Що з ним? Може, побачив він у глибині очей приреченого весь жах і всю незміряну злочинність зробленого ним за довгі роки вірного служіння василевсам? Та де там! Просто серце в ката від надмірного напруження розігрілося злістю так, що притягло до себе з усього тіла зайву речовину і шкідливі соки.
Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати ліків з перцю, кинули кров з руки — він не подавав ознак життя. Тоді його відтягли набік, щоб не заважав, а на місце ката став один з його підручних, знову вклав жигало до горна, а звідти вихопив нове, і Сивоок все те відмічав, так ніби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев'яніння, він знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, і його теж відтягнуть, як здохляку.
Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свідком такого чуда, і через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам імператор трохи розгубився від такого дивного збігу обставин, він не зміг подолати своєї розгубленості вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп ревів у одне горло: "Помилування! Милосердя!"
Новий кат уже йшов до Сивоока, він не прислухався до того, що там реве натовп, тоді імператор, щоб не було запізно і щоб не прогнівити милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече білому болгарину, махнув рукою, щоб кат зупинився, і весь форум загойдався од привітальних криків на честь василевса Константина, найдобрішого і найсправедливішого серед царствених, кат відійшов назад, Сивоока відвели вбік, той, хто стояв за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, віддаля поставили навпроти імператора, який кинув на нього погляд цікавості і щось сказав своїм препозитам, чим було виявлено до білого болгарина вже найбільшу ласку як до обранця високого Провидіння, і довго потім в столиці розповідали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно білявого болгарина і послав йому порятунок.
Сивоок не достояв до кінця на форумі, не бачив він, як осліплено першу сотню і дано їй одноокого поводиря, як введено з Філадельфію нову сотню, далі ще й ще, до самої ночі продовжувалося страшне діло на Амастріанському форумі. Константинополь вдовольняв свою жадобу крові й знущань над беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом і василевсом, ведено через усе місто ще для одного тріумфу, цілі юрмища збігалися, щоб подивитися на нього, його похід через столицю тривав безконечно довго, хтось пробував по путі годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квіти, а хтось плювався, зустрінуті на Месі блазні спробували увінчати голову Сивоокові баранячими кишками, але він розкидав блазнів з такою самою силою, як перед тим на —форумі розжбурляв катівських підручних, нарешті, приведено його до імператорських конюшень, де супровідники передали білого болгарина до рук протостратора з імператорським повелінням вимити бранця в бані, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшні. Протостратор щось сказав Сивоокові, до того долинали ро. мейські слова, більшість з яких він, здається, розумів, але хіба йому було тепер до того, хіба обходили його якісь слова, хіба потрібно йому було тепер будь-що? Він дивився знетямлено на протостратора і мовчки плакав, плакав не над собою, не над своєю долею, а над долею своїх товаришів, що гинули десь на тісному, обступленому з усіх боків розбещеними натовпами Амастріанському форумі, він плакав мовчки, а в душі в нього ридав на весь голос маленький хлопчик з далекої темної ночі посеред грузького невідомого шляху.
Протостратор, як і той кат з Амастріанського форуму, був євнух, так само ненавидів він усіх бородатих, бо ненависть у дрібних душею завжди зароджується до тих, які мають те, чого не мають вони, але цьому врятованому чудом він пробачав його бороду, і його молодість, і його дику силу, бо своїм плачем той принижував сам себе, а чого ще треба начальникові, коли його підлеглий добровільно виставляє себе на посміх своїми слізьми?
Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбі чужого тріумфу, в мучеництві товаришів на тісному, обставленому хижими натовпами форумі, в дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи, може, більше над тими, хто зазнав муки від рук безбородих катів, — а потім судилося Сивоокові розчинитися в анонімовості сотень імператорських прислужників, цих зодягнених у кумедно поцяцьковані шати, що повинні були засвідчувати чиюсь там могутність; йому відведено один цей лихий, трагічно-щасливий день, щоб опісля зітерти будь-яку згадку про нього як про людину. Принаймні так міркував той Протостратор, до якого спрямовано Сивоока. Знав тільки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там — хай зникне серед таких упосліджених і затурканих, яких приставлено було до коней, догляданих для колісниць, і до коней верхових, до коней самого імператора і до коней кувуклію, хай собі надягне належний за приписами одяг: червоні чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак, перські хози для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай раз сісти на коня з цих конюшень, — а вже коли на людину надягнено так чи інакше позначену одіж, то не лишається від людини нічого, а є тільки вдягачка, яка свідчить про місце її власника в складному, позірно заплутаному, а насправді точно розміреному світі царственого міста. Але ніхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися своєю долею, а він, виявилося, і в гадці не мав покладатися на когось там. Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотів. — Обійдуся, — сказав просто. — Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з простої білі, а не з александрійського царського полотна, та міцні чоботи, та якусь-просту вдягачку, найліпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма, тільки імператор має там сяке-таке...
Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи тупнути на Сивоока, обізвати його сяким-таким болгарином, тоді Сивоок розсміявся йому просто в ніс:
— Не так злегка і не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опріч усього, русич, а з руським князем у ваших Імператорів мир, отож годилося б мені піднести скаргу проти Того вашого Коміскорта, який ловив до своєї тисячі людей на всіх шляхах і кого він привів до столиці, того не знає й дух святий, не те що там хтось...
Євнухи сміялися. Сміялися з незграбної ромейської мови Си-воокової, сміялися з його сподівань на те, що хтось там стане слухати його оскарження і вимагатиме справедливості для такого відчайдушного брехуна, або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарії чи Македонії? Упійманий — бранець, а раз так, то й жди, що з тобою вчинять. Не викололи очей — молись богові, дякуй імператорові. Послано на конюшню — шануйся, щоб не накликати нової біди на свою дурну голову. Не хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському вбранню? Темний і затурканий єси, отож таки справді місце тобі — серед коней, і то на роботі най-бруднішій: вичищати гній, вишкрібати дошки в станках, жити тобі теж на конюшні, засинаючи на купі теплого гною, знову ж таки дякуючи богові, що послав під боки таку теплу і м'яку Підстилку.
Вже на кінець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшні, але відразу ж забрано звідти, бо сталася дивна річ: коні не зносили нового конюха.
Перелякано хропли, іржали, рвалися з прив'язі, били копитами в станки,— в конюшні творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.
Як тільки виведено звідти Сивоока, коні стихли. Щоб упевнитися, його знов послано — в конюшні зачалося ще несамовитіше.
— То як, панове ромеї? — реготав Сивоок. — Чують ваші конячки руський дух чи ні? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?
І чи то ця подія ще додала до слави Сивоокової, чи досить було й чудесного його зцілення, то другого дня посунула дивитися на нього маса всілякого столичного люду від найвищих верхів аж до звичайнісіньких пройдисвітів, і вже тут ні про яку роботу не могло бути й мови, Сивоок сидів собі на сонечку, зодягнений у довгу білу сорочку, з накинутим на плечі колові-єм, насмішкувато мружився на прибуваючих, знічев'я викреслював пальцем босої ноги візерунки на піску, іноді вступав з ким-небудь у бесіду, дивуючи ромеїв знанням книжної премудрості, або ж трохи зневажливо, з підсміхом мовлячи про їхнього бога, якого шанувати ще не навчився, ненавидіти ж мав дедалі більше підстав, але про це, ясна річ, говорити вважав тут зайвим.
Прибували магістри й воєначальники, придворні дами і вельможне панство, хазяїни ергастеріїв і махлярі, що на час лишали навіть свої столики в портиках Меси, щоб поглянути на те диво. на ті чудом врятовані очі.
Ніхто з них не знав, що то очі художника. Бо хіба ж про це можна взагалі дізнатися? Хіба в художників не такі очі, як у всіх? Навіть сам Сивоок, хоч і відав про властивість своїх очей жадібно вбирати всі барви, якби сказав йому хтось, що він, може, й великий художник, засміявся б так само легковажно, як учора, коли йому обіцяно долю конюха.
Власне, хто там і придивлявся до його очей? Хотіли просто глянути на врятованого. Сивоок став на день чи на два для всієї столиці такою собі химерою, яку гріх було б не побачити; цього вимагали неписані закони знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру третину, може, людьми, які задихалися від розкошів, отих, що ходили в шовкових, золото-тканних шатах, кроплених східними ароматами, жили в домах з позолоченими покрівлями, з дверима слонової кістки, мозаїчними підлогами, спали на ліжках з слонової кістки, їли з золотого й срібного посуду. Була казочка про філософа, який, потрапивши в гості до одного з таких константинопольських багачів, довго дивився, куди б сплюнути, але не найшов такого місця і вимушений був плюнути хазяїнові в бороду. Сивоок зиркав краєм ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, і йому теж кортіло вибрати таку бороду над унизаним перлами опліччям і наплювати в неї з усім смаком, — ото б було сміху, крику, обурення й погроз!
Подумки Сивоок став вибирати підходящу бороду, хоч ще й не був певен, що неодмінно наплює в неї, якщо вподобає якусь, але це вже була якась робота, незабаром "борода" справді підпливла до самих Сивоокових губ — бери та плюй! — то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо напахчена, чорна борода, яка розкішно вирізнювалася на тлі бузкового шовкового хітона, і Сивоок втримався від спокуси тільки тому, що не помітив на хітоні жодних прикрас.