Відтак першими вчителями та співавторами їх стають власний життєвий досвід, історія нашого народу, історія та події того краю, в якому вони зростали і на звичаях якого виховувалися.
Для Л. Нагорного таким краєм стала Волинь, красу якої він змальовує з особливою ніжністю та з ліризмом істинного поета в прозі. Повість написано у вигляді своєрідної родинної хроніки Юрчуків, такої собі сучасної родинної саги. Наймолодший представник цієї суто селянської династії стає журналістом і, вже працюючи в газеті, здобуває університетську освіту. А проте в душі залишається селянським сином, людиною від землі та плуга, і саме це допомагає йому бути правдивим і справедливим навіть тоді, коли це по-справжньому — і, як на сталінські часи, — смертельно небезпечно. Коли від журналіста вимагалося не правдивості і справедливості, а "дотримання лінії партії".
Перші події повісті розгортаються ще тоді, коли Волинь ниділа під п'ятою Польщі, а перші її романтики-революціонери, з молодих та юних, розклеювали листівки, прагнучи перехитрувати агентів польської служби безпеки.
Змальовуючи ці події, Лаврентій Нагарний досить правдиво і переконливо показує, як розвіюється їх романтизм, коли, після зустрічі радянських визволителів, виявляється, що агентів польської дефензиви замінили агенти НКВД, і що селян, які ще навіть не встигли натішитися наділеною їм землицею, силоміць заганяють у колгоспи, і вже розкуркулюють "куркулів", а віруючих пертворюють на атеїстів. Одначе життя є життя. Автор проводить свою родину-династію через війну, через німецьку окупацію і партизанські загони, через сталінські репресії і хрущовські "відлиги"...
Безсумнівним досягненням Нагорного є те, що він не піддався звабі перетворити свою повість на таку собі декларативну агітку, не захопився нав'язливим політиканством, а всі колізії — політичні, соціальні та психологічні — зумів відтворити через психологію своїх героїв: Василя і Тараса Юрчуків, Теклини Юрчук, дружини Тараса — Ірини, низки інших людей, з котрими Юрчукам доводиться зустрічатися на їх життєвому шляху. Тобто все, що хоче висловити письменник, він не декларує, як це роблять деякі наші прозаїки, наслідуючи передо виці районних газет, а пропускає через свідомість, розум і душу свого героя, відтворює в складних колізіях, у яких формується його характер, його досвід і життєвий шлях, тобто усе те, що зветься долею.
Щоправда, іноді автор захоплюється і в роздумах своїх починає схилятися до публіцистики. Але навіть попри цю ваду маємо досить помітний твір з життя Волині, повість-хроніку, котра для майбутніх поколінь може стати своєрідною хрестоматією буття селянина-волинянина, від "життя під Польщею" — до Незалежної України.
Лаврентій Нагарний вже є автором кількох книжок поезій, в яких байка, гумор та сатира вдало поєднуються з циклами ліричних творів. На його слова написано кілька пісень, а відтак Одеська організація Спілки письменників рекомендувала його до прийому в члени СПУ.
Що ж до повісті "Юрчуки", то рукопис її засвідчує, що на літературному обрії, в особі Лаврентія Нагорного, з'явився не лише талановитий поет-гуморист, але й здібний прозаїк, який знається і на історії, психології та звичаях свого народу, і на складних життєвих, соціальних і суто душевних колізіях. А, маючи таке підґрунтя, гріх не переплавити свій життєвий набуток, свій літературний і журналістський досвід у щось вагоме й помітне — як ось ця повість-хроніка "Юрчуки".
ОСЯЯНА ГУМОРОМ ВІЧНІСТЬ
Гумореска і байка належать до тих жанрів істинно народної поезії, вічність і віптість яких визначається вічністю і віщістю самого українського народу, невмирущістю його природного гумору. Бо ж кому не відомо, що кожен поважаючий себе українець народжується з хитруватою посмішкою людини, котра давно і безапеляційно перехитрувала саму себе; а перші мовлені ним слова породжені не стільки радістю буття, скільки нагальною потребою кинути щось незлостиводошкульне на адресу сусіда.
То ж чи варто вражатися тому, що вже й сучасна українська література — не кажучи про старожитню класику — має на своєму гумористично-сатиричному Олімпі цілу плеяду божественно-славетних талантів — Остап Вишня, Олександр Ковінька, Степан Олійник, Микита Годованець, Володимир Іванович, Олег Чорногуз, Костянтин Сергієчко... А на підступах — добре знаний серед читачів та критиків гурт усіх тих, кому ще тільки належить долати шлях від класично, за пивом з таранькою викладеної пригоди-байки, до возведено! в ранг мистецтва незаперечної народної класики.
Саме до цих здібних неофітів гумористично-байкарського цеху належить, при доброму слові та хвацько підсоленому гуморі, й автор пропонованої вам збірки "Хвилини втіхи" Лаврентій Нагарний. Втім, як поет, не такий вже наш автор і молодий та недавній. Досить сказати, що перші віршовано-ліричні екзальтації його почали з'являтися друком ще в роки давньої юності, по шпальтах обласних і районних видань рідної Рівненщини. А що ви хочете? Краса поліського краю, оспівані всіма поколіннями поетів-поліщуків береги Горині, переказн і легенди цього чарівного, сповненого історичного трагізму куточка землі української — ось ті джерела, з яких живився негучний, а проте міцно вкорінений талант селянського поета.
А дещо згодом, уже виявивши себе студентом Київського державного університету ім. Т. Шевченка, потім —Житомирського сільгоспінституту, Лаврентій Нагарний публікує свої твори в кількох київських виданнях, в тому числі і в колективній збірці молодих авторів "Щасливої дороги", передмову до якої написав Максим Рильський.
Сталосятак, що в семидесяті доля закинула Л. Нагорного, тоді вже досвідченого газетяра-районщика, до буремно-гумористичної Одеси. І хоча й тут він час од часу ностальгійно звертався у своїх поезіях до стежин поліської юності — про що красномовно свідчить хоча б збірка його лірики, писаної, щоправда, російською, "У светлых начал" (1995). Проте сам дух Одеси, сакраментальність її пересипсько-привозного саркастичного світогляду та необтяженого жодними пересторогами і забобонами гумору Молдаванки, спонукали нашого поета до роздмухування отих жарин від народження властивого йому гумору, що завжди виклично жевріли в душі Лаврентія Нагорного. І слід відзначити, що дебютував новобранець гумористичного жанру не менш солідно, ніж у ліриці.
Ось уже майже впродовж двох десятиліть його байки, гуморески та всілякі там усмішки-посмішки друкуються у журналах "Перець", "ВУС", у сатиричному збірнику "Ах, Одесса", на шпальтах одеських газет "Моряк", "Слава і честь", "Одеські вісті". А 1994 року побачила світ перша власна збірка поета-гумориста із симптоматичною назвою "Усміхайтесь, люди". І, читаючи її, люди, як-то кажуть в Одесі, "такіда" всміхаються. До слова, кілька кращих творів цього видання увійшли і до рекомендованої оце зараз мною збірки "Хвилини втіхи".
Доскіпливий поціновував гумору одразу ж зауважить, що далеко не все у цій новій книжці автора рівноцінне. Є тут і поклади глибинно-філософської сатири, а трапляються й речі, котрі, як мовиться, лежать на поверхні й поетично оброблені гумористом з уже відомих нам анекдотів чи й просто побрехеньок. Зрештою, нічого крамольного в цьому нема: це теж із арсеналу та звичаєвих канонів гумористики. Та все ж хочеться підкреслити, що в кращих своїх гуморесках — "Ностальгія", "Заслужений... жебрак", "Іван Ілліч", "Хто кращий?", як і в байках: "Ховрах-орендар" та "Вовки-рекетери" — Лаврентій Нагарний уже відходить від отих читаних-перечитаних у сотнях варіантів баєчок про сварливих жінок з макогонами в руках та чоловіків-п'яниць (хоча, куди від правди дінешся: ні ті, ні ті так досі й не перевелися), а підноситься до сатиричного осмислення складних політичних явищ нашого буття, до проблем морального зубожіння та соціально-економічного свавілля можновладців усіх рангів. Отож і ностальгія за СРСР та часами "совєтськими" у кожного з цих персонажів своя, і, до того ж, як полюбляв наголошувати в подібних випадках Ар кадій Райкін, "специфиц-цкая":
"То так, то так. Часи ті золоті, —
Підтакувала Зося Химці. Строчила я щомісяця тоді В ЦК по анонімці.
Це ж завдяки мені зняли
Петра, що був в нас головою,
І під фанфари загули
Наш зоотехнік з ланковою..."
Досить познайомитися із "Золотими часами" та низкою інших творів, щоб переконатися, що ці "часи Зось і Химок" не просто переказані, а відтворені, вважайте, висвітлені під рентгеном проникливої сатири Лаврентія Нагорного, як застарілі виразки нашого суспільства, як ідеологічний діагноз колишнього режиму. І саме в цьому неминуща цінність творів гумориста не лише для сьогоденного читача, але й для наших нащадків.
Ніхто й ніколи гумористам легких доріг не обіцяв і не бажав, тому що бажати таке здатна лише людина, цілковито позбавлена гумору. Тож і ми побажаймо Лаврентієві Нагорному, щоб на тернових пасовиськах його гумористичного Пегаса не переводилися люди, здатні гідно оцінити дотепність його дотепного слова.
СВІДЧЕННЯМ СУВОРОЇ ПАМ'ЯТІ
Яків Сікорський "Сувора пам'ять".
Київ: Молодь, 1973
"Про події воєнних літ написано чимало, однак ще більше ненаписаного, відомого тільки безпосереднім учасникам героїчної епопеї, їх, учасників, щороку стає серед нас усе менше й менше. Отже хочеться зберегти, донести до нащадків невигадані розповіді про подвиги їхніх батьків, дідів, старших братів і сестер..."
Цими словами, зверненими до читачів, Якір Сікорський мовби утверджує своє право на "ще одну книжкупро війну". Книжкуневигаданих розповідей, у яких буде солоний піт фронтових доріг, біль утрат та жага помсти й одвічна мужність народу, коріння котрої вбачаємо разом із автором у військових традиціях й у любові до землі своєї.
Ну а з героями повісті — Федором Рибкіним, Іваном Іващенком, Віктором Київським та іншими — ми зустрічаємося у найтяжчий період війни, коли частини Червоної Армії із запеклими боями відходили вглиб країни. І тому біографія їхня, доля, сама напруга твору визначаються напругою і трагізмом тих часів. А життєві ситуації, у яких розкриваються характери, це від початку і до кінця твору — ситуації бойових дій, у кожній з яких герої стоять на межі життя і смерті, героїзму і слабкодухості.