дин письменник навіть закликав своїх співбратів осягнути психологію й філософію Конвейєра. А яка в конвейєра філософія, коли, скажімо, вимкнути струм? Ніякої. Вода ж, навіть тиха, греблі рве, хоч ти вмикай, хоч вимпкай усю енергосистему. Окрім того, можемо стверджувати, що вода нагадує чпсла, які прагнуть заповнювати порожнечі, утворювані втратою сепсу.
, ОТЯЇЄ, Гриша був як вода в закоркованій посудині. Вузьку стежку заткнув півтопппй кабанюра, і навіть тридцять шість механічних кінських сил, що ставали дибки в двигуні мотоцикла, були безпорадні перед цією затичкою. Бо сказано вже, що заднього ходу мотоцикл пе мав, а рвонути вбік — означало безнадійно вгрузнути в масній ріллі (до речі, орав сам Гриша), а тоді невідомо, як поведеться вепр.
Готуючись до вастаппя переляку (а цс буває, коли потерпнуть п'яти), Левенець песамохіть поторкував ручку газу, поки випадком не рвонув її так, що мотоцикл бабахнув на всю силу своїх тридцяти шести залізних копсй. Лише тепер вепр збагнув і зміряв усю глибину своєї відсталості в епоху НТР, предковічний інстинкт звелів йому негайно скапітулювати, усунутися, щезнути, кабан хрокнув ще голосніше за мотоцикл, кинув свою півтонну тушу вбік і рвонув униз по схилу Свинория, тобто туди, звідки з'явився.
А Гриша діяв так само несвідомо, як і перед тим, коли газо-пув. Увімкнув муфту, кппув мотоцикл уперед по стежці, скосивши око, встигнув охопити поглядом вепра, що з підстрибом мчав до Свпнория, стежку, яка густпмп викрутасами випліталася з гущавин, а на тій стежці... По тій стеящі, назустріч знесамовитілому звіру, йшло двоє людей. Чоловік і жінка. Чоловік для Гриші безіменний. Ім'я я* їм — легіон. У сірому, як туман, костюмі, в забрьоханім плащі, босий (ноги аж посиніли!), брів по росі, бо на стежці йому місця не було, стежку займала Дашунька! В пухнастім светрі, в широкій спідничці, ТЄЯЇ боса, але цим погам личило ходити невзутими! Ой личило! Тепер Гришина свідомість діяла па повну потужність. Він охоче впзнав, що злякався сам, злякав вепра, але ж злякав і ще когось. Отого уповноваженого, який, побачивши кабана, рвонув наввппередкп з ним, не розбираючи, куди біжить і навіщо. Дашупька щось гукала йому павздогіп і заливалася реготом, а сама дивилася... на Гришу! І Грпша теж мовби впер-ще побачив Дашуньку зблизька. До цього якось виходило так, що бачив її тільки здалеку, навіть коли стояв поряд. Так, мабуть, оглядають тюрму або гримучу змію. Тепер несподівано випала нагода придивитися до дівчини уважніше, але Гриша геть забув про свій мотоцикл, а той тим часом ніс його далі — і видиво Да-шупьки майнуло перед очима в хлопця і зникло. Справді побачила вона його, а він її того передсвітку чи тільки здалося?
Ідеал прекрасного в степу для таких негартованих душ, як Гришина, змінюється з порами року. Та осіння Дашупька так і лишилася невловимою, зимова знов узялася морочити уповноважених, які дурілп, незважаючи на пори року, а весняна ще раз ніби наблизилася до Левенця, але знову випадково і безмовпо, як і тоді, на повитій м'яким туманом закрутистій стежці.
Гриша коло Тернів розвозив по задощеному полю гпій. Дощ ішов з самої ночі, набридливий, густий, холодний, в такий дощ добрий хазяїн собаки з двору по вижепе, а трактористові не хочеться й носа висовувати з кабіни. А тут коло лісосмуги вискочила напереріз Гришиній "Бєларусі" якась розмахана постать і розпачливо застрибала перед трактором, показуючи вбік, па голу лісосмугу, па Терпи чи там ще кудись. Левенець зупинив трактор, відчинив дверцята, чоловік підбіг, застрибав по-заячому, дощ сік його немилосердно (і заслужено, додамо ми), рот чоловікові сіпався, з нього, мабуть, вплітали й слова, але Гриша нічого не чув. Зменшивши оберти мотора до мінімуму, Левенець висунувся до чоловіка.
— Та залазьте сюди! Тут же хоч сухо!
— Дам четвертак! — закричав чоловік. — Двадцять п'ять! Ясно? Треба витягти машину! Прошу вас!
— Яку машину? Де?
— За посадкою! Там! Прошу вас!
— Трос у вас є?
— Нейлоновий.
— Ага. Тоді стривайте. Я відчеплю причіп.
— Не треба.
— З гноєм, чи як?
— Однаково. Тільки поможіть. Я сам і почеплю. Тільки... Гриша об'їхав квартал лісосмуги, побачив сіренькі "Жигулі",
що забуксували на мокрій торішній траві, обережно підвів свій "караван" заднім ходом упритул до радіатора маленької машинки; Мокрий чоловік, грузнучи в багнюці, заметався між "Жигулями" І причепом, повним гною; Гриші стало його жаль, та враз жаліс-И и вість його зникла, насилу втерпів, щоб не вдарити по газу й не під'їхати звідси, покинувши "жпгуліста" напризволяще. Ллє стримався — може, через те, що не міг одірвати погляду від переднього скла машипи.
Бо за тим склом, за патьоками водп, що стікали по ньому, мов холодні пебеспі сльози, побачив Грпша Дашуньку, якусь-розмиту, розгублену, мовбп винувату, чи що. Танцювала риба з раком!..
— Накаталпся! — зловтішно гукнув хлопець не так змоклому па хлющ черговому Дашуньчиному залицяльнику, як їй самій, хоч ніхто не міг його почути.— Кажу, накаталпся? — повторив він, коли чоловік, примуцювавши трос, підбіг до трактора і покірливо наставив вухо до Гриші.— Кудп ж вас тепер? До самого села, чи що?
— Так, так, будь ласка,— закивав той. І — Із гноєм аж до села?
— Можна й з гноєм! Можна! і — Ну, то хапайся за руля!
І ще подумав: що йому ця чужа й неприступна Дашунька, 'коли є своя Котя?
І От тобі й є, от тобі й своя! А тепер "своя" Котя, зваблена Без-ітурботним, виціловується перед горілкосьорбами і самогоноков-(тальниками, які знай ревуть "гірко!"— і гармонь тувакає на механізаторськім стані: тува-тува-тува-ва! — так ніби вимотує з Гри-іші кишки, а барабан гупає: гуп-гуп-гуп! — пеначо гупає в душу і в серце, а "чужа" Дашунька бере тебе за руку і пробує втішати, намагається розраяти, хоче помогти. І Ой не співайте, райські пташеньки!..
І — Ну, що тобі? — майже з ненавистю закричав до Дашунькя Гриша.— Каталася б з своїм... отим...
— Так він же поїхав! — засміялася вона.— Злякався тебе й утік. Тебе завяхди лякаються. Пам'ятаєш, як тоді, коло Свпнория, або тут, коло Тернів?
— А хіба... хіба ти теж пам'ятаєш? Але то ж не я — кабан його злякав. А ти сміялася.
— З переляку. І сьогодні на смерть перелякав. Думаю: ну хто може блукати по степу, коли за горбом — таке весілля? Аж воно — Левине Серце. Мовчи, Гришо, мовчи. Страждаєш — знаю, і це добре. Так треба. І не пробуй відмовлятися. В селі страждання хоч і не більше, ніж деінде, але тут воно всім видніше, тут не приховаєш його, бо життя відкрите. Я вже давно бачила, що ти страждаєш.
— Не мала чого робитп. З своїми уповноваженими...
— Ну, не про ппх мова — про тебе... Та й не мої вони — державні. Рятувала від їхнього напруженого керівництва колгосп. Щоб не заважали. Сковорода колись казав: "Не вчи яблуню родити яблука, лині одгороди її од свині".
— Вже й Сковороду приплела.
— Ще й Сократа можу. Дивлюся — мав би ти поєднати в собі те, що мали Сократ і Сковорода, тоді б...
— Що-що? — Гриша спробував навіть чмихнути. Вельми підходяща ніч для чмихання.
— Ентузіазму в тобі повно, а от іронії бракус. Поєднай ці дві рпеп — і станеш повноцінним.
— А так я — неповноцінний?
— Сказала вже: ентузіазм без іронії — це ще не мудрість. А ще: забуваєш, що ти чоловік, а не яїінка. Тільки жінка повиппа вміти ждати, терпіти й бути доброю. Терпіння для жіпки є сама суть доброти. Але ж ти чоловік! І як міг терпітп цілий рік?
— Що терпітп?
— Сам знаєш. Ти з нею хоч раз поговорив за рік?
— З ким?
— З Котею.
— Та... говорив.
— Про що ні? — Вона допитувала його, так ніби була прокурором Дашком і суддею Верещакою. Звинувачувала невппного, а він павіть пе мав сили протестувати.
— Ну...— Гриша спробував згадати й не міг нічого згадати.— Про все.
-— Це ти їй про все. А вона? Наші дві ненависті гризуться гарними білими зубами?
— Ну, й вона... говорила.
— Про що ж?
Про що, про що? Варіації на тему "відчепись" і покірливе слухання впкрикуваппх горлоломним голосякою Безтурботного віршів?
— Чи я зпаю? — розгублено прошепотів Гриша.
— Людина не може відмовлятися від знання, пе принижуючи себе! — строго сказала Дашунька. І несподівано спитала:— Ми як умовимося? Ти доведені мене до тіткп Наталки чи я тебе додому? Мабуть, ліпше я тебе...
Коло Гришппого двору вона поцікавилася:
— Все забуваю. Скільки тобі років? Хлопець відповів, дивуючись, навіщо це їй.
— Всього на три роки молодший за мене? Мало!
— Що мало? — не зрозумів він.
— Не грає ролі. Надто перед жнивами.
Навіщо тут ще й жнива, цього Гриша не міг збагнути ні за які гроші. Дашунька ж приторкнулася йому до руки — круть! — і щезла в темряві. Найпрпвабливішпй етап дівчини — недоторканість. Нікому не нался?ати, ні від кого не залежати, бути Нічиєю! Нічийна територія! Геть світовий імперіалізм і всіх загарбників!
74
Та що таке дівчата — вчорашпі й завтрашні — перед жнивами! 11ц превеликий жаль, слова "яшпва" немає в Українській Радянській Енциклопедії так само, як і слова "вареники". Зате знаходимо його в одного автора, що сміливо закликає хлібороба: "Ори її, засівай, збирай багаті жппва!" Тут уже мається на увазі не просто косіння-молотіння, а врожай взагалі, надто такий, як того літа, що ми про нього розповідаємо,— мільярднопудовий, небачений, перший в історії української землі, чудо-вроя"ай і, звісно, диво-жнпва!
Найиопулярпіші тепер люди перед жнивами й у жнива — комбайнери. Бо, як справедливо зазначають автори монографії "Народна землеробська техніка українців" ("Наукова думка", 1971): "Ручні знаряддя, такі, як серп і ціп, зберігаються па горищах як пережитки минулого. У кращому випадку вони використовуються час від часу на присадибних ділянках людьми похилого віку. Молодь нерідко навіть не мас. навичок користування ними". Та й як ти вчптимешся користуватися серпом або ціпом, коли є комбайн, який косить і молотить, ще й соломопьку кладе! І ось залишаються ті, хто опанував (або опанує) комбайн, а решта опипясться на будівництві найбільшої в світі домнп, на каналі Дніпро — Донбас, на БАМі, Саяно-Шушенській ГЕС, в Нуреку, на Самотлорі, і не вернуться вони під того дуба, що під ним народилися, хоч би як голосно ми закликали їх силою художнього слова!
Для комбайнерів у колгоспі пе шкодують нічого. П