Вони мали гуртуватися у сотні, приладити зброю і ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тоді мали ставати під прикази виборних старшин. Про це воєнне діло мали подбати товариші січового війська, котрі жили сімейно в Каневі. Тоді просили канівці Конашевича, щоб між ними лишився на все та став на чолі військової організації. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини він не сміє поза Січчю жити. Це діло він предложить старшині на Січі до вирішення, а тоді міг би вернутися. Тепер йому треба непремінно їхати.
Артим піднявся провести Конашевича до Черкас.
Конашевич побоювався ще одного. Коли б він тут побув довше, то ляхи у Києві можуть про це довідатись, і його, хоч не явно, то зрадою захопити. Артим признався Конашевичеві, що він того самого побоюється. В Черкасах мав Артим передати Конашевича братові своєї жінки Панасові Крутові, а він його проведе далі.
Черкаси вважав Артим більш небезпечні, як Канів. Там старостує великий ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.
— А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Січ?
— Воно б добре було, коли б у мене була спромога завезти вашмосць. Я чужим байдакам не дуже-то вірю, а сам їхати тепер не можу. Вашмосць надто важна особа, щоб на небезпеку пускатися.
— Чого ви, люде, в мені якусь важну особу бачите? Я собі такий самий козак, як і другі.
— У Черкасах треба вашмосці купити два коні. Як не має на це грошей у тебе, то Панас позичить; то чоловік не убогий. Треба коня і для вашмосці, і для чури, бо він з клунками не побіжить. Що й говорити. Панас подбає про все і товариство безпечне знайде. Він це краще заорудує, як я. В Черкасах не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.
Перед від'їздом перевдягся Конашевич у буденну одежу і виглядав на худопахолка, на котрого ніхто не звертав би уваги. Але канівці зібрались над берегом ріки його попрощати.
Йшли пішки до річки. Антошко ніс його клунки. Він відпочив і добре відживився, бо Настя годувала його добре.
Як вже Конашевич відплив від берега, гукали за ним канівці:
— Вертай до нас козацьким гетьманом.
ХІІІ
— Може, воно і краще сталося, що ти вернув до нас, замість нидіти у Києві, — говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Січ і здавав йому справу з свого посланництва. — Тут у нас таке тепер позаводилось, що треба конечно покласти цього край. До того мені треба людей певних. Коли б ти був тут, може би, до цього і не прийшло, бо тебе всі любили і були би послухали. Коли б я був знав, що преосвященний Плетенецький на те тебе кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дітей зробити, я був би таки не пустив.
— Що ж тут таке завелось?
— От що! Молоде пиво мусить вишуміти. Позаводились два сторонництва, дві партії: поважних і неповажних. Хіба би так назвати. Ті неповажні — то молоді люде, шибайголови, хотіли би йти з мотикою на сонце. Рвуться до чогось великого, не міркуючи, чи тому дадуть раду. Хотять помстити Косинського і йти війною на панів, помстити солонецьку різню. До того, ще ті втікачі з України, які приходять сюди цілими громадами, піддувають вогонь своєю балачкою про утиски панів над народом. Я це знаю, що пани показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому братові не можна на Україні носа показати, коли не хоче повиснути або зігнити в тюрмі. Повідбирали українським козакам усі вольності і роблять ними панщину. Це все запорожців страшно дратує. Мені самому серце крається, та годі що на це порадити. Виступати проти Польщі нема з чим. До такого діла ми ще не підросли. Є у нас десять тисяч народу, та то по більшій часті втікачі, у яких є кріпкий кулак, та нема військового вишколення, нема карності, нема воєнного досвіду. Що з такою юрбою зробити? При першім сильнішім ударі вона не вдержиться і розскочиться на чотири вітри. А коли б не було куди втікати, то видадуть ляхам старшину, як зробили над Солоницею, і самі потім пропадуть. Та друга Солониця була б страшніша першої, бо тоді ще ляхи не були такі певні себе на Україні, як тепер. І тоді не було б вже сили піднестися козацтву, і ми втратили би і те, що тепер маємо. До нас вернула би Полоусівщина, яку з тяжкою бідою вдалося нам приборкати. Я боюся, що ті дві партії можуть піднести на себе братовбивчу руку, і поллється знову братня кров, а наші вороги будуть дякувати. Нащо їм тоді ганятися аж на Лівобережжя, нащо їм Жолкевського, коли козаки зроблять цю роботу самі між собою. Вони тоді прийдуть вже на готове і візьмуть одних і других за чуба. Бо як була міжусобиця між полоусівцями і василевичівцями, то одні, то другі закликали на себе ляхів. Та мудрі ляхи не хотіли до цього мішатися. Я дуже боюся, щоб до такого знову не прийшло.
— А не можна би їм знайти іншу роботу і повернути їх завзяття в інший бік?
— Пробували ми і цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва від останнього погрому над Інгулом притихла. Хіба нам йти було на ногайських конокрадів. Поведуть, було поганяються по степу, приведуть який табунець коней, та й кінець походові.
— Треба щось більшого обдумати.
— Заки обдумаєш, то і лихо скоїться. От зараз на завтра сходиться велика рада, щоб на ляхів йти. Моя булава повисла на волоску, і я гадаю, що завтра скінчиться моє отамування. Та мені самому це байдуже, бо тепер булава дуже важка, але жаль мені моєї праці на Січі, цих зусиль, які непремінно знівечаться. Піду тепер на Польщу, пропаде стільки молодого цвіту. Вороги будуть ликувати, а на Україні настануть ще більші утиски, як тепер. От чого я боюсь.
Кошовий ходив великими кроками по хаті, понизивши голову у великій задумі, як чоловік, якому нема виходу з розпучливого становища.
В цю хвилю ввійшов у хату старий Жмайло з Марком.
— Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горіли з нетерплячки, щоб земляка привітати.
— Вітайте здорові, я не противний.
Настало вітання щире, сердечне. Обнімали чергою Сагайдачного, і питанням не було кінця.
— Що ж там товариство загадує завтра робити? — спитав кошовий, стаючи серед хати.
— Наше діло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збігців, і оповідають страшні речі. Товариство заворушилось ще більше. Усе молодші, усі шибайголови кричать, щоб на ляхів йти.
— Я їх не поведу.
— Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх більше, як нас, і коли яке чудо не зробиться, то на завтрашній раді усе піде шкереберть.
— Тільки ви, панове, не журіться так дуже. На тій раді ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, — каже Сагайдачний.
— Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.
— Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, — каже Сагайдачний.
Зараз попрощались з кошовим і вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привітати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка під руку, йшов Сагайдачний через майдан у курінь та розпитував земляків, що за той час робилося. Спитав, чи не було якої вістки від Чепеля.
Та Жмайли були якісь стурбовані. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звідтам вісток мало, що старий не приїздив на Січ ні разу.
Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради і знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.
На Січі рознеслась блискавкою вість, що Сагайдачний вернувся з Києва. Дізналися також, через що він з Києва мусив утікати. За подію на Подолі ходили перебільшені гутірки. Та всі були раді, що він вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого він такого славного товариша бакалаврувати заставив.
В курені не було ніяких змін. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришів тепер, під літню пору, повиходило поратись коло хліба, ловити рибу, пильнувати пасіки тощо.
Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили імення Твердолоб.
Під вечір зійшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурі, приспівував і розказував таке, що всі аж за боки брались від сміху.
Приєднав собі відразу всіх і був того певний, що на завтрашній раді поведе усіх за собою, куди захоче.
Як лише сонце піднялось на небі, на січовому майдані вдарили в бубни і литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усіх закутках і закликали людей, а упірних підганяли палицями. На раду у великому колі мусили всі бути. Розходилося о важну справу, о похід проти Польщі. Козаки відгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Дніпрі потопити, а вибрати іншу. Старшина прогавила стільки часу і нічого не зробила, а товариство нівечиться, ледачіє. На майдані ставало гаряче.
Серед майдану поставлено підвищення для старшин і для промовців, поставлено стіл під клейноди.
Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамір, що свого слова не було чути.
Відтак, коли замовкли литаври, від дому кошового розступився народ і пропустив січову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою під бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний і курінні отамани з осавулами. Усі повиходили і поставали на підвищенні. Кошовий дав знак булавою, і усюди затихло, наче маком посіяв, наче горобці весною на вербі, коли хто до них приблизиться.
Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так:
— Славне січове товариство, панове отамання і всі козаки-товариші! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьогодні велику козацьку раду. Тепер ви обміркуйте, що нам робити? Обміркуйте розважно, щоб потім не вийшло щось такого, від чого могла б наша козацька справа потерпіти. Прохаю промовців, щоб виступили і сказали своє мудре слово. Опісля ж буде те, за чим подасться більше голосів.
— Чого багато говорити? — обзивається один з передніх. — 3 говоріння каші не буде. На ляхів ходімо, та й годі, зараз вибираймо наказного.
— На ляхів, на гнобителів українського народу! — гукала уся юрба.
На раді зчинився великий галас і крик. Нічого не було чути, лише:
— Смерть ляхам! На ляхів, на панів ходімо!
Тоді виступив на підвищення Сагайдачний.