Як би там не було, а новому директорові ще з дороги нагадаю, щоб не забув про його нужду. …Та й що там казати? Самі знаєте, як велося. І "мєстнічеством" мені докоряли, бо десь по обласних базах, інтереси господарські обстоюючи, з горла намагався вирвати, щоб якось запомогти радгоспові. А скількома доганами обліпили мене за час директоруванн. Нагороди, щоправда, теж траплялися, але про них начальство чомусь дуже швидко забувало. Інша річ – догани… Директорування – такий хрест, що хоч і нести його несила, а не позбудешся, поки хтось не зніме…"
Гніздечко виявилося звитим у втиснутій у землю підкові. Кирило викинув з нього грудку засохлої глини і прикрив кураєм – воно й далі мало залишатися спасенним.
"Ще й тобі, Зінько, допоможу. Лише дістануся до села, то відразу ж, як і обіцяв, напишу лікареві-травникові, щоб запросив на лікування. Скільки ж тобі мучитися через ту астму? Бувало, бачу синє лице твоє, і серце кровю обливається. Але, що правда – те правда: не все встигав, не про все пам'ятав. Наобіцяєш, наобіцяєш, а життя поверне по-своєму, і роби, що знаєш".
На якусь мить постало перед ним зсиніле астматичне лице Зінька, і спохмурнів.
Як його Василина зачула смерть, то все благала відвезти її на Вінниччину. За кілька ночей він зсивів, як голуб, але вимусити з себе слова наперекір так і не зміг. Відвіз і… поховав. Мусив везти, хоча лікар попереджав, що вона вже "нетранспортабельна"; ще й слівце якесь таке вигадали, нелюдське, здичавіле – "нетранспортабельна"! Хоча вона й справді вже була той…
А вчора на його обійстя зійшлося півсела. Пили червоне вино і промовляли красиві хмільні слова, як то годиться промовляти до кожного і про кожного, кого випроводжають на пенсію. Сьогодні зобіду ще й мало відбутися щось схоже на мітинг, одне слово, офіційні проводи. Тобто ті ж таки хмільні слова, тільки вже з папірця, мали проказувати офіційно, як засновнику радгоспу. І плескати в долоні…
"Мабуть, я таки зле вчинив, що не дочекався цього офіціозу, а, вважай, утік із радгоспу. Та чомусь мені видалося милішим: вийти отак, на світанку, подивитися на нашу працю з цієї козацької могили (бо в останні роки все бракувало часу зійти на неї), та й сказати вам усім, що-м собі нагадав. То вже не коріть, що пішов від вас так, ніби втік від людського осуду. Мабуть-таки, зле вчиняю, але вже, як є…"
Далеко, аж біля асфальтівки, чекала на нього машина з валізками. І час було поспішати на автобус. Але він на те не зважав.
Поволі дістався роз'їзду, звідки починалася дорога на село. Рапатим каменем прибив дороговказ, що ледь тримався стовпа, потів зчистив з нього пил.
Витер дрібну сльозу, але набігла інша…
Ішов степом, степом… Аж туди, де за десятьма обріями спочивала його Василина. І старий орел-степовик заздрісно дивився йому вслід. І туман перед ним стелився сивий-сивий…
1968 рік.
Одеса, студентський гуртожиток
університету на Пастера, 29
ДОРОГОЮ
А Степанові однаково, хто сидить у нього на безтарці. Навіть якби там сидів сам чорт – він так само вйокав би на Сіру і так само здіймав би над нею батога.
Бо й справді, однаково, хто сидить і що говорить. Він — їздовий, а бригаді потрібні цвяхи та пара віконних рам — ото і вся мудрість цієї дороги. Коли чоловік при ділі, зайвий клопіт йому ні до чого.
Дістав цигарку, розім'яв.
— Та їдьте ж ви хоч трішечки швидше! – увірвався терпець Андрієві, одному з двох парубійків, що опинилися у нього в пасажирах. — Коні, он, — і ті на ходу засинають!.
— А куди б це я мав поспішати? Не на торг їду…
— Та й не на кладовище ж! – підтримав свого товариша Василь
— Е, та ти, Василю, ще той розумака! Хіба ж я тебе не знаю? Я ще батька твого знав, який теж отут, у селі, все життя пронидів. Аякже, знаю… А гнати не накажеш. Шлея, вона, бач, тре боляче. Чи, може, брешу?
Їхали степом. Стерні навколо, скільки сягає око, та ще копички й копички соломи...
— У місті нам, мабуть, і гуртожиток дадуть? – стиха запитав Василь.
— Та хто ж його знає... – знехотя відповідає Андрій.
— Як це, хто?! Ти ж сам казав, що майстер нібито ж обіцяв.
— Та нібито ж обіцяв. На цьому заводі всім холостякам місця в гуртожитку надають, а ми з тобою хто?..
— Щось не дуже впевнено відповідаєш. Якщо збрехав, краще одразу зізнайся.
— Чого загадувати? Приїдемо – побачимо.
Андрій поглядав на їздового, а той ніби вглух. Неначе цілий світ втисся йому межи дві посторонки. Минуло кілька хвилин, перш ніж він усе ж таки озвався:
— А чому вона... – звернувся до Василя, — ну, ця, краля твоя, до міста їхати не захотіла?
— Сказала, що поки що хоче в селі попрацювати.
— Тут і до сивого волосся працювати можна. Але ж вона не з тих, котрі до сільського буття прикипають. Отож, видається мені, що теж із села втече.
— Може, й утече, хто ж її знає...
Андрій зрозумів, що йдеться про Орисю Коржич, Василеву дівчину, доньку сільського механіка, якого лише рік назад прибило до Зарічного з районного містечка. Їздовий здогадувався, що Василеві важко від неї їхати, тому й сипав словами, наче рани жаринами припікав.
Доки ще Степан мав жінку, то йому було однаково, куди хто їде і звідки вертає. Але ж вона вмерла, а він, чолов'яга, прозваний у селі "вічним їздовим", лишився самотнім, у німій, і теж самотній, хатині край села. Восени і взимку ця хатня німотина ставала настільки нестерпною, що подеколи Степанові хотілося вийти з неї, стати посеред вулиці, та кликати когось, щоб і далі, до самого ранку, не лишатися однісіньким на цілім світі. Або просто, по-вовчому вити.
А щойно надходило літо, молоді купували валізки і кудись їхали. Вічний Візник сам змушений був відвозити їх на станцію. Якби міг, не брав би, але ж то таке зілля, що його при землі не втримаєш. Ще скажуть, що йому коней шкода, або свого часу. Так і їздить: на станцію з повним возом хлопців та дівчат, а назад – пустою безтаркою.
— Що ж це за світ такий постав?! – скаржився по тому сусідам. – Тільки підросло – за валізку, і до міста. Якщо так і далі піде, то ми тут, старий при старому, досивіємо і вимремо. На таке заходиться, що незабаром уже й ховати буде нікому.
— Хіба ж тільки з нашого? — сумирно відказували сусіди. – Тепер, он, з усіх сіл отак утікають.
— Але ж до того йдеться, що разом із нами й села наші вимруть. Треба ж їм щось казати. Це ж ваші діти, тож робіть щось.
— А ти б ото своїх понароджував, а потім повчав. Яке твоє діло до наших? — відказували.
Але своїх Вічний Візник не мав. І на селі це добре знали.
Степанові й зараз хотілося б погомоніти з хлопцями і про оті трикляті міста, і про вимираючі села. Навіть кілька разів поривався, але так і не наважився. Та й про що з ними, з цими шмаркачами та лобуряками, говоритимеш, як вони тебе все одно не послухають?
Безтарка поволі скаче грудкуватою дорогою. Рипить та сухо потріскує усім своїм причандаллям, немовби розламується.
— Вйо, нехристи!.. Он, польовий стан будують. Казали "Молодіжний". А де та молодь, спитай? Тільки на ноги спялося – й одразу на станцію, та в світи, аби тільки подалі від села. Вйо!..
Хоча Вічний Візник і вдає, що нібито говорить сам із собою, ні до кого не звертаючись, але нехай і ці лобуряки теж слухають, нехай...
— Порозпускали всіх молодих світ за очі, а кажуть "Молодіжний"!
— Чого це ви там бурчите й бурчите? — питає Андрій. — Вам хіба не однаково?
— А я не до тебе! Хочеш – слухай, а не хочеш, то я зараз же тпрукну — та й іди собі пішодрала.
* * *
Вже час їхати на склад, а звідти – якомога швидше вертатися до села, де на нього чекає будівельна бригада. Ще хвилин десять тому хлопці зійшли з його безтарки і подалися до вокзалу, отож він сам уже марнує час.
Вічний Візник нервово пройшовся навколо безтарки, кинув коням сіна, обдивився упряж і … раптом теж подався до станції.
Андрій стояв у чималенькій черзі до залізничної каси. Поглянув на Степана, як на пусте місце, і відвернувся.
Вічний Візник і собі вдає, що йому байдуже. Придивився, де сидить Василь, та й почвалав до нього.
— Ще й досі не поїхали?
— Чого це не поїхали? Давно в поїзді, хіба по бачите?..
— А мені однаково... Я тільки сказати хотів... коли що, то я скоро їхатиму назад. Кажу, бо ж воно всіляко буває.
— І їдьте собі, — стенає плечима худорлявий, але досить-таки плечистий хлопчина. – Я вам не начальник, доповідати мені не треба.
— Поробили б тут якийсь рік, а далі видніше було б. Ви
зостанетесь, а за вами ще хтось. Де ж це бачено, щоб на все село одні старі? То, кажу, міг би й зостатися. Хоча мені що?.. Ви свої голови маєте.
— Тому ж і до міста їдемо, що голови на плечах маємо, — в'їдливо так усміхається Василь.
Вічний Візник ображено посопів, покректав, але зрозумів, що його вже відфутболено, і ще за якусь хвильку вимушено мовчання пішов собі.
— Чого він хотів?! – подався до товарища Андрій, полишивши чергу.
— Того ж, що й раніше — щоб ми з тобою до села повернулися. – Проказавши це, Василь запитливо поглянув на свого колишнього однокласника. Власне, зараз він тільки тому й подавався до міста, що товариш умовив, так би мовити, за компанію.
— Чого ти на мене дивишся? – уловив його сумніви Андрій. – Якщо й справді не хочеться їхати, — вертайся. Директор радгоспу обіцяв послати нас на курси механізаторів, от і повчишся пару місяців у райцентрі.
— То, може, так і треба зробити?
А Степан одв'язав коней, сів та аж сплюнув.
"Здурів на старість, чи якої трясці?! – лаяв себе. — Вікувати тобі з ними, з цими бовдурами, старий дурню?! Поїдуть чи не поїдуть — тобі яке горе? Чи, може, хоч один із них твій?!"
На складі завантажився швидко, а вже від нього мав би вертатися до села навпростець. Вже й на путівець виїхав. Зупинив коней, бо треба було прикурити. А далі не витримав, повернув вороних і погнав до станції.
"Може, поїзда не було, — по-дитячому так умовляв себе, — або квитків не вистачило – все що завгодно може трапитися..." Проїхав до того перехрестя, на якому слід було звертати до вокзалу, схаменувся і, не помітивши хлопців, що сиділи під крислатою вербою, чекаючи якогось транспорту, круто розвернувся.
— Егей, дядьку, почекайте!
Здивовано озирнувся, але повівся так, ніби не почув і не побачив.
— Та почекайте ж, дядьку Степане! Куди вас несе?!
Для гонору проїхав ще трохи, аж тоді став.
— Ну, що там таке?!
— Як це "що"?! — здивувався Василь, першим заскакуючи на задок безтарки.