Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.
— Сідалковський,— тихо прошепотів Грак.— Що я робитиму з цим золотом?
— Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак.— Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув.— За кордон,— продовжував спокійно він,— я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як "Фіндіпош". Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск — це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому — поважатимуть вас.
— Дивак ти, Сідалковський.
— Я не дивак, Грак. Дивак — ви...
— Ти артист, Сідалковський.
— У цьому житті, Грак, усі артисти. Ви тільки придивіться. Кожний грає свою роль у силу своїх можливостей. Так, я теж артист, але талановитіший, ніж ви.
— А що б ти зробив з нашим "Фіндіпошем"?
— У "Фіндіпоші" я насамперед збудував би фонтани у вигляді золотого дощу. Тут теж потрібний лоск. Накупив би фарб. Ліхтарі — це банально. Я зафарбував би воду. Кожний фонтан мав би свій струмок: рожевий, жовтий, зелений, блакитний, оранжевий, синій. О Грак, ви навіть не уявляєте! На фасаді "Фіндіпошу" не висіла б, а горіла неонова вивіска. Не така, як тепер. Це примітив. Кожна літера складалася б з веселко-забарвлених ондатрових шапок: "ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!" Збудував би водойми і теж з різнокольоровою водою, водоростями. У них би плавали ондатри, як норки: голубі, білі, оксамитові, бурштинові, зелені, бурячкові. У спеціальних барвниках виростало б потомство. Ви уявляєте, Грак?! Ні, ви собі уявити не мо-же-те. У вас убога фантазія, супергеній!— Сідалковський піднявся і поплескав сфінкса по спині.— Потім...— Сідалковський глянув у небо. На ньому жодної хмаринки. Тільки поблискували, як далекі світи, зорі і, здавалося, єхидно посміхався місяць. Сідалковський мріяв: — У дворі "Фіндіпошу" розбив би сад, але не такий, як оце збирається посадити Ховрашкевич. Це теж банально. Його фантазія, як і теорія, куца, мов хвіст їжака. У мене на алеях в стилі ампір, а може, й барокко постали б скульптури: Марса і Зевса, Посейдона і Нептуна, Венери і Афродіти, Одіссея і Пенелопи, Перуна і Ярила. А також мого улюбленого Нарциса. Чудового Нарциса з амазонками. Для вас, Грак, на спецзамовлення поставив би статую Аполлона Бельведерського. Для Зосі — Андромаху, для Дульченко — німфу Каліпсо.
— Що ти весь час зі своїми андромахами носишся?
— Я вічний студент, Грак. Є така категорія студентів — може, чули?
— Це я вже чув,— присівши навколішки, Грак обхопив обома руками відро з монетами і тремтів: чи від збудження, чи від холоду, який його несподівано пройняв, чи то від "золотої лихоманки", як казав Сідалковський.— Ти мені краще скажи, що б ти на моєму місці зробив з цим золотом?
— На вашому? Перше — ні з ким не ділився б. По-друге, прирізав би співучасника. А втім, Грак, я бачу, у вас так горять очі, що золото перед їхнім блиском блідне. Увімкніть свій ліхтар Діогена. Куди ви його закинули? Бо я золото на звук не сприймаю, хоч усім єством відчуваю: у відро монети сиплються щедро.
Тьмяний промінь Тракового ліхтаря ковзнув по відрі, в яке ще продовжували сипатися жовті кружальця.
— Нарешті ви знайшли своє Ельдорадо, Грак! Як вам тут не позаздриш?! Золоту жар-птицю ви впіймали у "Фіндіпоші", потім ви кинулися за золотим руном, і на тобі: напали на золоту жилу кобилятинського Клондайка. Де салютант! Привіт вам, Грак! Я щиро вітаю вас! День ілюзій і ніч розчарувань!.. Ви тільки гляньте, Грак, як від часу позеленіло ваше золото...
Грак схопив у пригорщу кілька монет і розчаровано мовив:
— Це ж мідні п'ятаки...
— Цього разу ви не помилилися. Грака несподівано охопила така лють, як це трапляється з людьми, котрі чекають від життя більше, ніж вони того варті. Він зі злості кинувся на другого сфінкса і по саму рукоятку всадив долото у біле і чисте алебастрово-гіпсове тіло, де за відомостями анатомів повинне було б битися безневинне сфінксове серце. Раптом загавкав Цербер, і його гавкіт підхопили усі кобилятинські пси. Собаки так гавкали, ніби до містечка несподівано завітав піп із сусідньої парафії.
На гамір вискочив генерал Чудловський при всіх своїх регаліях і аксельбантах. Схоже було на те, що він ще з ночі готувався до якогось військового параду. Генерал увімкнув світло на ґанку, і те, що він побачив, здалося йому битвою під Пилявцями. Принаймні так про нього подумав Сідалковський.
— Ти вар'ят! — вигукнув він.— Ти вар'ят! До холери! До холери тобі ті мідяки здалися?
Більше Чудловський не вимовив жодного слова. Він упав, як підкошений косою, його підняли і непритомного поклали на тапчан...
І ось Сідалковський знову перед ним. Не Грак, не Зося, а Сідалковський — із золотою монетою й пергаментною картою в руках.
— У вас є щось від красивого диявола, Сідалковський. Вам, мабуть, і тричі обдурені дівчата довіряються вчетверте?
Сідалковський не відповів.
— Що ж, цього разу ви перемогли. Я висповідаюсь перед вами, Сідалковський.
— Тільки без самопожертв, Філарете Карловичу! Я не жорстокий, хоч ви мені це й приписуєте.
— В усьому винен я. Усе життя грав комедію. Тепер сам себе покарав і хочу виговоритися. Коли ви вперше до нас зайшли, Сідалковський, і я помітив, як на вас глянула Зося, повірте, мені все стало зрозуміло: Зося закохана у вас. Кохає, назважаючи на те, що ви аліментник. У своїй душі вона й це виправдала. Вона певна: вас ошукали. Але я певний теж — такого, як ви, не ошукаєш.
— Не приписуйте мені зайвих доблестей,— чемно заперечив Сідалковський.— Цього разу помилились ви, але я не виправдовуюсь: ви не прокурор, я не підсудний. Так трапилося, і я ні за чим не жалкую. Дітей матерів-одиночок теж повинен хтось утримувати...
— Гаразд. Не будемо докопуватися. Це до моєї розповіді не має ніякого відношення. Коли я помітив, як зашарілася Зося, я дав собі слово: одружити вас із нею. Я гадав, що розбираюся в людях. Я ж стільки їх бачив на своєму віку! Ви мені здалися користолюбцем, практиком, і я подумав, що такі люди, як ви, заради грошей підуть на все. Я розіграв комедію. Але я помилився. Для мене це скінчилося драматично. А варто вам було сказати слово, і Зося була б ваша. Але ви на це не клюнули. Я все життя помилявся, Сідалковський. Мені все життя здавалося, що я створений для чогось особливого. У молодості теж мріяв про далекі порти і не звідані мною країни. Я шукав пригод і марив ночами морськими подорожами й портами, але чим я скінчив?!
— Генерал — це не так уже й погано,— перебив його Сідалковський.— Щоправда, я не можу зрозуміти, який ви генерал: генерал-лейтенант чи генерал-полковник? Я ж ніколи не бачив ваших погонів...
Чудловський витріщився на Сідалковського і почав ковтати повітря.
— Йдіть ви до холери! — раптом випалив він.— Я такий генерал, як ви, Сідалковський, граф. Я все своє життя служив у ресторані. За швейцарські лампаси мене й прозвали "генералом"... Ви ж знаєте, які у нас на Україні лихі язики. От так я й став генералом. Генерал Чудловський Філарет Карлович,— з докором похитав головою він.— І ви на це клюнули?! Я продав свій старий дім і переїхав сюди. Гадав, тут мене так не називатимуть,— провадив далі "генерал" Чудловський.— Адреса змінилася, дім теж, а прізвисько так за мною й залишилося. Як воно перейшло сюди — мені й досі не відомо. Згодом, уже на пенсії, я сам повірив, що я генерал. Потім купив собі амфібію в одного знайомого полковника у відставці. Гадав, що від амфібії залежить майбутнє щастя єдиної доньки. Але помилився.
— Ілюзії і життя — то абсолютно різні речі,— промовив Сідалковський.
— Тепер я це знаю. Тому так важко переживаю непотрібне Зосине одруження. Але я боявся, щоб вона не залишилася старою дівою. Це теж страшне для дівчини...
— Страшне, але не найстрашніше, Філарете Карловичу,— уточнив Сідалковський своїм красивим дикторським голосом, яким пишався, очевидно, не менше, ніж своїми запонками і почерком. Тільки перше він вважав тимчасовим явищем (запонки могли загубитися), а друге — вічним, бо "Навіть після моєї смерті,— казав Сідалковський,— для нащадків у моєму домі залишиться мій гарний почерк і переходитиме, як сімейна реліквія, із покоління в покоління, якщо те покоління у мене колись буде".
— Одного разу мене як генерала навіть до школи запросили,— продовжував тим часом Філарет Карлович,— на "голубий вогник" школярів. Та я не пішов. Послався на хворобу. Згодом у те, що я генерал, повірила й Зося. Тепер я на пенсії. Пенсія у мене, звичайно, не генеральська. Але я не скаржусь. У мене все є. Але щоразу, коли я йду на пошту одержувати її, я не забуваю забігати в ощадкасу, щоб принести Зосі справді генеральську пенсію. Працюючи в ресторані, я дещо заощадив. Я приносив їй зранку, а після обіду знову клав на книжку — і так щомісяця,— Чудловський на мить замовк, торкнувся своїх колись хвацьких вусів, які тепер невпевнено обвисали, посивіли.— Я не хотів розчаровувати Зосю. Вона так пишалася мною! Якось я поїхав до Одеси. На одеському товчку придбав старі поношені генеральські штани, кітель, кашкет і аксельбанти, навіть три георгіївських хрести. Вони мені коштували дворічних чайових. Віку я немолодого, тож легко переконав Зосю, що мені довелося воювати ще у першу світову війну, що я царський кавалер трьох "Георгіїв" і що про це краще мовчати. Кортик і пояс мені перепродав наш офіціант. Після того я щовечора одягав усе це на себе. Сідав перед дзеркалом і заплющував очі. Боже, яких тільки баталій і битв у ці хвилини не бачила перед собою Зося! Вона милувалася мною. Ви знаєте, яка вона романтична і мрійлива. Зося бачила битви, відчувала запах пороху, чула гуркіт канонади і вибухи снарядів. А я уявляв собі рідний ресторан, кордебалет. Перед моїми очима миготіли в чорних, коричневих, ажурних панчішках жіночі ніжки.