А тепер хто його знає...
— На! — Янчевський всунув до рук дворецького пістоля, сам схопив із стіни дубельтівку й, не звернувши уваги на те, чи вона заряджена, поквапно вийшов з кабінету; він позачиняв усі внутрішні віконниці, взяв на засув з чорного ходу двері й подався через їдальню, вітальню й залу до парадного передпокою, де на дерев’яному диванчику безтурботно дрімав лакей, котрий з’являвся в кабінеті... Пан грізно прикрикнув на нього за те, що він завдає хропака й не замикає парадних дверей.
— Замикаю, вельможний пане, падам до нуг... Ось допіру впустив пана дворецького...
— Впустив і треба було зараз же замкнути... Ану, подивись лишень, вацпане: якщо тільки не замкнув, то я з нього шкуру здеру.
Дворецький із свічкою вийшов у сіни, Янчевський поставив свою тта столі і з рушницею напереваги затримався в передпокої.
Та тільки ввійшов у сіни дворецький, як несамовито крикнув: "Збойці!" — і-слідом за криком несподівано розітнувся постріл.
Янчевський завмер на місці, втративши здатність рухатись: у кволому освітленні, що пробивалося в одчинені двері з передпокою, він помітив, як дворецький упустив свічку, як на нього накинулась якась жінка і як слідом за нею вдерлися в сіни ще три чоловічі постаті.
— Собака! Стріляти надумав? Так ось же тобі! — прошипіла жінка, і ту ж мить піднеслась рука її, в якій блиснув кинджал, і притьмом упала на горло дворецького; з-під на-тиснутої руки бризнула червона кров; почулося клекотливе харчання, і вірний раб Янчевського з стогоном упав додолу. Якийсь стрункий чоловік,— чи то економ, чи то пан,-^ схопив жінку за плече й, нахилившись, простогнав:
— А-а! Що ти зробила?
— Вбила! Роздушила змію! —— запально крикнула жінка.— Чи ти не поранений, отамане-орле?
— Ні,— глухо відповів чоловік.— Але кров...
— Собаці собача й смерті! — почувся третій, грубший голос.— А отаманші — слава!
Янчевський ніби прочумався; перед ним за десять ступнів, без сумніву, стояв Кармелюк із своєю зграєю. В пориві оскаженілості, яка його охопила, Янчевський підняв дубельтівку й машинально спустив обидва курки; бризнули іскри, але порох не спалахнув — або одсирів, або його зовсім не було.
Кармелюк кинувся на Янчевського, але той устиг пожбурити на нього рушницею й шаснути в бічні двері до свого кабінету. Замахуючись рушницею, він звалив свічку, а потім у темряві зручно міг зникнути, навіть двері встиг засунути засувом, а другі, до зали, були раніше замкнуті. Янчевський на мить спинився й почув гучний голос отаманів:
— Вогню сюди! Світла! Ламайте двері й вікна! Заходь з чорного ходу! Навкруги будинку вартових, щоб і миша не втекла!
Янчевський на одчай душі кинувся до кабінету, щоб звід-ти в креденсовій відчинити ляду й залізти в погріб; там він. у всякому разі, був порівняно в безпеці: погріб, по-перше, ділився на кілька рукавів, а, по-друге, один з них мав таємний вихід далеко за садибою, в глухому яру. Про опір, звичайно, не можна було й думати: мабуть, челядь уся або зрадила його, або по-зрадницькому була перев’язана, а то й перебита, як от дворецький. Янчевський добрався навпомацки до креденсової й заходився по підлозі нишпорити й шукати ляду. Шум і тріскотнява наростали кругом, то> чути було, як подавалися під ударами двері, то чувся грюкіт від падіння одірваної віконниці, то в розбите з дзенькотом вікно влітали дикі викрики ворогів...
У Янчевського руки тремтіли, холодний піт котився з нього, серце тривожно калатало в грудях, і, ціпеніючи від страху, паралізувалися його сили...
Де та ляда, пане Єзусе?.. Адже тут вона була, тут,— і зникла! О матко найсвєнтша, допоможи мені! Найди!.. Де ж вона, де!? Ой тисяча перунів! Вже виламали стінні двері... одривають тут віконницю... Рятуй! — шептав він побілілими губами, повзав по підлозі, втративши здатність орієнтуватися в знайомій до останнього цвяха кімнаті. Та ось випадково коліно його наткнулося на виступ ляди... Ще мить, і він врятований... Він ухопився тремтячими руками за залізну ляду і не міг підняти її... "Боже! Що ж це: забита?" — крикнув він, забувши, що ляда закривалася на засувку. Нарешті, і засувку знайдено; він потяг її з усієї сили, але в протилежний бік. А тим часом двері на чорному ході з тріскотом упали, з другого боку розлютовані крики наповнюють залу, вітальню, долинають до коридорів... Та ось і засувка відсунута — тільки пізно: з дзенькотом і тріском упало вікно в креденсовій, в отворі показалися дула... але двері з коридору ще не піддавалися... Нещасний Демосфен, розгублений остаточно, влетів знову до кабінету... Пекло, що насувалося з усіх боків, підняло його останні сили; але де сховатися, де врятуватися? Кожна мить — вічність... Уже в креденсовій почувся тупіт ніг... і блиснули крізь щілини вогні.
— Пропав! In manum tuum, Domine36,— почав шептати відхідну Янчевський... і нараз побачив камін... В одну мить він кинувся в нього й, спираючись ногами й руками об виступи цегли, на дужих м’язах піднявся в димарі до самого його вигину. Ледве він устиг це зробити, як до кабінету ускочило кілька чоловік і зразу накинулись на шафи, столи й комоди — одбивати їх і грабувати.
В темний димар долітали до Янчевського уривки викриків, наказів і бурхливого гомону: "У диявола грошей не густо! Тягни срібло й шандали, де що не попадеться".—"А одяг?"— "Бери зв’язуй! Онде ще скриня й шухляда... Ламай!.. А всі, які е папери, рви на шмаття і жбурляй у камін. Треба спалити їх..."
"Що ж це? — замиготіли, мов палаючі іскри, в голові Янчевського думки.— Чи живцем перетворитися на окіст, чи віддати себе на тортури звірям?.."
І холоне в нього серце, завмирає душа, а м’язи втрачають свою пругкість; але він все-таки тримається в димарі, хоч і почуває, що довго такого напруження не витримає. Крім усього, й дихати йому все важче й важче: стерта із стінок димаря сажа знялася стовпом й забиває йому легені. Нарешті, хтось заходить до кабінету й починає роздратованим голосом покрикувати:
— Ви тут зайнялися грабунком, а не допомагаєте шукати того шельму! Щоб вій був у мене зараз під ногами! ІЗіп у цьому будинку: я сам його бачив! Шукайте! Обдивіться й пацючі нори!
— Та він, мабуть, на горищі,— почувся чийсь ніби жіночий голос.
— А де решта людей? — спитав, очевидно, отаман.
— Забирають коней та провізію, та дещо по амбарах.
— Усе забирають... а мені того диявола не дають у руки...— І чути було навіть у димар, як Кармелюк заскреготав зубами.
— Та не турбуйся, батьку,— обізвався жіночий голос,— все перетрусимо, а знайдемо... Нас тут у будинку чотирнадцять — досить, а на дворі тільки шестеро...
— А там принаймні крові не пролито?
— Даром ніхто не підійме багнета! — відповів якийсь грубий голос.
— Обшукати знову всі покої, всі комори й присінки! — скомандував невдоволеним, гнівним голосом Кармелюк.— Знадвору поставити сторожу, хоч по одному вартовому з кожного боку. В домі на два покої вартовий... А ми тоді на горище.
— А якщо не знайдемо ніде, якщо він сховався десь у потайній стіні,— тоді підпалимо з чотирьох боків будинок! — крикнула жінка.
— Ура! — підхопив грубий голос.
З гамором рушила юрба по інших кімнатах. В кабінеті зосталося один або два чоловіки,-— не більше. До Янчевського долинали тільки шелест одягу, який складали, та шерех паперів. Хтось оберемками жбурляв їх у камін.
— А що, підпалювати їх, Явтуше? — почувся голос майже в димарі.
— Чекай, уже всі разом,— відповів від письмового столу другий...
Чекаючи, як ось-ось почне коптитися, Янчевський втрачав останні сили; він уже відчував, що більше не втримається в димарі... разів зо два він кашляв у кулак від задухи й тільки завдяки гамору, що стояв кругом, не викрив себе... Але від напруження пін втратив найкращі точки опору й, незважаючи на надлюдські зусилля, ковзався й поволі опускався вниз.
Нарешті сюди знову з’явився отаман.
— На ці два покої зостанеться вартовий Явтух, а ти, Сви-риде, піди караулити знадвору, ось із цього боку! Мерщій оглянути, і якщо не знайдемо, то пустити червоного півня, та й гайда назад... Тут баритися не можна... Тільки ось що, мої друзі, відходити треба різними шляхами, в різні боки, щоб спантеличити'їх... Я з Свиридом. і Михайлом буду в Кругляці, туди з’явишся й ти, Дмитре, з Андрієм на раду, і ватагу переховайте в суміжних лісах.
— А мене забули? — обізвався жіночий голос, і в ньому затремтіла образа.
— Я про орлицю й не згадую. Де я — там і вона.
— Поки жива! — радісно крикнула жінка.
І всі подалися до коридора.
У Янчевського зникали останні сили,—він уже помітно став опускатися, легені, наповнені сажею, не пропускали повітря, його душив кашель, голова наморочилась, йому чувся лише далекий гул чи виття в потемнілому димарі.
— От не запалив тоді паперів, а тепер свічку винесли. Хоч би кресало добути, бо спалити всі ці папери, спалити всі документи конче треба. Що це сопе чи стогне? — стрепенувся Явтух і став прислухатися: в темряві підкрався до ньо£о забобонний жах.
— Це, здається, там у димарі! — І Явтух подався трохи до дверей, не зважаючись увійти до кабінету.—Чи не нечиста сила часом? А що ти думаєш? З нами хрест свя'ґий!
У цю мить Янчевський закашлявся і, втративши рівновагу, гримнув з каміна темною масою й покотився Явтухові до ніг. Той перелякався надзвичайно й несамовито закричав:
— Чорт! Хто в бога вірує, рятуйте! — і прожогом кинувся в коридор...
Янчевський скористався з цієї миті й хутко шаснув у погріб, встиг навіть зачинити за собою ляду. Він майже впав з драбини вниз і помацки почав пробиратися по знайомих йому хідниках...
XLIII
У розкішній садибі пана маршалка панувало пообіднє фарнієите37. На великій терасі, що спускалася широкими сходами до потонулого у квітах саду, розташувалося численне товариство. Був день народження самого господаря. На цей день за давно встановленим звичаєм з’їжджалося все навколишнє шляхетне панство. Цього разу гостей було порівняно небагато; мабуть, усіх налякали чутки про повернення Кармелюка, котрі блискавично розлетілися по всьому повіту.
Все ж таки на терасі були пан маршалок, його дружина, пан суддя з своєю чарівною подругою, Пігловський з сином Алоїзом, Бойко, молодий кавалер Рудковський і ще кілька шляхтичів.
На легких столиках стояли чашечки з чорною кавою, вази з усіляким варенням, карафки з винами, ратафіями, пляшки з лікерами, араками й цілі ряди різнокаліберних чарок.
Панство спочивало після ситого й довгого обіду ^ попиваючи маленькими ковтками каву й лікери, тішилося природою.