І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що, коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп'ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, я уздрів, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі попеліли у вогненній печі.
Оце про чорне, що хотів я написати в цьому короткому заключному розділі.
На Славковий похорон зібралося несподівано багато людей. Прийшли всі сусіди, багато студентів, а виглядав Славко у труні зовсім так, як привидівся мені в ту майже безсонну ніч. Славкова мати була в чорній одежі, тиха й непомітна, як була й за життя сина, очі її переповнені жахом, і з них весь час котилися сльози. Але вона не ридала й не голосила. З'явився і Славковий батько, і я тут уперше його побачив, бо він свою родину давно покинув і мав нову: це був мордатий, стандартний чоловік з блідосиніми холодними очима. На тризні він глушив горілку, мов воду, й лишався цілком байдужий до того, що сталося, інколи навіть скалив зуби. Люда була заклопотана організацією похорон — усе впало на її плечі, я, як міг, їй допомагав: ходив щось купувати, роздавав присутнім хусточки і таке інше — їжу до тризни готували сусідки. Прийшла й Лариса і теж щось нам допомагала. Єдине, що оповіла мені Люда: Славко після тієї статті у газеті так і не зміг отямитися; здається, саме та стаття його й добила, сказала Люда, хоч як вона не намагалася переконати його, що те без значення. І воно, може, було б без значення, але Славко признався їй, що таки згодився ту статтю підписати.
— Чи ти знав про це? — спитала вона.
— Знав,— тихо відповів я.
— Бач, тобі сказав, а мені ні.
— Тобі теж сказав.
— Коли то він сказаві — мовила Люда.— Але не будемо про це, бо воно тепер і справді без значення.
Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.
— Кошмарі — сказала Лариса.— Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?
— Чому так подумала?
— Тому, що всіх нас нема: ти — у Києві, Артур — у концтаборі, Славко...— я побачив, що вона плаче.— Одна я залишилася.
— А Люда?
— Люда клятви на вірність не давала,— мовила Лариса.
Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.
— А що заважає нам залишатися друзями? — спитав я.
— Заважає,— сказала вона.— І багато що...
— Не розумію тебе.
— Ну, що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.
Я зупинився вражений.
— Та ти що? За отого білявого?
Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.
— Я б, може, й не призналася,— сказала тоскно Лариса.— Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.
— Хіба від мого слова щось залежить? — спитав я.
— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв'язані клятвою: я хотіла, щоб ти сказав своє слово.
— Наша клятва таких речей не стосується,— гостро сказав я.— Такі речі сама маєш вирішувати.
— Я вже вирішила,— мовила Лариса і в неї знову з очей потекли сльози.
— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?
— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.
— Віриш у це?
— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею.
Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.
— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?
— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба щодо таких речей питати дозволу.
— Боюся залишатися сама,— вона мерзлякувато повела плечима, хоч на дворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?
— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.
— А мені не писав. Чому він образився?
— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.
— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що я виходжу заміж... Він не зрозуміє.
— А думаєш, я розумію?
— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка,— сльози знову потекли в неї по щоках.
Ми йшли якийсь час мовчки.
— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...
— Чому не зважуєшся?
— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?
— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.
— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.
Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.
Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов'ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.
— Прощай, Славику, прощай, розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.
Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до найколишніх шерехів. Ридали солов'ї.
— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.
Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.
Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужі-шати. Але ми поки що не хотіли байдужі-шати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.
— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..
Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як із відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...
Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв'язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв'язок перервався також — я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько,."на дно" і закопався там у намулі. Будень помаленечку з'їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те життя було нецікаве, і я з нього не можу вибрати жодного епізоду, достойного опису. Отак згорів у вогненній печі я.
Лариса написала мені якось листа, тоді я вже був студентом будівельного інституту і жив у студентському гуртожитку; про листа мені сказав бетонник Коля, якого я випадково зустрів на Хрещатику. Я поїхав у Дарницю і взяв того листа. Лариса писала, що з чоловіком вона розлучилася, бо той виявився тупим і деспотичним; вона з дитиною живе зараз у батьків і просила, коли я приїду в Житомир, зустрітися з нею — хоче зі мною про дещо порадитися. "Я вважала вас усіх пудиками,— писала вона,— але насправді й не підозрювала, які нудні можуть бути люди насправді. Мій колишній чоловік саме з таких".
Я спалахнув співчуттям до Лариси, хотів її відвідати, але так і не відвідав. Може, тому, що мав уже тоді • наречену й готувався одружитися. Батьки мої на той час померли, і в Житомир приїжджати я не мав ніякої потреби.
Більше з Ларисою не зустрічався, так само і з Артуром. Навіть не знаю, яка його доля.
Здавалося мені, всі ці літа я спав у летаргічному сні. Повиростали діти, жінка моя з миленької кияночки перетворилася в потужний бронетранспортер, звикла мною командувати, а я їй улягати. Мої дочки-близнята відповідають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю; часом, коли стане по-особливому гірко й порожньо, випиваю чарку-другу, але й до пияцтва мене особливо не тягне. Люблю подумки читати вірша Федеріко Гарсія Лорки, що називається "Зрубати троє дерев":
Було їх троє.
(Прийшов день, приніс сокири). Потім двоє.
(Волочаться срібні крила). Далі одно. Нема і того. (Вода оголіла).
Мене вражає отой останній рядок: "Вода оголіла". Очевидно, дерева стояли біля води, а коли їх зрубали, там утворилася маленька пустеля. Оце і значить: "вода оголіла". З систем отаких пустельок, зрештою решт, і складається наша дорослість, але не кожен із нас здатен на крик.