З корогвою, може, десять мужів, забивши списи в землю, стоять, як вкопані. З синього полотнища корогви рветься увись чорна галка з розпростертими крилами... даремно рветься. Клобуки, відскочивши від колючого пагорба, пустили на сміливців хмару стріл. І ще пустили. Іще. Хто не вмер від стріли, того порубано мечами. І хитнулася корогва. Впала. Забилася галицька галка під копитом степового коня. Крик переможний клобуків глушив її квиління..."
Квиління галчине ударило князя у тім'я. Усяке досі траплялося з галицькими полками, не раз були биті уграми, ляхами або ж тими таки киянами, але не було випадку, щоб корогва упала під ворожі копита.
Упала ганьба на Ярославову голову. Він круто повернувся й звелів:
— Коня!
Готов був бігти, летіти на пагорб той скривавлений, щоб підняти свою корогву.
Йому заступив дорогу Костянтин Сірославич. Воєвода молодшої дружини розпростер руки.
— Не пущу,— сказав рішуче.— Сам загинеш і нас погубиш.
— Про що турбота? Хіба не бачиш, що впало галицьке знамено? — князь тицяв рукавицею у напрямі горба.
— Бачу,— відповів ствердно Коснятко.— Але до цього я бачив, княже, як упав з коня мій батько. Я однак не метнувся йому на поміч, бо моє місце тут, на заборолах теребовльських, коло тебе, княже. Ти ж сам колись говорив: "Піддасися хвилі — втратиш вічність".
Так, він це говорив... говорив зовсім недавно, пируючи з боярами у стравниці. Лив тоді студену воду на гарячі боярські голови, бо, сівши на отчий стіл, хотів княжити розсудливо. О боже... Легко учити розважливості на пиру, і тяжко бути розсудливим, коли споглядаєш, як ворожі копита толочать твій родовий стяг. Ще важче усвідомлювати: боярська правда завжди чомусь зверху. Зранку бояри просили: "Йди, осподине, в город". І він не ослухався їх, пішов. Тепер йому мовлять: "Не смій піднімати корогов з-під копит",— і він теж повинен скоритися. Чому це так? Адже він волостелин, під його рукою обширні землі, тисячні полки, срібло й злото в потаємних скотницях. І разом з тим він — як глиняний той когутик,— забавка. Кожному вольно подути когутові у хвіст, іцоб залився сюрчанням.
Дивно. Невже й батько його Володимир був таким собі глиняним півником? Невже і його в'язали боярські посторонки? В'язали, мабуть. Пробував од них увільнитися... було це тоді, коли тільки-но сів у Галичі. Та, обступлений зусібіч лукавими сусідами, мусив дійти з боярами згоди. Згода, щоправда, укріпила його стіл, але погрубшали водночас і боярські воривки.
"Чи порву їх колись?"
"Чи порву?"
"Порву!" — князь Ярослав рубнув рукою, ніби вдарив мечем.
Ніхто не помітив його внутрішньої борні. Гридні, що голотилися на заборолах, воєвода їхній Коснятко, хронограф Іван Русин були зайняті іншим. Вони слухали моторошну порожнечу, що розлилася під Теребовлею після заходу сонця. Справді, повінь порожня і непевна: добігає до вечірнього рубежа нинішня днина... Цієї бранної днини ліг кістками галицький полк, за його недобитками погнався у поле Ізяслав... цієї бранної днини полки Ізбігнєва Іванича та когорти воєводи Милодана побігли добивати за горбами чернігівців та волинян. І ніхто з ворогів не знає, кому випаде честь прибити на рубежі дня свій переможний щит.
"Мій це буде щит? Ізяславів?"
Ярослав стрепенувся.
— Пошли гінців до Ізбігнєва та Милодана,— кинув Косняткові.— Хочу знати, на чому стою.
"Ніхто в Теребовлі сеї ночі не зімкнув очей. У князя мого пробудилася жадоба діяння. Він мовби прагнув надолужити прогаяний день: обійшов заборола, перевірив варту біля воріт, радився з теребовельським тисяць-
ким про відсіч Ізяславові, якщо той завтра спробує узяти город списом.
Князь київський однак не мав і гадки про Теребовль. Заночувавши в п'яти поприщах від города, він нетерпляче очікував вістей про долю волинських і чернігівських полків, які весь день відбивалися від перемишлянців та болгар.
Не були вісті радісними для Ізяслава, втішили вони мого князя: надвечір чернігівців та волинян розбито вщент: "А якщо їх розбито,— кмітував Ярослав,— то чи не спробувати всією силою впасти на Ізяслава? Щоправда, вої і коні смертельно втомлені... але переможемо, браття, утому. Від сьогоднішньої ночі залежатиме, може, майбуття Галича".
І князь Ярослав звелів: хай воєводи Милодан та Іванич повертають полки під заборола Теребовлі. Тут вої і коні перепочинуть, і на світанку, коли твердо засне Ізяслав, учиниться божа воля.
Про перепочинок воєводи не хотіли чути. Болгарські когорти та перемишлянський полк повернули лицем до заходу й у темноті почали брати Ізяслава в обручі. Ззаду киянам, аби перегородити дорогу до втечі, Ярослав послав свою молодшу дружину і свіжих воїв з теребо-вельської залоги.
А ніч — яма могильна.
Вої в Ізяславому стані, як здалося спершу, спали кріп-ким сном. Численні вогнища, розкладені звечора, пригасали.
Чому я кречетом не стану, чому не полечу понад білими вежами київськими та не закричу: "А вставайте-но, сідлайте чимдуж комоні свої і, поки обручі намертво не заклепані, чвалайте пріч у землю Київську... навертайте комоні на біг, бо знову проллється братня кров".
Пізно.
Крикливе, люте "елейсон" розкололо сонне поле. Клич бранний підпалив смолоскипи. Сама ніч, здавалося, освітила вежі київські: миша не втече.
Таборище Ізяславове зустріло наступ... тишею. Мирно догоряли вогнища, покинуті людьми вежі лопотіли пусткою.
Невже мисль моя обернулася кречетом?
Невже Ізяслав передбачаючи подібне, сам здогадався обхитрити Ярослава, і, зоставивши вежі та вогні біля них, звечора подався усвояси!
Я дякував господу, що так сталося. А князь мій обдурений метав у старого лиса Ізяслава прокляття.
А молитва моя вдячна урвалася... урвалася від жаху. Я нипав із смолоскипом поміж білими вежами і рахував обезглавлені трупи. Десять... двадцять п'ять... сорок", сто... Всі вони були воями галицького полку... всі вони, певно, взяті Ізяславом у бран, бо руки мали пов'язані. Лише один з них зостався живий — свідки завжди залишаються, щоб посвідчити історії.
Свідком цим був Степанець, син Троянів..
Розкажи-но, Троянів сину, смутну повість свою, щоб я записав її у "Хронограф", аби потомки прийдешні не повторяли помилок дідів своїх, аби взаємно себе не винуватили на потіху ворогам.
І мовив Степанець, син Троянів:
— Цілий день ганявся за недобитками галичан Ізя-слав-князь. Ми нишкли, яко зайці, у вибалках, за горбами, в корчах. І, мабуть, минуло б нас лихо, якби не вздріли серед поля нашу корогву. Хтось підняв їі високо: маячив нею, кликав до себе.
Корогва звала гуртуватися.
Хто міг виворожити, що Ізяслав пастку нам готує? Хто міг би здогадатися, що корогва в Ізяславових руках?
Коли зійшлися ми, вцілілі й поранені, докупи, Ізяслав обступив нас хмарою. І що ми могли вдіяти супроти хмари? Крикнули нам: "Мечі кидайте". Ми кинули. Здалися не на ласку дикого кумана, а християнина, русина.
Нас пов'язали...
Нас пов'язали і, коли запала ніч, усіх потято безжально. Ізяслав-бо квапився вельми втекти з таборища, а бранці ж для нього — зайва обуза. Відпустити ж нас на волю... о ні, це було б для князя київського гріхом.
Я один лишився*., я упросив отрока. Він теж, може, недавно був ратаєм, як я. Отрок казав впасти поміж трупи...
Оце все записав я, Русин Іван, хронограф. Записав не кіновар'ю, а кров'ю з серця добутою. Ой гірко писати історію про те, як убиває брат брата".
Обезглавлених несли на Щитах... щити гойдалися,, пливучи один за одним, як ладьї на чорній ріці. Обіч них йшли вої з смолоскипами, стомлено волочучи важкі ноги і ще важчі мечі. Смолоскипи, зрештою, були вже зайви-
ми: просівався ранок. Ніхто з воїв однак не гасив головні, їм здавалося, що на щитах несуть тіла погибших, а душі їхні — в огнях смолоскипів. А може, димними вогнями освітлювали вони душам дорогу на той світ?
Попереду щитів несли на полотнищах порубані голови. Було це жахне видовище.Вирячені мертві очі стріляли поглядами у живих, і живі, мовби завинивши перед ними, потупляли вид, знічувалися. Це мало помагало, мертві очі просвердлювали їх наскрізь, і живі чули в собі їхній вогонь.
Один князь Ярослав не відвертав лиця від мертвих голів, дарма що до вчорашньої днини й сьогоднішньої ночі він не бачив нараз так багато смертей. Людина звикає до всього. Князь теж встиг звикнути до них, як до чогось буденного, безславна втеча Ізяславова утвердила його в думці, що смерті просто були необхідними. Нова це була думка для юного князя, дика, може, та він мусив оправдатися якось перед самим собою. Оправдання мало підставу: адже Київ не скоро збереться з силами, значить, відбулася остання рать, Погоринь навічно залишиться при Галичі, тепер можна установлювати й поволі розширяти волость, ніхто ж не посміє перечити. Вся ж бо Русь вчора сполчилася на нього — й розійшлися хмари. Він, іцоправда, втратив галицький полк, Ізяслав же за те і наступники його втратили право покрикувати на молодшого.
Гордощі вселилися у юного князя. Цього світанку він по-справжньому розкуштував смак влади і приємну ваготу княжого вінця. Коли б не оця скорботна процесія з роспластаними щитами й димними смолоскипами, то вколов би коня острогами, кликнув би за собою Яна-спів-ця, і поскакав би в чисте поле. Й, скачучи в радісному хмілю, кричав би Я ну, аби той співав щось переможне, гідне події, яка скоїлася під Теребовлею.
Однак не давав волі втісі своїй. Княжий кінь сумирно ступав попереду молодшої дружини й воєвод. Обличчя Ярославове теж мовби про людське око краялося смутком... краялося, а, проте, мертві зіниці мертвих голів пробивали, як шкаралущу, напускну скорботу й бачили в ньому затаєну веселість.
Чи судили його за це? Невідомо. Він — князь, а князеві не вільно піддаватися настроєві хвилини, він повинен всяку хвилину зважувати, як важить купець на долоні гривну. Різниця в тому, що купців багато, князь у волості один, йому богом призначено стояти вище всіх, бачити далі всіх, чути краще всіх, повелівати життям і смертю усіх. Бо він знамено, корогва цієї землі. Не випадково ж учора бояри, бережучи корогву, відіслали його у безпечне місце. Яку користь, наприклад, мала б земля Галицька з теребовльського побоїща, коли б Ярослав ліг снопом на оболоні? Ніякої. Ізяслав, який утік нині боязливо в поле, завтра прислав би в Галич свого ставленика.
Чи вірно я мислю, о голови моїх воїв?
З мертвими домовитися простіше, вони не вміють перечити.