Тобто на тій межі, на якій людина пізнається у найвищих своїх якостях.
І слід відзначити, що Яків Сікорський дуже уважний, я навіть сказав би, скрупульозний у всьому, що стосується опису подій. Візьміть на вибір будь-яку сцену бою. Вона вражає виразністю окремих епізодів і деталей, умінням автора бачити чи не кожного бійця, помічати ту, вирішальну, мить у його долі, долі підрозділу, долі бою. Автор уміє майстерно поєднати всі ці епізоди й деталі в одне широке батальне полотно, надавши йому відповідного динамізму, а подеколи й трагедійності. А ще більше приваблюють ці полотна своєю правдивістю.
Під час одного з боїв молодий лейтенант, не витримавши натиску ворога, самовільно зняв з позицій свою роту, яка в складі батальону прикривала відхід полку, і повів її в тил. Цей лейтенант не був боягузом. Випускник військового училища, він уже втиг показати себе в боях. І все ж із позицій утік. Причому втік, щиро вважаючи, що має право вивести підлеглих з нерівного бою і таким чином зберегти їм життя. "Людей під танки кидаєте!" — кинув він в обличчя командирові полку Рибкіну, який намагався зупинити його і повернути роту назад, туди, де залишилися приреченими інші роти батальону, яким, до речі, командував однокурсник цього лейтенанта по училищу — Карлашенко.
Аби врятувати полк, Рибкін стратив того лейтенанта там же, на місці. Але, доводячи цього персонажа до останньої миті життя, автор все ж таки до кінця стверджує, що за натурою своєю це не боягуз. Він підсилює це і порівнянням його з біографією Карлашенка, підкреслюючи, що жоден із них двох "не був ні боягузом, ні героєм", але "по-різному оцінюючи свої обов'язки, один зостався перед ворогом, готовий стояти на смерть, а другий — втік".
Здавалося б, не такий вже й рідкісний в літературі фронтовий епізод. Але Яків Сікорський знайшов йому несподіване продовження. Через певний час, уже на території, захопленій ворогом, без батальону, він примушує втрачаючого останні сили Рибкіна відродити у згадці епізод страти лейтенанта і запитати самого себе, а чи мав він право так самочинно й запально вирішувати долю цієї людини? Це те запитання, котре, зрештою, має, за задумом автора, постати і перед самим читачем. Він вагається, виносить внутрішню боротьбу почуттів на суд нащадків, на наш суд.
Ці та інші епізоди надають повісті майже документальної достовірності, примушують читача замислюватися над складними взаєминами між людьми, породженими умовами війни, аналізувати їх, давати свою оцінку.
Останні сторінки повісті присвячені найскрутнішим дням у житті Федора Рибкіна і його полку. Частина в оточенні, сам він поранений і з хвилини на хвилину може потрапити в полон (автор таки зазначає у післямові, що згодом Федір потрапить у полон, пройде барак смертників і фашистську тюрму в Ростові). Але весь сюжет повісті побудований таким чином, що події розгортаються за законами пружини, яка, стискаючись, лише нагнітає в собі силу для рішучого вибуху. Відтак і вагання комбата, його хвилинний розпач і навіть полонення ми не сприймаємо як свідчення його морально-етичної поразки.
Усе, що пережив народ в особі таких героїв, не зламало його, а додало досвіду, ненависті, примусило мобілізувати свої сили. Саме цьому "сюжетному ефектові" слугують і вдало дібрані уривки зі "Слова о полку Ігоревім" у перекладі Максима Рильського, які стали епіграфами до розділів повісті та які психологічно вмотивовуються тим, що події розгортаються у місцях, про які йдеться у літописі. Такий перегук історичних подій стає у повісті засобом підсилення. Він слугує символом непереможності народу, його одвічної звитяги і мужності.
Та, поза всі позитивні якості твору, повість Якова Сікорського все ж таки має певні вади, які випливають із самої авторської манери. Читач знає Сікорського як письменника-документаліста. Ця "спеціалізація" літератора наклала відбиток і на стиль художньої повісті "Сувора пам'ять", яка окремими сторінками своїми дуже нагадує нам сторінки мемуарної літератури, причому не найкращого ґатунку.
Прагнучи до подробиць змалювати кожну подію, автор в той же час невиправдано мало уваги приділяє внутрішньому світові героїв, психологічній мотивації їхніх вчинків (не треба розуміти це так, що вчинки героїв взагалі не вмотивовані!); образи повісті якось статично зафіксовані, й автор навіть не намагається простежити їх розвиток. Занадто рідко вдається письменник і до мовної образності, а тому мова повісті здебільшого суха, інформативна.
Внаслідок цього — перед нами цікава розповідь свідка подій, людини, котра сама пережила те, або щось подібне до того, про що пише. Тому зараз вона лише мемуарно відтворює події та вчинки героїв, лиш подеколи супроводячи їх ліричними відступами та публіцистичними коментарями. Але, погодьтеся, цього не досить. Як художній твір, повість значно збагатилася б, якби автор користувався прийомами і засобами, властивими саме художнім жанрам. Глибше проникав у внутрішній світ героїв, не описував, а розкривав суть явища, користуючись методами психологічного аналізу стану героїв, тим паче що ситуації, в яких розгортаються події повісті, дають для цього прекрасні можливості. Справді, події історично правдиві, до певної міри документальні, але вони подаються нам у формі художнього твору, і звідси відповідні вимоги.
Як свідчить у "Слові про автора" Степан Ковганюк, зараз Яків Сікорський працює над тематично спорідненою із "Суворою пам'яттю" повістю про оборону Керчі, безпосереднім учасником якої був він сам. Отже, автор лишається вірним своєму девізові: "Зберегти і донести до нащадків невигадані розповіді про подвиги наших батьків і дідів". Тож будемо сподіватись, що ця нова праця письменника стане для нас і ще одним правдивим свідченням, і яскравим художнім відбитком героїзму нашого старшого покоління[48].
ДЕВ'ЯНОСТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ МАЙСТРА
Дмитро Григорович Сергієвич належить до того повоєнного і, водночас, фронтового покоління письменників, яке входило в літературу в солдатських шинелях, зі своєю пекучою окопною правдою і своїм баченням того життя, яке вони виборювали і захищали.
Народився Дмитро Григорович 8 серпня 1912 року, в Мінську. Освіту здобував у будівельному технікумі, готуючись до професії зодчого. І він, справді, встиг певний час попрацювати на різних будовах, але сталося так, що основний фах його життя — військового кореспондента і армійського літератора — визначила Друга світова війна, яку він пройшов по-солдатському мужньо і до кінця, праведно здобуваючи свої фронтові нагороди та сповнюючись болями і втратами свого народу.
Вже перша його повість "На голубом Дунае", яка побачила світ 1955 року, засвідчила, що автор її — літератор, який уміє писати пожитейськи мудро і по-мистецьки образно. Це ж, у поєднанні зі зрослою майстерністю, засвідчили й збірки його оповідань "Первый бой" (1957), "Мы служим Родине" (1962), "Приветиз юности" (1964), "Начало легенды" (1966). А далі були повісті "Тревожная осень", "Маршевая рота", "Нет последних рубежей", у яких знайшли свій творчий відбиток враження від перших днів війни, від буття на передовій; характери і долі ротних побратимів.
Після війни Дмитро Григорович упродовж багатьох років залишався армійським кореспондентом газет, редакції яких перебували в різних куточках Радянського Союзу та в групах військ за кордоном. І саме це дозволило йому в усій повноті і контрастності пізнати особливості мирної солдатської служби, побувати в тодішніх гарячих точках.
Так, свого часу набув розголосу його роман "Гроза на рассвете" (1973), де він, із позицій радянського військового та комуністичної ідеології, розглядає події, які відбувалися в шістдесятих роках в Угорщині, патріотичні сили якої намагалися вирватися з-під твердої руки Москви та хоча б демократизувати соціалістичний лад.
Але, як відомо, спроби ці були придушені радянськими танками. Певного популярністю користувався і його роман "Высокий остров".
Дмитрові Григоровичу Сергієвичу виповнилося дев'яносто років. Так, це пора осінніх роздумів майстра, але це ще й пора його пошанування. Є у письменника Дмитра Сергієвича друзі й учні, а головне, є у нього вірні і віддані йому читачі. Нехай же йому святиться на творчій осінній ниві[49].
ГАРМОНИЯ СЛОВА И БЫТИЯ
Поэзия Нины Вадимовой сотворяет тот четко осязаемый мир, образная философичность которого требует не столько чувственного, сколько интеллектуального восприятия. Да-да, существует поэзия настроения и поэзия потока сознания; поэзия ассоциативного отражения окружающего мира и утонченная поэзия слога... У Нины Вадимовой это, в большинстве своём, поэзия, позволяющая познавать самого себя через познание сокрытой гармонии мироздания:
Так ноосфере отдан контур слова,
Гармония творцом сообщена.
Воссоздает тростинка письмена, Что гул вселенной набирали в строфах. И женщины из уст в уста Передают гармонии устав,
Стихи твердить напамять, не устав...
Каждое стихотворение ее содержит в себе некую психоаналитическую концепцию, раскрывающую один из аспектов человеческого сознания и... познания. Однако уяснить для себя эту концепцию — лишь половина пути, затем настоятельно рекомендуется прочесть стихотворение, но уже используя положения этой концепции в качестве шифровального кода.
...Способ к яду привыкнуть таков
(Он достался от прежних веков):
Нужно пить его, пить, растворять, Понемногу в еду добавлять...
Только к травле привыкнуть нельзя.
Тяжесть травмы без крика стерпя, К горьким травам приникну не я. От эпохи рабовладенья Этот способ самоотравленья.
И, как яд, шепот рабства в крови:
"Опасайся того, кто вблизи!.."
Тема научного поиска, по которой она защитила кандидатскую диссертацию, — "семантика и психолингвистика художественного текста". Не следует думать, что стихи ее представляют собой практическое воплощение этих поисков, но что страсть к экспериментированию, к постановке психолингвистического опыта, к ядерному расщеплению слога и смысла проявляется у нее и в поэзии — сие несомненно. Однако — этим-то она и интересна как поэтесса.
Восхождение свое к магии слова Нина Вадимова (выступавшая тогда под фамилией Сапрыгина) начала еще в начале восьмидесятых.