ерший мед з пасіки, перший огірок з парпиків, перша картопля, заколоти ка-бапчпка, зарізати бичка — все для ппх. Але однаково іноді навіть такі скромні хлопці, як Гриша Левспець, вже не кажучи про Самуся, збираються в кімнаті головного бухгалтера Левка Левко-вича, щоб з'ясувати, чи не "заиїпмас" чогось з харчів Лев-Лсв. Адже всім відомо, що бухгалтери — найскупіші люди на світі і піколп нікому пе вірять, так само як слідчі й екзаменатори на вступних екзаменах до інститутів.
— Товариші комбайнери, ви мене ображаєте! — вигукує бухгалтер, нервово иротираючи товсті скельця окулярів.— Ми все для вас, а ви...
— Все правильно,— каже Самусь.— Вп — нам, ми — вам. Для показників треба базу, а база — тут.
Він показує па свій живіт, якого, власне, й немає. Треба б показати на живіт Левка Левковича, але тоді вийде так, що показуєш на плакат, який висить на стіні за бухгалтером: "Випившим виходити на балкон суворо забороняється".
Колгоспна контора тепер двоповерхова, кабінет Левка Левко-вича па другому поверсі, балкон позад головбуха просторий, двері на нього широкі.
— Де не п'ють, а в бухгалтерію приходять виписувати закуску,— виправдовується Левко Левкович.
— Хіба хто падав з балкона? — дивується Левенець.
— А ти хотів, аби падали! — суворо дивиться на нього бухгалтер.— Ти ж борешся з втратами зерна в комбайні не після жнив, а перед жнивами?
— Та перед...
— Отой* і воно!
Герметизація належить до вічних тем у колгоспних розмовах. Навіть у нових, найдосконаліших комбайнах доводиться то підгинати петлі перехідного щитка між жаткою і похилою камерою, то рихтувати верхній козирок грохота, то приклепувати ущільнюючі відливи, то вправлятп прогумовані ремені похилої камери, зернового й колосового шнеків, то вигадувати свої власні ущільнювачі, бо хто ж і порятує учених, як не самоуки з розмахом.
— Доки ці комбайни випускатимуть з дірками?
— Зате в нових марках уже є покажчик втрат зсрпа.
— Покажчик показує так, як ти його поставиш. А втрати?
— Чого захотів! По розсипалося б зерпо, не було б роботи вчепим людям. А так читай он у довідппку по комбайнах "Нива" і "Колос": "Визначення просипання зерна в польових умовах. Перед заїздом в загінку під молотарку і похилу камеру жатки підвішується брезент. З підвішеним брезентом комбайн намолочує бункер зерна. Вивантажене з бункера зерно зважується. Окремо зважується і зерпо, виділене з маси, зібраної на брезент. Підраховується процент втрат зерна через нещільності за формулою:
П=БТ6-10°%
де "б"— маса зерна, зібраного па брезенті, "Б"— маса зерна в бункері. Втрати зерна через нещільність "П" не повинні перевищувати 1 %.
— А як зробити, щоб пе перевищували?
— Регулюй, герметизуй, твори й вигадуй!
— Те й робимо, що вигадуємо. Щороку на нові машипи па-рощуємо борти, щоб пе розсипалося зерпо. А чом би не випускати машипи з високими бортами?
— А я знаю чого.
— Чого ж?
— Бо вигадав ті машини чоловік з низенькою матнею.
— Тю на тебе! До чого тут матпя?
— А як стрибати через борт, то зачепишся ж.
— Хто там через ті борти стрибає?
— На всяк случай. А ти от скажи, чого не додумаються асфальту на токи дати. Скільки зерна вганяємо в землю! Асфальтом
?
ке позаливали всі стежечки в парках. Навіть у нашому райцентрі і то залили.
— Ну, цс діло ясне. Тік що? Два тижні на рік, та й годі. І лежатиме той асфальт у степу ні богові, ні чортові. А в парку лежить — дерева давить, декоративні кущі задихаються, дорога рослинність вигибає. І ото тобі на цілий рік роботи захисникам зеленого друга. Пишуть, протестують, вимагають!
— Віддали б нам асфальт — і пе мали б горя.
— Що ж ти його — злущпш у тих парках? Покладено — хай лежить.
Самусь був вище цих балачок. "Теж мені специ! — кривився Ьін.— Навчилися смикати за шнурок, спускають воду в нужнику! раціоналізатори! Робота все покаже, і все буде правильно!"
Комбайн свій він теж удосконалював, але по-своєму, сказати б, до-самусівськи. Комбайнери вічно щось допасовували, приклепували, пригвинчували, виправляючи конструкторські прорахунки й недогляди, Самусь же всіляко спрощував машину, ще й похвалявся:
— Відкидаю всю зайвппу, тоді машина йде як звір,— і все правильної
— Тобі все аби рвать та бігти,— сказав осудливо Левенець.— Стрижеш верхпяк, вся солома стирчить, як у дурного на хаті.
— Народжений літать — не повзає! Все правильно.
— А он учені обіцяють дати безстеблу пшеницю. Стебло всього п'ять сантиметрів. Тоді ж як?
— Хай самі й збирають. Стають рачки і пасуться, як кози. Вигризають з землею. Тоді все буде правильно. А мені дай розгін!
Що тут можпа було сказати, коли в чоловіка як заяви, то тільки урочисті, а як ентузіазм, то тільки передовий!
І ось настав той час, про який філософ Сковорода сказав, що тут "у бездощів'я піт поливає землю". Врізалися могутпі комбайни в щільні стіни хлібів, ударило важким струменем зерна в буп-кери, застрибали по свіжій стерні машини, ловлячи пригорщами своїх бортів перший намолот, захвилювалися газети: "Приклад правофлангових кличе!", "В стислі строки, без втрат!", "Весь урожай — в засіки!", "Зернина до зернини — пуд!", "Силу землі люди мпожать!"
Поетам на жнивах робити нічого. Сила слова відступає перед людським завзяттям. Художнпкп-баталісти тут зовсім безпорадні, адже ще з сивої давпипп відомо, що найзапекліші битви порівнювалися з косінням і молотінням, а пе навпаки: "...Снопи стелють головами, молотять ціпами харалужними, на тоці живіт кладуть, віють душу від тіла..."
Зате на жнивах господарюють рейдові бригади народних контролерів, а вже з ними якось прилаштовується і паш брат прозаїк. І він бачить... Що ж саме бачить прозаїк? Тільки прозу життя, ніякої романтики, ніякого ентузіазму, навіть про всесильну іронію історії забуває, вражений фактами. І не тим, як по двадцять годип па добу пе зупиняються комбайни і як комбайнери з помічниками обливають один одного відрами води, щоб зігнати втому, сон і одуріння. І пе тим, як метаються від комбайнів до токів машипи з зерном. І не тим, як добрі жінки-куховарки забираються з свіжим борщем і смажепею прямо в кабіпи комбайнів. І не...
Бачпть віп, як у Самуся мотовилом перекидає безліч стебел пшенпці через жниварку, бо він зняв вітровий щиток, і кожний десятий колосок лишається незрізаним, бо Самусь стриже тільки вершкп, не зважає на рельєф поля, відключивши копіювальний пристрій. Якби Самусь косив сам у загінці, як то воно велося в минулі роки, то хто б там і лічив ті колоски. Помічали, та пізно. Самусь ще й коверзував:
— Я комбайнер чн колоскозбпрач? Ніоиери ваші що роблять? По "Артеках" усе їздять? Пригнати сюди — й хай збирають!
Але цього літа всселоярівці збирали хліб груповпм методом. Хяіб стояв такий, що одним комбайном страшно було й підступи-тися. В загінку ввійшло одразу шість машип, Самусь вів перед, Гриша, як наймолодший, замикав колону. Та чп завжди те, що йде попереду, справді передове? Самусь полишав після себе метрову солому, він не озирався пазад, але ті, що йшлп позаду, бачили, яким гребенем стирчить Самусів слід поряд з низенькою стернею від інших комбайнів, а Грпші Левенцеві просто кортіло зстрибнути з своєї "Нпви", наздогнати Самусів "Колос", витягти того типа з комфортабельної кабіни і... набнтп йому те, що обіцялося ще на першій сторінці роману. Він весь кипів. Мовби вже бачив у тій високій стерні тпсячі незрізапих колосків, сипався йому перед очі не зібраний Самусем хліб, чувся йому самовпевненпй голос цього розбещеного хвалька: "Все правильно!" — і коли Гриша стримувався, то тільки тому, що незримо стояла ще між ним і Самусем Котя, вчорашнє їхнє безмовне суперництво не давало Левенцю змоги виявити своє обурення, і від того віп карався ще більше, бо ж обурення — природппй стан людини, а Гриша був дитям природи і хотів ним залишитися назавжди.
Комбайни пройшли до кінця загінки, і тут, мов степова орлиця, впала з-за білої високої хмарки тітка Лисичка, та й пе сама, а з товаришем Зповобрать, Зінькою Федорівною, Грицьком Грицько-вичем, Безкоровайиим і автором цієї розповіді.
Дядько Зновобрать, щоправда, був не в своєму історичному картузі, а в робочому, але цього разу контрольну площу визначала тітка Лисичка. Ступнула у високу Самусеву стерню, розгорнула її, нахилилася. "Як неренелпця в ярій пшениці, як ластівочка в новім побої".
— Полюбуйтеся!
Тоді присіла й довго збирала все до колосочка й до зерппнки на розіслану хустку, яку зняла з себе, загорнула в вузлик, понесла до комбайнів.
— Ану злазь! — скомандувала Самусеві. Той стрибнув на землю не для виправдань — для нападу, але допустився тактичпої іїомнлки, бо тітка Лисичка заступила йому дорогу до комбайна і покликала бригадира механізаторів:
— Безкоровайний! Знімай його з комбайна!
— Л ви мене па нього саджали? — поцікавився Самусь.
— Не я — так Безкоровайний. Bin тебе й зніме.
— Все правильно. Він може зпятп. Тільки не мене. Бо мене на комбайн і не Безкоровайний посадив.
— Хто ж тебе посадив?
— Радянська влада. Ясно?
— То вона тебе й зніме. Свиридопс Карповичу, чув?
— Чув, чув, кажеться-говориться. Тп, Самусь, техніку ганьбиш і передове звання теж... Підождеш, поки розберемося і підрахуємо втрати.
[ — Та ви знаєте, кого ви?..
— Знаємо, товаришу Самусь, кажеться-говориться, відійди î не заваяїай машинам здійснювати поворотний маньовр. А твій •комбайн візьме сам Безкоровайний, тп ж охолонь, поки пе дійшло ідо гріха... Бо он бачу, що комбайнери па тебе...
! — Хіба то комбайнери? Соломокосп! Л я за техпічпимн нормами, па центнер зерна — півтора центнера соломи. І — Розберемось і иощптасм, кажеться-говориться, а ти поду-|май, подумай...
! Так, завдяки розважливості й спокоєві товариша Зновобрать, ^головний конфлікт цього роману був своєчасно усуненпй, ЗНЯТИЙ, нейтралізований. Але які ж наслідки від такої акції? ВИХОДИТЬ, що наш роман закінчився вже в першому епізоді? І автор, як ті мисливці, що збпралпея полювати на ЛИСИЦЬ ЦІЛИЙ тиждень, а перестріляли їх за годину, набив лисиць иа першій сторінці та й тягне їх хвостами донизу через усі двісті п'ятдесят сторінок? Несподівану спробу врятувати роман зробив Самусь.
— Мені здається,— холодно промовив він, звертаючись до всіх,— що ви хочете мене принизити. Але запам'ятайте: що нікому пс вдавалося мене принизити!
— Не придурюйся,— сказала йому тітка Лисичка.— І зняли, й принизимо, й приземлимо! Аякже! Тп думаєш, ми тебе з комбайна зняли? Від землі відганяємо, як шкодливого кота. Б