Попов. — прим. Б. С.) виступає з промовою на політичному мітингу портових робітників... Після мітингу, на шляху до центру міста, банда чорносотенців раптово з-за рогу напала на нього, схопила і затягла на безлюдний берег моря, де побила до півсмерті і втопила в морі". Лише перечитавши ці рядки, читач зможе зрозуміти, що журналіст все ж таки помилився — дата смерті — 1905 рік. А ще збив з пантелику читачів газети, вживши слово "страчений"("казнен"), яке завжди асоціюється з дією згідно вироку суду, а слід було б сказати "по звірячому вбитий чорносотенцями", "замучений"... Та й у виносці в книжці слід було б пояснити суть уточнення.
Я навмисне так докладно зупинився на цих смислових і фактичній неточностях, щоб підкреслити, як важливо бути уважним, коли йдеться про факти історії'. Адже одна така неточність в публікації солідного видання може призвести до цілого ряду неточностей в подальших публікаціях.
Приємно відзначити, що Д. Фаньян досить докладно оглянув період роботи Леона Попова як лікаря в Ананьївському повіті, а також в Білгороді-Дністровському та Татарбунарах. Зі сторінок книжки, на яких йдеться про цей період, Леон Попов постає перед нами справжнім народним лікарем. Людиною, яка не обмежувалася суто професійними інтересами та справами, а намагалася захищати бідний люд краю, відстоювати його права, медичними засобами лікувала тіла, а правдивим словом зцілювала душі своїх пацієнтів, дарувала їм надію.
Книжка, безсумнівно, цікава, потрібна, і поява її дуже вчасна. Можна тільки пошкодувати, що з'явилася вона лише тиражем у дві тисячі примірників, а якщо врахувати, що видана у Вірменії, то стає зрозуміло, що до одеського читача вона не дійде. Зазначу, що в автора цих рядків книжка опинилася тільки тому, що він підтримує зв'язки з сином революціонера, журналістом, капітаном першого рангу у відставці Андрієм Леоновичем Поповим, єдиним нащадком родини Попових, який подав неоціненну допомогу дослідникам діяльності свого батька, створивши на підставі різних документів та свідчень історичну довідку "Короткі відомості про життя і діяльність членів сім'ї Попових". То, може, варто подбати про те, щоб її було видано і в Україні?
А ще пошкодуймо, що, маючи такий цікавий, багатющий матеріал, Д. Фаньян обмежився простою оповіддю, переказом долі родини Попових, хоча сам матеріал підказував: треба писати художньо-документальну повість. Яка ще більше, ніж рецензоване видання, прислужилася б справі виховання молодого покоління. Адже силу впливу завжди має не переказ подій, а мистецьки створений образ героя[45].
ПОЕЗІЯ ЗЕМЛІ
Людина й світ, в якому вона живе... Автор збірки "Ми — земля" (Одеса, видавництво "Маяк") Валентин Мороз сприймає цю взаємність очима хлібороба й оповідає про неї мовою поезії.
Більшість своїх творів автор називає думами: "Дума про небо і хмарочоси", "Дума про розорене лелече гніздо", "Дума весільна"... Це дає можливість поетові викладати свої почуття в потоці інтимних роздумів, ліричних і невимушених зовні. Є в них щось від тих, ще давніх, народних дум. І водночас у них уже виразно проглядається образ сучасника — з усіма особливостями характеру, зі своїми пошуками.
Треба відзначити й справжню поетичність мови цієї збірки, постійне намагання автора віднайти для свого вірша таку образність, яка б надала нового звучання будь-якій його темі[46].
ПЕРЕКЛАД МОВОЮ ДУШІ
Іван Рядченко (1924—1997) належить до тих поетів, кожна нова збірка яких стає подією літературного життя, а сама творчість постає перед сучасниками й прийдешніми поколіннями романтично чарівним, але вічно незвіданим материком, якого кожен із нас відкриває суто для себе і по-своєму.
Самобутній талант, осмислений життєвий досвід людини, що пізнала стихію війни і стихію моря; ліризм світобачення і громадянська мужність — ось ті основи, що формували мистецьку особистість Івана Рядченка, котра, у свою чергу, стала знаковою, еталонною для кількох літературних поколінь нашого краю. Збірки його поезій "Улицы впадают в океан", "Лирика странствий", "Когда уходят корабли", "Любов — величина земная", "Винные погреба", "Ветер в парусах"... — пройняті духом вітчизняного історизму, мрійливої людяності і своєрідного одеського гумору.
Чимало його поезій покладено на музику, а любовна і філософська лірика його входить до репертуару філармонійних читців, її заучують і цитують, її наслідують і по ній, як за мистецьким підручником, за хрестоматією істинної поезії, навчаються мудрості і величі Слова і молоді літераторі, і просто шанувальники красного письменства. Можна з цілковитою впевненістю стверджувати, що вірші Івана Рядченка ще за життя поета не лише стали невід'ємною частиною отого, до легендарності популярного одеського ліричного епосу, але й самі витворюють та міфологізують образ і сутність його, образ самої Одеси.
Збірка "Свержение Громов" побачила світ у провідному державному видавництві "Український письменник" в 1993 році. Чимало її творів було написано напередодні розпаду Радянського Союзу та в перші роки незалежності України. Загальну ж настроєність її досить лаконічно сформульовано у видавничій анотації: "До нової книги російського поета увійшли твори про непоправні моральні втрати нашого суспільства в часи тоталітарного режиму. Заміна культури на культову соцрелігію, десятиріччя жалюгідного духовного існування, винищення інтелігенції привело до численних бід і трагедій, які ми несемо в собі і сьогодні".
Ясна річ. Будь-яке прозове, а тим паче анотаційне, витлумачення віршів хибує на публіцистичний педантизм, але, поза все це, провідна суть громадянського звучання поезії Івана Рядченка увиразнюється досить чітко. І якщо Лаврентій Нагарний обрав для перекладу саме цю збірку, то в рішенні його передусім слід вбачати схожість підходів до оцінки соціальних та культурно-мистецьких проблем і явищ, які проявляються й у творах Івана Рядченка, й у творчості самого перекладача — газетяра, поета і прозаїка. Особливо якщо зважити, що всі ті проблеми, які пекуче боліли Івану Рядченку, не лише й досі залишаються злободенними, але й ще більше загострилися.
Історія наша у муках і грозах.
О, як ми стомились від крику з трибун!
Заклик за закликом, за лозунгом лозунг топтав наші душі словесний табун!
Навіть найдовершеніші переклади, зазвичай, не обходяться без певних смислових та образних втрат, без неминучих відступів від авторського потрактування й авторського образного, метафоричного ряду, від самих канонів афористичності. Той, кому заманеться буквалістично співставляти оригінал з перекладом Лаврентія Нагорного, теж неминуче виявить це. Проте не слід забувати, що будь-який переклад з мови на мову, особливо коли йдеться про переклад поетичний, то вже мовна й образна інтерпретація, витворюючи яку, поетперекладач має право, а подеколи й змушений, вдаватися до власного оригінального світовідтворення, послуговуючись власного символікою, власним образним рядом, виходячи при цьому з суто національних семантичних традицій мови перекладу.
Замислюючись над цим явищем, польський перекладач Єжі Єнджеєвич, що мав досвід перекладу на свою рідну мову творів Тараса Шевченка, застерігав: "Першим обов'язком перекладача є вивчення всього багатства рідної мови твору, другим — досконале опанування твору, що перекладається, її семантики, інтонації... Необхідно знати всю творчість автора, реалії країни, епохи, середовища, проаналізувати текст і підтекст, прослухати твір, як слухають музику Баха або Бетховена. Іншомовний твір має звучати, як оригінал. Письменникперекладач подібний до городника: перенесена ним з однієї грядки на іншу рослина мусить жити, цвісти, плодоносити".
Не можна стверджувати, що на час роботи над перекладом збірки Лаврентій Нагарний уже набув значного досвіду на перекладацькій ниві. Навпаки, збірка "Звергнення громів" виявилася його дебютом, але, будьмо справедливі, досить вдалим. Щира залюбленість у творчість Івана Рядченка, якого він знав особисто, дбайливе, побожне ставлення до мистецької вартісності оригіналу в більшості випадків справді дозволяє йому поводитись зі словом відомого поета, як отому, вже канонізованому Єнджеєвичем городникові, якому доводиться терпляче, зі знанням справи, пересаджувати з грядки на грядку виплекану ним творчу "рослинку".
На жаль, за життя Івана Рядченка над його творами перекладачі трудилися недовго і не дуже ревно. З їх скромного набутку маємо хіба що кілька віршів у перекладах на болгарську та угорську. Щоправда, добірка його віршів з'явилася й у київському журналі "Вітчизна", але... у власному перекладі поета на українську. Нуще колине-коли з'являлися окремі публікації в перекладах на українську колег-одеситів...
Тобто змушений констатувати, що жодної перекладної книжки за життя поета друком не вийшло. Зрозуміло, що митець такого рівня заслуговує, щоб творчість його знали ширше, знайомлячись із нею в багатьох країнах, багатьма мовами. І хочеться вірити, що так саме воно, зрештою, у найближчому майбутньому й станеться.
А тим часом знайомтеся: перед нами — перша книжка віршів Івана Рядченка в перекладі на українську мову. І цілком справедливим та історично виправданим здається мені той факт, що це видання з'являється саме в Одесі, де цей російський поет України (хоча, на європейський кшталт, правильніше було б говорити — український російськомовний поет) народився, жив, працював, а відтак — написав і видав понад півсотні книжок.
Одне слово, маємо бути вдячними поету-перекладачу Лаврентію Нагорному. На мій погляд, у нас в Україні взагалі не повинно залишатися жодного російськомовного чи будь-якого іншого "мовного" поета, кращі твори якого не були б перекладені українською мовою. Адже, врешті-решт, якою б мовою сутній на землі нашій святій поет не писав, він є і навіки залишатиметься поетом українським. Яким наразі є і завжди поставатиме перед нами — тепер уже і в перекладах Лаврентія Нагорного — самобутній, талановитий поет Іван Рядченко[47].
СТОРІНКАМИ ВОЛИНСЬКОЇ САГИ
Лаврентій Нагарний належить до тих прозаїків, які приходять у літературу не завдяки літературним впливам, не через прагнення будь-що зажити слави і не через наслідування відомих та маститих письменників, а з глибини отого жорстокого життєвого реалізму, через котрий життя пропустило їх самих.