Бо ж такі сині, наче з хреста зняті…
Дрова вогкі. Дмитрак дмухає під них так, що очі йому зчервоніли від натуги. А діти плачуть від диму й ховаються за матір, яка теж плаче. Але вже не тільки від диму.
Нарешті розгорілося. Малі повилізали з-під ковдри й посідали біля печі. Руки простягали до вогню, мовби жебрали в нього.
Чотири тіні відбилися на стіні, як чотири образи.
— Про одне прошу тебе, Килино, про одне благаю: щоб Стефанові, коли повернеться, розповіла все, як було.
— Та як же він повернеться, як повернеться? Звідти й не такі – сильніші, затятіші, у війську навчені – і ті не повертають. А зі Стефана мого, який солдат, як його і до війни лікарями браковано?
— Проте ж узяли. Добровольцем. І воює, не згірше всіх інших. А там уже – кому яка доля, не нам із тобою, самим Богом суджено. Мені про інше йдеться. Як Стефан ішов на фронт, то не когось там із близьких та рідних, а таки мене одного просив, аби не дав вам загинути. То сама бачиш: що можу — те й роблю. Душа перед ним чиста…
Коли в горнятку забулькала вода, діти не могла відвести від нього поглядів. Так чекали на їжу, що аж роти їм заслинилися. Меншеньке навіть на стільчик стало, аби краще було дивитися на те, що там на печі вариться.
— Вже й не знаю, як тобі віддячу, — мовила Килина. – Ти нам усе виносив, що мав, а сам… Не ходи більше до саду, Йване; сам знаєш, що за нього стріляють. До весни недалеко, якось пересидимо.
Нижню губу до крові закусила, щоб не розплакатися. Але вже й так не плакалося…
— Чужий ти, Йване. Геть чужий, бо й до села тільки-но перед війною прибився. А, бач, такий милостивий до мене й діточок моїх, наче батько рідний…
— А воно віддавна так ведеться, що в лиху годину чужих нема: або свої, або вороги.
Тонесенький коржик жінка розломила на чотирьох, але діти вхопили всі кусні. Старший один кусник ховав під столом, бо вже розумів, що коїть злочин.
Але дітям не сказали ні слова: одну картоплину поділили між ними, другу, теж не чистячи, — між собою, і дрібнесенько так відкушували, нібито й не кусали насправді, а злизували.
* * *
А тієї зими поліцаї не раз попереджели Дмитрака, щоби не був дурним. "Залишився без сім'ї, казали, а так бідуєш, ніби десятеро дітей тебе обсіло. Птах від голоду мре, а ти сидиш у хаті, мов сич. Подивися на стіни. Такі в памороззі, наче із снігу викладені. Білі знадвору й зсередини. У такій хаті мрець не влежить…"
Дмитрак вічно сидів на лаві, стругав якихось коників, мовчав, та так йому й сходило. Але цього разу прийшов Стась. Цей поліцай знав, що казати. Для кожного мав таке слово, що міг ним жили витягти.
— Чого бичишся, чоловіче добрий? Чекаєш, що хтось порятує? Ага!.. За ноги й на цвинтар! Німці німцями, а ми один одного тримаймося, та й будемо якось жити.
— Якщо ти знову про службу в поліції, то можеш вести на неї свого пса, — відказав Дмитрак. – Але пес має бути добрішим, бо ж таки… пес.
Від тих слів Стасові очі заросилися кров'ю, а проте обличчя стало ще ласкавішим.
— Ти колись попросишся. Так проситимеш, що котрийсь би, може, й зжалівся над тобою, якби те чув. Але тільки не я. Бо я, щоб ти знав, безжалісний.
І пішов геть, залишивши Дмитрака між голодними, мороззям просякнутими стінами.
Дмитрак обводив їх запамороченими очима. Коли б міг, то вгриз би якийсь кусник, але стіну не вгризеш. Вона сама стікає білою памороззю, мов слиною, котру вже нема сили ковтати.
А на чорній лаві колись лежав домашній, щойно випечений хліб.
Іван дивиться на ту лаву, і йому не віриться, що на такій чорній міг лежати свіжий хліб, котрий Ганя тільки-но вийняла з печі. І що той хліб можна було їсти.
Нахиляється аж до лави.
"Таки пахне хлібом!". Не розумів, як таке може коїтися – але ж… хлібом! Аж обмацав її руками, так пахло житнім. Хотілося впасти на неї, на самий хліб, та й уже більше не вставати. Але в цю хвильку йому привиділося, що Стась вернувся до хати. Що він стоїть на порозі й сміється з його біди.
А Стась надійшов аж уранці… Щоб гнати його до саду. Вирубувати на дрова — для поліцаїв.
— Не хотів, аби тобі хтось рубав, — по-садистському сміявся з нього, то йди сам! І не шкірся, бо я на просіння не щедрий: мені терпець увірветься".
— Сам добре знаєш, що нікуди я не піду.
— Підеш! Я тобі кажу, що підеш! Відведу до поліції, то так зрубають, що живого місця на тобі не лишиться!
Дмитрак вказує йому жовті зуби, що якимось попитом ще трималися розпухлих десен, і це мало означати посмішку.
— Ну, почекай, бидло… — процідив Стась. – Побачу тебе хоч із трісочкою. Хоч з малесенькою! Тоді вже я сміятимусь… Так реготатиму, що пекельні отці-інквізитори могли б здригнутися.
Дмитрак ще довго лежав на своєму лахмітті. Воно тепле. А коли під ним щось тепле, не так хочеться їсти.
Зірвав нігтем кусник памороззі і підніс до рота. Але навіть у роті розтає не відразу. Поволі стікає прісною прохолодою та обпікає йому всередині різкою холоднечею.
Позавчора він гадав собі, що вмре з голоду сьогодні. Проте сьогодні він ще не вмре, тому що поклав собі піти до Килини. Оце прямо зараз устати і піти.
"Якщо в неї залишилася хоч якась крихта, то можу вмирати й до самої весни…"
Легко став на підлогу, притримав її ногами, аби не гойдалася, і трохи походив хатою.
"Діти вимерзнуть, — подумав. – Вимерзнуть, бо до весни, як до неба. Йди та принеси бодай якусь гілку…"
Вийшов у сіни, дістав з-під лави дві сокири і почав приважуватися, бо хотів легшої. Проте обидві тягли руки до землі, й нічого не міг з ними вдіяти.
Висхле тіло його здерев'яніло, аж почало чорніти. Але подумав, що то не біда. Лиш почне рубати – відразу зігріється. "Щоб тільки дійти до того саду. Дійти, а там якось воно буде… Аякже, дітей треба рятувати; бо таки треба …"
І чітко різнив, як малі тішаться вогнем, а Килина плаче. Бо їй, чи добре, чи зле – все плаче. Жінка…
Це було надвечір. А вранці його знайшли забитим.
Так обіймав зледенілими руками галузу, ніби палив її у своїх обіймах. І, напевне, було йому тепло, бо не хотів віддавати навіть мертвий.
— А то й не треба відбирати від нього, казав чоловікам Стась. – Нехай небіжчик не сердиться, що відібрали-м те, з чим пішов од людей. Негоже від умерлого, — казав, — най усе буде по-християнському, по заповіді…
І чоловіки скрушно похитували головами, бо добре знали, що застрілив його саме він, Стась.
* * *
А через двадцять років чужа жінка вдягалася у все сіре і пов'язувалася чорною хусткою… Йшла на поминки.
1967 рік.
ХРЕЩАТА ДОЛИНА
"Простіть, що іду, ніби завинив перед вами. Але миліше мені вийти отак, востаннє, з села, подивитися на нього з цієї козацької могили й передумати усі думи свої десь у степу, наодинці…"
Зрошена трава обпікала росяною вологістю.
Ішов з села. Аж туди, до козацької могили, що сторожувала над Хрещатою долиною.
"Чого правду таїти? Так мені гірко було дивитися на випалені полини, що-м кляв цю долину. І кляв ту хвильку, котрої погодився їхати сюди. Земля потріскалась і зойкала від спеки. Ні води, ні людського житла — лиш верткі смерчі розпеченого пилу. Навіть повітря видавалося настояним на полинах: гірким".
Степовий орел сидів на маківці могили й зачудовано дивився на чоловіка; ніяк не міг збагнути своїм пташиним розумом, куди той прямує та яку здобич намагається вполювати.
"Такі находили хвильки, що ладен був проклясти цю місцину та й утекти на Поділля, до рідного села, до ріки, до лісу, до нашого лагідного сонця… Наодинці чоловік завжди слабкіший, аніж на людях".
Орел знявся, безсило помахав крильми і, ледве здолавши обліт пагорба, знову приземлився на його вершину, за кілька кроків від Кирила Виргана. Якусь мить постояли один проти одного, ніби готувалися до двобою, а потім одвернулися та й, думаючи кожен про своє, з сумом поглядали на степ, посеред якого двома нескінченними дорогами перетиналися глибокі долини.
Якраз в одній із них, там, де бовваніють вимиті за віки гранітні острівці, дрімало село. Зі сто хатин обступили двоповерховий Палац культури, ніби колись давно зійшлися на раду, та й ніяк не здатні розійтися.
"Наодинці чоловік слабкий – це так, але ж я завжди з людьми був. Чи солодко мені жилося, чи гірко, але з ними хворів та й з ними видужував… Василина все сумувала за Верб'яним. День при дневі благала, щоби я звідси відпросився і ми могли повернутися на рідні місця. Але я на те не приставав, я робив свою справу, як мені від людей наказано було".
Знесилений степовий хижак знову розпустив крила. Але злетіти не брався. Показував чоловікові, що не годен.
Сонце ще тільки займалося вранішнім промінням. Звідкись іздалеку находив на село туман, ріденький такий, ніби хмарка сивого диму. Але й хмарка теж уже поволі займалася червоним.
"Отут, на могилі, тримали ми першу раду. Було нас тоді п'ятеро: архітектор Дмитро Курний, агроном Семен Чалик, економіст Іван Неруба, зоотехнік Степан Ільчишин і я. Певний час так і стояли на цій вершині, наче мали перед собою незвідану землю, на яку й справді прийшли першими, аби з часом подарувати її людям.
Відтоді й повелося: щоранку з'їжджалися до цієї долини жителі навколишніх хутірців та й зводили тут, на Хрещатій долині, радгосп "Степовий". То ще добре, що кожен із нас п'ятьох мав досвід роботи в господарствах, отож знали, з яким словом підійти до того чи іншого степовика; як переконати його, що й далі по хутірцях господарювати не варто, а слід зводити велике сучасне село — з торговельним комплексом, Палацом культури й електрикою.
Так, вони й справді знали, з яким словом підійти до кожного. А щосуботи, надвечір обов'язково піднімалися на цей курган, аби ще раз оглянути місцину, окинути поглядами все те, що зроблено за тиждень, а головне, помізкувати над тим, як розгортати цю забудову надалі".
Одначе все це вже в минулому, а тепер ось Кирило Вирган востаннє піднявся на вершину кургану і з сумом споглядав, як над осінніми виноградниками водили свої прощальні танки хмільні вітри. І це в той час, як вижовклі лози спочивали на похмурих пагорках, наче всохлі, життям і працею виснажені жінки.
"…Ба, слід би ще дістати трохи будівельного лісу для Степана Жовтяка. Прохав же мене, чорта. Хату віддав молодятам, а сам хоче спромогтися на нову. Я вже й у район телефонував, але в них одна відповідь: лісу нема й невідомо коли з'явиться.