Над цією сентенцією варто замислитися: у словах класика французької літератури — один із ключів до розгадки політичної постаті Хмельницького на першому етапі Визвольної війни.
Отже, не доводиться сумніватися, що релігійні мотиви мали для Богдана Хмельницького — випускника польської єзуїтської школи — значення лише остільки, оскільки допомагали згуртовувати своє православне воїнство і витворювати з поляків образ не лише соціального й національного, а й релігійного ворога. Війна за віру завжди облагороджує будь-які жертви народу. Тому й не дивно, що, за свідченням очевидців, свій перший виступ перед однодумцями, вже в ролі отамана повсталих, полковник Хмельницький викінчив словами: "З'єднаймося, браття, повстаньмо за церкву і віру православну, знищимо єресь і напасті, відродімо золоту волю і будьмо одностайні".
Після єзуїтської школи Хмельницький, за однією з версій, служив у маєтку М. Потоцького. Служба абияка, але ж треба було з чогось починати. Тільки майбутній ватажок козацтва тут довго не затримався. Існує припущення, що у нього закохалася дружина пана. Дізнавшись про це, Потоцький надумав розправитися зі своїм слугою досить оригінальним способом — продемонструвати підпилим гостям, як уміло він рубає голови шаблею, сидячи верхи на коні. І чи варто дивуватися, що вибір припав на голову Хмельницького?
Якби магнат знав, скільки крові виточить згодом цей шляхтич своєю шаблею з роду Потоцьких, він би, звичайно, не схибив. Але, діставши осторогу котрогось із друзів, молодий Хмельницький утік. Куди? Звичайно ж, додому, в Україну, до батька-сотника. Оскільки ж Потоцький міг легко дістати сина і в його родовому маєтку в Суботові, то батько визнав за найліпше переправити Богдана на Січ, яку шляхтичі мали тоді за почесний лицарський Орден. Яким його й замислював засновник, князь Вишневецький.
Чимало тодішніх не лише збіднілих шляхтичів, а й "гербових" аристократів — українських, польських, молдавських, валаських — мали за честь добувати славу, а водночас проходити й добрячий військовий вишкіл на Січі. А про те, наскільки інтернаціональним було це братство, красномовно свідчить хоч би такий факт. Один із найгрізніших і най-запальніших у боях полковників армії Хмельницького — Филон Джалалія походив з кримсько-татарського роду. Оспіваний у піснях легендарний герой полковник Морозенко насправді був відомим польським аристократом Мрозовицьким. Попередник Хмельницького гетьман Барабаш виявився вірменином. Полковник Підкова, що на якийсь час став навіть правителем Молдови, походив з династичного роду молдавських боярів, який уже давав Молдові правителів. А ще були росіяни, турки, євреї...
Козаком Хмельницький показав себе неабияким: випробував силу та вправність і в кінному бою, і в морських походах. Перейшовши до реєстру, він, як уже згадувалося, брав участь у польсько-турецькій війні 1620-21 років. Повернувшись із турецького полону, він одного разу очолив навіть козацьку флотилію, яка прорвалася на околиці Константинополя. Згодом, 1629 року, заявив про себе при королівському дворі, великодушно подарувавши королю Сигізмунду III двох узятих у полон валаських князів (деякі наші дослідники цей факт заперечують. Втім, не існує жодного факту з життя Хмельницького, якого б хтось із істориків та не заперечував).
Можливо, саме тоді він зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV, Однак по-справжньому вони заприязнилися — Богдан і Владислав, під час Смоленської війни (1632-1634). В одній з битв із московітами сотник Хмельницький особисто прийшов на допомогу королю Владиславу IV, що потрапив у скруту. За це, після бою* перед усім вищим офіцерством, Хмельницького вшановано — з рук короля — шаблею з коштовним руків'ям. Владиславу IV приємно було нагороджувати хороброго козака ще й тому, що саме він, Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем. І там шляхтич з України демонстрував свою підтримку досить активно.
Я не випадково акцентую увагу на цьому. Судячи з усього, дружба короля Владислава IV і Хмельницького була довгою, щирою і явно не без користі для них обох. Саме вона, на моє глибоке переконання, і визначила подальшу долю Хмельницького як бунтівного отамана козаків.
Традиційно в усякого польського короля було два смертельних вороги: Туреччина і... власні аристократи — всі оті осоружні для королівського ока Потоцькі, Вишневецькі, Конецпольські, Калиновські... їхні давні роди мали великі маєтки в Україні, Білій Русі, Литві. Кожен уявляв себе парком, кожен бачив себе на троні, понадто, що в Польщі королів вибирали; кожен також робив усе, щоб влада короля, якого вже посаджено на трон, не переходила за межі номінальної. Так ось, у сорокові роки стосунки між Владиславом IV і сеймом загострилися до краю.
На домір злого, король серйозно хворів. Та все ж не відмовлявся од своєї віддавньої мрії, що була також мрією всіх польських патріотів: розгромити Кримське ханство, витіснити турецькі гарнізони з просторів між Дніпром і Дністром чи хоч Південним Бугом, і — "Велика Польща від моря до моря". Цього б вистачило, щоб увійти в історію Речі Посполитої в образі великого войовника, збирача "споконвічних польських земель".
Чи ж були передумови для таких сподівань? Були. Кримський хан Іслам-Гірей не зичив собі, щоб його держава й далі мала статус васала Туреччини, так само, як і Стамбул терпіти не міг Іслама-Гірея. Разом з тим в обох мусульманських столицях посилювалась боротьба за трон. Але найголовніше
— християнська Європа. Хоч у ній іще жевріли іскри Тридцятилітньої війни, вона взяла рішучий напрямок на те, щоб покласти край мусульманській загрозі зі Сходу. Об'єднавчим центром цього консолідаційного процесу був Ватікан, а головною силою, на яку опирався Папа Римський, — єзуїтський Орден.
Свого часу Ватікан уже розглядав ідею поставити на чолі об'єднаних європейських сил українського гетьмана Сагайдачного, але той завчасно помер. Тепер на роль головної фігури в загальноєвропейській боротьбі Владислав IV пропонував себе. Одначе добре розумів, що Польща спроможеться на битву за остаточний вихід до Чорного моря лише тоді, коли об'єднається з українським козацтвом і прилучить до польського ополчення українців. Але хто міг помирити короля з козацтвом? Хто зможе створити в Україні армію, яка б билася саме проти татар і турків, а не проти Польщі? Хто готовий прийняти булаву українського гетьмана з рук короля і бути при цьому до кінця вірним саме королеві?
У політичній колоді України на той час склалася така ситуація, що й тасувати вже не було кого. Щоправда, крутиться під ногами такий собі полковник реєстровиків Іван Барабаш. Послужливий, охочий до влади. Але непевний. Перекотиполе. Чинів доскочив, але особливої бойової слави не здобув, авторитету серед запорожців не має. То, може, Богдан Хмельницький?
Канцлер (прем'єр-міністр) князь Оссолінський плани короля й ідею війни підтримав. Слово за сеймом. Але... Отож бо й воно, що за сеймом.
Зібравшись 6 листопада 1646 року на своє засідання, польський сейм з неймовірною для нього одностайністю заборонив королю починати війну без його, сейму, особливого на те дозволу. Ба, навіть зажадав од Владислава IV якнайшвидше розпустити загони найманців, що мали стати ударною силою польської армії, а водночас розпустити й кілька загонів уже відродженого польського війська. Підкорившись волі сейму — а що він міг удіяти? — Владислав IV показав, що Польща, по суті, зосталася без правлячого — підкреслюю: без правлячого! — короля.
Про те, наскільки розпачливим було становище Владислава IV, свідчить такий факт. Коли наказний гетьман Барабані — його тоді покликали на переговори з королем — подав (не без намови Хмельницького) письмову скаргу на свавілля польських магнатів в Україні, король відповів словами, що їх згодом в одному зі своїх Універсалів Б. Хмельницький назве "вікопомними". Ось що мовлено тоді козакам: "Оскільки ви — воїни і маєте мушкети та шаблі, то що не дає вам обстати за себе та свою волю? Видно, така ваша доля — все добувати мечем. Я ж допомагати вам не можу — мене здолали партії та фракції".
Нечувана річ: король Речі Посполитої кличе до зброї українських козаків, буквально підштовхуючи їх до боротьби проти польських магнатів, отже — проти самої Польщі? Дізнавшись про цю його тактику, сенатори і вся вища аристократія мало не на всіх перехрестях називали монарха зрадником До того ж, їм стало відомо, що король видав козакам Грамоту, якою підтверджував давні привілеї і збільшував реєстр до 20 тисяч. Щоб приховати це, вони домоглися від гетьмана Барабаша слова не розголошувати королівського рескрипту. І гетьман підкорився волі ворогів короля, приховав цей документ від козацької старшини, показавши тільки Б. Хмельницькому. Але саме в цьому й була його помилка, що коштувала йому згодом і гетьманської булави, і життя.
Упевнившись, що Барабаш так і не ознайомить козаків та всіх українців з документом, що визнавав козацькі вольності і давав право на захист силою зброї, Хмельницький виманює папір в родини захмелілого гетьмана, якого сам-таки й підпоїв. Не по-лицарському, скажете? Його сучасники теж так вважали. Подібні до описаного вчинки вони мали звичай карати смертю. І Хмельницького, за нього та дещо інше, зокрема, за сміливі антипольські висловлювання, заарештовують. Проте, за допомогою давнього товариша, полковника Кричевського, він зумів не лише уникнути страти, але й утекти з-під варти. Відтак у короля знову з'явився надійний союзник.
Тут можна було б ще чимало чого додати до загальної картини. Але обмежимося лише схемою конкретних дій. Розуміючи, що в сенаті в нього не залишилося ніякої опори, а вищі аристократичні кола вже напитують собі нового короля, Владислав веде таємні переговори із найвпливовішим своїм спільником — Богданом Хмельницьким. Тільки Хмельницький, піднявши козацтво й українських селян, здатний забезпечити йому військову, а отже й політичну підтримку. І жоден сенат козакам не указ.
Задум цих двох діячів був простий і вбивчий, як лезо королівського меча. Хмельницький їде на Січ і, перериваючи десятиліття мирного спокою в стосунках між Україною і Польщею (це десятиліття у Варшаві називали періодом "золотого спокою"), здіймає повстання і починає громити.