В іншому ж місці ти описав, як більшовики розстрілювали царську сім’ю. Трупи останніх з династії Романових повантажили на машину й вивезли з Єкатеринбургу в район шахт. Туди ж привезли кілька пудів сірчаної кислоти… Минуло майже вісім поколінь після того, що скоїв з декабристами прадід Миколи Другого Микола Перший. У Миколи Першого були грамотніші консультанти — після декабристів справді нічого не залишилося. Їх і вішали в полотняних накидках, одягнених на голе тіло, щоб ні пряжка якась, ні ґудзик на мундирі не потрапили у могилу. Сірчана ж кислота, що її вилили більшовики на трупи царської родини, знищила тільки м’які тканини. Кістки ж залишилися. Але суть не в деталях нищення, а в кармі, а по-нашому: що посієш, те й пожнеш. "Посіяла" династія Романових, вона ж і ужинок зібрала — її просто не стало.
— Тебе можна брати у співавтори, — посміхнувся я.
Костя, який досі ковзав поглядом по деревах і людях, які проходили повз нас, подивився на мене уважно.
— То таке діло, — сказав. — Ти б краще навчив розпізнавати темних.
— Такого, друже, не навчиш. Я й сам відкрив у собі цю здатність зовсім недавно. А от що воно таке — благо якесь чи покара за гріхи, хтозна. Часом здається, що такий звір, який спить у мені, живе у кожному, тільки ХТОСЬ, хто відає людськими душами, не дозволяє людині бути господарем того звіра. Бо може статися, що звір вивищиться. Не важко здогадатися, що станеться з людством.
— Пробач, що ляпнув казна-що. Після того, що ти мені недавно напророкував, здається, ти можеш усе.
— Поясни, — зажадав я.
— Ну, ти сказав, що все зміниться і я отримаю те, про що мрію. Пригадуєш?
— Ні.
— Ось, бачиш… А я запам’ятав. Бо над усе хотів знову влаштуватися лікарем на круїзне судно. І це сталося буквально за кілька днів після нашої розмови. Гадаю, Степан тебе втаємничив у курс моїх справи.
— Так, він оповів. Вітаю тебе! А тільки я не пам’ятаю, щоб щось таке казав. Можливо, просто хотів тебе підбадьорити у важку хвилину.
— Не має значення, але воно збулося, — сказав Костя. — А тепер над тим нависла загроза. І не тільки для мене одного, а й для великої компанії. — Раптом він затнувся, і глянувши на годинник, підвівся. — Давай я віднесу спочатку книжку в бібліотеку, а потім побазаримо, як каже Ксилантій. До речі, у твоєму творі є ще одна особливість — там не все збагнеш одразу. Доводиться перечитувати по кілька разів.
Лікар поклав книжку в барсетку і витяг з неї пласку продовгувату коробочку.
— Презент бібліотекарці. Набір парфумів "шанель". У Франції купив.
У ній виявилося п’ять пляшчинок парфумів.
— Подаруй, подаруй, а тільки тій, що дозволила видати на руки книжку з читальної зали.
— А тобі звідки відомо? — здивувався Костя.
— Бо подарував цю книжку бібліотеці я — в єдиному примірнику. І її записали за читальним залом. А там на руки не видають. Жінку звати Ольга Миколаївна, вона, здається, заступник директора.
РОЗДІЛ 6
Ми зустрілися за годину, як і домовлялися, біля Преображенського собору. Я переглядав на лавці газети, куплені в кіоску навпроти, шукаючи інформацію про безпам’ятьків.
— Ну, що віддав? — поцікавився я.
— Так.
— Гарна жінка?
— Не те слово! — відказав Лікар. — Вона спочатку зніяковіла, коли я поклав перед нею парфуми, а потім відкрила одну з пляшечок і помазала за вухом. Поцікавилася чи ми з тобою знайомі. Я сказав, що ні. Мовляв, друзі порадили почитати твою книжку. Ага, я й бібліотекарці приніс шоколадку…
— Це ти по-людському вчинив.
— Не тільки по-людському, я ще до них завітаю по "Звірину…"
— Навряд чи. — Я витяг із сумки примірник, який тут лежав ще з минулої поїздки. — На ось.
Костя, подякувавши, сховав книжку в барсетку.
— На судні часом нудно буває. Розважальну літературу також не будеш весь час читати. Хочеться чогось іншого…
— Послухай, — увірвав я Лікаря, — а як щодо тих наших подій. До тебе доходять чутки про Валтаса?
— Мій друг-лікар каже, що Гладун геть розбитий паралічем — слово не вимовить. Але у нього в палаті, коли до нього хтось приходив, відбувалися дивні розмови. Відвідувач ніби звертався у порожнечу — якби то був діалог з тінню, і в порожнечу ж відповідав. Щодо адміністрації, то там — жодної реакції. Немов би цей кент у них ніколи й не числився.
— Звідки тобі відомо?
— У Степана є люди у тій структурі. Якби там щось, ми б уже знали.
Я розповів Кості про некролог на смерть Свистопляса, котрий віддав комусь там (тільки не Богові) душу.
Лікар якийсь час мовчав, а тоді озвався сумно:
— Ми нейтралізували тільки двох лиходіїв, а їх же мільйони. Ось і доведеться жити, весь час очікуючи від них у кращому випадку підлоти, у гіршому… Краще б того гіршого не сталося.
Якийсь час ми помовчали, а потім знову озвався Костя:
— Ти зробив корисну справу, вивівши на чисту воду сатанинську сутність Звірини, але ж це тільки перший крок. Читач думає: слава Богові, що все позаду, що сила, яка вимордувала третину людей велетенської імперії, відійшла в минуле. Але ж вона — та сила не зникла — вона тільки змінила форму діяльності. Порядній людині, яка недавно ще викривала злочини тієї системи, тепер і на гадку не спаде, чому її раптом звільняють з роботи або ж вона опиняється в лікарні з інсультом чи іншою болячкою, чому вона стає калікою від наїзду авто. А головне, чому поміж людей з’являються сутності з іншого світу — мерці у чужій плоті. Скажи, так завжди було і про це ніхто не знав?
— Про це справді ніхто не знав, але траплялося по-різному: то приходьків з’являлося мало, а то дуже багато, в залежності від років.
— Отож, я й думаю, що тобі треба зробити наступний крок. Висвітити дітей Мардука, приходьків, темних, іншу — вже нашу, земну, потороч. Я розумію, що проблему не буде вирішено, але ж ти підіймеш, або хоча б відхилиш, із-над них покривало, іншими словами — оголиш причину нещастя.
— Мені й самому приходило таке в голову, але коли? Слід же подбати й про хліб насущний.
— Про це не сумуй, — раптом повеселілим голосом сказав Костя. — Я допоможу.
Я подивився на нього здивовано.
— Матимеш не лише хліб насущний, а також умови для творчої роботи. Ну, каюту, те-се…
— Ти знову — за своє, — сказав я не дуже впевнено.
— Ну, а тобі яка різниця, де топтати свою стежку, вдома чи на судні.
— Бачиш, робота, якою я займаюся, вимагає не тільки спокою і звичайних умов, а ще доступу до книгозбірень, Інтернету, до спілкування з різними людьми.
— Інтернет і книгозбірню я тобі гарантую. У нас на судні величезна бібліотека: книжки на десятках мов. Та й людей не бракуватиме.
І тут я вперше подумав про слушність Костиної пропозиції. Що мене чекає в моїй оселі: обліплені ненавистю стіни, пики провокаторів-сусідів, прицільна рамка великого рудого пса, в лапах якого залишився тільки повід і нашийник бровка, що вже здох? Скоріше за все той нашийник, гаптований візерунком з ламаних ліній, надягнуть на іншого дворнягу. Слід справді зірвати людську маску з голови звіра, а відтак висвітити причину нещастя. Це буде аналог, приклад для тих, хто колись опиниться в моїй ситуації. Так міркуючи, я забув навіть про того, хто сидів поруч, як раптом пролунав звук мобілки.
— Слухаю тебе, Ксило, — сказав лікар і переключив телефон на звук.
— Шеф приїхав? — почувся голос Ксилантія.
— Так. Ось він сидить.
— У нас із Баксом усе готове.
— Гаразд. Десь за півгодини будемо. — Костя вимкнув телефон.
— Чого він на мене каже "шеф", — поцікавився я.
— Не знаю. Але думаю, через те, що ти трохи старший від нас, а головне умієш дещо таке, чого не вміє ніхто з нас, — відказав лікар з усміхом. По миті додав: — Оскільки я не почув від тебе ні "так", ні "ні", то, отже, ти вагаєшся. Не квапитиму, але запевняю: така лафа не завжди випадає.
Раптом він щось згадав: розпустив змійку на барсетці, витяг телефон і подивився опцію "пропущені дзвінки". Потім натиснув на клавішу "звук".
— Слухаю тебе, Максюто, — почулося.
— Чого ти дзвонив? — поцікавився Костя.
— А чого ти не відповідав?
— Я придбав новий телефон. А в цей заглядаю тільки інколи.
— Дзвонив же батько хворого, ну, того Гладуна, що привезли з місця ДТП. Пам’ятаєш?
— Авжеж.
— Вони зараз у Португалії. Батько каже, що синові погіршало уже в літаку і просить приїхати когось із нас, бо тамтешні лікарі нічого не можуть вдіяти.
— Так а ми чим допоможемо? Його син геть паралізований. До того ж для нього змінився часовий пояс. Здоровій людині важко адаптуватися, а це ж каліка.
— Батько назвав пристойну суму в євро… — зауважили на тому боці. — Я подумав, а чому б тобі не майнути в Португалію. Ти зараз — вільний птах, до того ж всілякі мови знаєш.
— Дякую, Андрію, а тільки у мене інші плани.
— Бовдур ти, Максюто, — сказали на тому боці упевнено. Повагавшись, додали: — Так підміни мене тут — я поїду.
— Послухай, я справді не маю часу.
Там лайнулися, а потім — уже спокійніше:
— Якщо передумаєш — дай знати. І зв’язок не блокуй. — По хвилі знову почувся голос Андрія: — Крім кента-відвідувача, про якого я тобі казав по телефону, до Гладуна приходили ще двоє. Я все зробив, як ти й прохав. На диктофоні — голоси двох чоловіків — один з Білорусії, другий з Молдови, — які спілкуються з кимось третім. Але ти будеш розчарований, у їхніх діалогах більше незрозумілих слів, ніж молдавських і білоруських. Сказати б, що вони теревенять на невідомому у нас в Одесі слензі, теж не скажеш. Виходить якась чортівня. Заїдь у лікарню за диктофоном, може, щось збагнеш з базікання тих двох недоумків. Бувай. — З того боку відімкнули зв’язок.
Я поцікавився, чому Костя приховав від колеги, що він зараз при ділі?
— Десь я чув таку заповідь: про справи говори не з тим, з ким можна, а тільки з ким треба. Про те, де я зараз працюю, знають лише мої батьки — тітка їм сказала.
"І ще дехто знає", — подумав я про руду прибулицю. Водночас відзначив, що уже вдруге чую (перший раз від Маріци) сентенцію про те, що не варто висвічувати свої наміри. А у становищі, в якому перебуваємо ми, це особливо небезпечно. Лікар, тертий-перетертий зух, чудово все розуміє.
… Я недовго очікував Костю біля лікарні. Потім ми їхали маршруткою до історичного музею, але в нього не зайшли.
— Треба б десь присісти та послухати диктофон, — сказав лікар, — краще за кухлем пива. Ходімо, я знаю тут одну місцинку.
О цій порі дня столики кафе "Під платаном" на набережній майже пустували.