А тут же:
ПОСВІДЧЕННЯ
Пред'явниця цього, член Всеукраїнської Спілки Селянських Письменників "Плуг", тов. Гуменна Докія, їде на все літо цього року по Вкраїні для всебічного вивчення життя й побуту с/г комун і колективів.
Прохання до всіх державних і громадських установ допомагати тов. Гуменній в її роботі.
ЦК "Плугу" С. Пилипенко В. Минко
Нема з ким їхати? То так ніколи нічого не побачиш, коли це спинятиме. Нема іншого виходу, як самій. Треба це неминуче зло терпіти, як хочеш бачити й спізнавати світ.
І я написала до "Плуга", що їду. Секретар "Плуга", В. Минко, прислав мені 80 карбованців. Пільговий квиток на проїзд, за його порадою, я дістала в МК письменників, а був тоді головою Я. Качура.
З
Приготування були нескладні. В овальному баульчикові з дикти мали бути всі речі, потрібні в дорозі, і треба, щоб він був легенький. І ось одного пишного та урочистого дня я вже пливу Дніпром та розкошую духом подорожі. Це ж — як шипучка в носі від гострого напою, оці перші хвилини руху, оце відчуття, що земля-вода під тобою біжить назад. Потім це затирається, тільки дивишся, що біжить до тебе і втікає назад, туди, звідки я пливу. Пароплавом я пливла не без наміру. Треба ж усе, що буде на дорозі, побачити. А пливти — біля Канева, біля могили Шевченка. Які там круті береги, шалено гарні, особливо, як сходить сонце! Велич, наче це не наші степи, а якийсь Кавказ!
У Каневі я зійшла і пішла вгору на Шевченкову могилу. Була там ще хата старезного сторожа, а все було так, як заповів Шевченко: і лани широкополі, і Дніпро, і кручі, а ще й сині чернігівські ліси, що зливаються з обрієм...
Я довго сама не спостерігала. До мене заговорив якийсь чоловік. Випитав, хто я. Розказав, хто він. Робітник із шахт Донбасу, вертається з Києва. Нарікає. — Що ж ви тут у Києві сидите, пануєте, дармоїдничаєте! Присвоїли собі всі вигоди, живете коштом робітника, а й не уявляєте собі, яка важка праця шахтаря!
Я з ним легенько сперечалася. Кожне своє робить. Он селяни теж так вважають, що тільки їхня робота — робота, а всі інші, хто не робить біля землі, дармоїди. Але ж їм треба продуктів міста!
— То ви не бачили нашої шахтарської праці! — заперечує шахтар, — Тому так говорите.
— Добре, покажіть мені її!
Тут же мені шахтар приобіцяв, що якщо я заїду до міста (от, забула назву, якесь невелике, недалеко від Дніпропетровського), то він, причетний до шахтарської адміністрації, організує мені екскурсію в шахту.
І таку обіцянку він виконав. Приїхали ми до його міста, пішли до шахт. Сам він убрався в шахтарське і мені дав убратися: заболочений, зашкарублий комбінезон, на ноги — чоботи, на голову — капелюха, в руки — лямпу. А тоді ми сіли в клітку і спустилися у підсвіт. Ходили по підземних коридорах, під ногами чавкало болото, а іноді й річечка струмувала. Назустріч нам і попри нас сліпі коні возили вагонетки, — ніколи вони не виходять звідси, тут вікують. Забої підперті дерев'яними балками, там у глибині забоїв шахтарі довбають кайлами залізну руду. Часто коридори звужуються так, що треба просмикуватися вужем, темно... Ось нащо то в мене у руці лямпа. Як же глибоко це під землею! І це тут люди вікують, — починають працю молодими, а кінчають старими. У вогкості, мокроті, пітьмі... У вічній небезпеці, що вибухи зроблять обвал і засипле тебе навіки... Правда, правда цього, що водив мене по тому підземному хмурному світі!
Коли я через чотири години виїхала в клітці з шахти нагору, побачила денне світло і сонце, то наче вдруге на світ народилася. А це ж тільки чотири години!
Та скоро мені здалося, що є ще страшніша, ще гірша праця. З шахтарського містечка поїхала я поїздом до Дніпропетровського. Вже на підступах до цього міста осліпило мене від заграв і наче пожеж. То палали димарі, домни й печі залізо-обробних і сталеварних заводів. Відрядження моє було магічне, скрізь відчиняло широко двері. От я й пішла на один з таких заводів. Зразу дали мені провідника і — дивись, дивись скільки хочеш!
І то в цім пеклі можуть люди працювати?
Коли шахта нагадувала стародавньо-грецький "той світ" із тінями померлих, то це я опинилася в пеклі, яким його тепер малюють християни: на сковородах, у казанах шкварчать грішники, а під ними палає вогонь, а біля стоять рогаті чорти з вилами й помішують у казанах, не дають грішникам вискочити. Серед вогню, скреготу й грому машин, серед полум'я, що тебе огортає, на тебе дише, — важко навіть десять хвилин простояти, навіть тут, на спасенній естакаді. А як же вісім годин пропрацювати отам унизу, в самому дні, там, де он малесенькі фігурки робітників щось вмикають, вимикають, наливають у форми, пересувають, приймають з каблів... За шаленим гуркотом пекельних машин людського голосу не чути, навіть не чую, що кричить мені на вухо провідник. Дійсно, ті київські білоручки — дармоїди, посідали на шиї справжнього робітника!
Я вийшла з цього пекла оглушена й присоромлена.
В Дніпропетровському чекала мене ще одна ц і к а в и н а. (Як можна сказати "новина", то можна й — "цікавина"). Музей Яворницького ім. Поля. Пішла я його шукати — і відразу знайшла, бо перед будинком музею стояли вряд степові камінні баби. Вже було біля п'ятої години, музей замикався. Але сам професор Яворницький, старенький дідусь, узяв з мене платню за вступ — п'ять копійок — і повів по залях музею.
Козацька старовина, збирана протягом життя з усіх тутешніх околиць, — аж очі розбігаються. Самі шаблі чого варті, — для яких же це велетнів і силачів вони зроблені? А ось і самі ті велетні, викопані з могил і поховань. Найбільше мені запам'яталося одне поховання: кістяк був такий завбільшки, як два нормальних. Чи то справді такі великі люди тоді жили? Де ж вони жили? — Тут, у Запоріжжі! — Біля цього кістяка-велетня, крім такої ж велетенської шаблі, стояла чотирикутна пляшка з темнозеленого скла. Козаків на той світ виряджали з оковитою!
Академік Яворницький водив мене по цих залях і розповідав, наче цілій екскурсії з 30-х осіб або, принаймні, особі з королівської династії. А я ж була тоді невеличке дівча, як дощечка, у сірій дрібнокартатій спідничці і білій у смужку блю-зочці та з гривою неслухняного стриженого волосся. Хоч мені було вже 24 роки, моя загальна сильветка виглядала як постать 13-літнього підлітка, а лице як стало на 20-х роках, так і не мінялось.
Навіяна всім, що побачила я в музеї та що почула від Явор-ницького, я задумала дійти до міста Запоріжжя з Дніпропетровського пішки. Понад берегом Дніпра, щоб побачити славні пороги. 80 кілометрів відстані видавалися мені дрібницею, я ж ходила з Жашкова до Білої Церкви, до Таращі... Така ж гарна природа над Дніпром, — як же це я її інакше побачу, коли не пішки? Що ж, така вже моя доля, що доводиться самій мандрувати, — але який вихід? Дуже мені давалася взнаки оця самота подорожування, але... Що ж, відмовитися?
Ото мені увірилися ці 80 кілометрів! Як я не храбрилася, а підбилася, стомилася! Це ж не була шляхова дорога, а стежечка понад берегом, або просто скелясте каміння без стежок, ще й із закрутами за звивами берегової лінії. Спочатку я боялася — ану ж, хто зачепить!? А потім боятися перестала, бо ні душі у тій дводенній подорожі не зустріла. (Взагалі, в моїх подорожах ніхто ніколи на мене не нападав). Проходила повз села поза Дніпропетровським, натрапила на пам'ятник із написом, що це тут Богдан Хмельницький зруйнував польську фортецю Кодак, але й здивована була, що ніхто тут не мав інтересу до цієї історичної пам'ятки. Часто сідала на скелях над синім Дніпром і уявляла собі байдарки, козацькі чайки, дуби, що перепливають через ці пороги...
Ночувала я біля найбільшого порога, Ненаситця, у хатині на взгір'ї, що вікнами виходила на Дніпро-Ненаситець. Як чудово було засинати під неперестанний клекіт Ненаситця! А ті люди, господарі хати, казали, що навпаки: осточортів їм цей шум, не дає заснути. Лаяли його. Мені ж здавався він музикою.
Удень Ненаситець виглядав ще кращий. Цей острів-гора посеред Дніпра був у клекоті білої піни. Над бризками й білими потоками літають чайки, синє небо розкрило своє шатро. Життя й неперестанний рух. Сиди тут хоч день, хоч тиждень, хоч вік. Так було й за козаччини, і за Святослава, за часів непам'ятних...*
Вже тоді мало от-от розпочинатися будівництво Дніпрель-стану, тоді ж говорилося про те, що пороги оці мальовничі, оцей величний Ненаситець, будуть затоплені. І мені, побачивши його увіч, так стало шкода та жаль! Отож довго сиділа я на камінчику, ноги спустивши в прозору воду, та не хотіла душею сприймати, що цю відвічну красу скоро заллє вода і я вже ніколи більше не побачу цього чула.
Де б я не заходила на перепочинок, всюди не було чого їсти. Хліба нема! І до хліба нема! Єдине, можна було ще молока купити. Хліб "викачали", щоб їх день і ніч качало, забрали й останнє... голод! Ще й облігаціями доконують. Як я ночувала в хаті біля Ненаситця, знайшлося для мене яйце, тільки не знайшлося на чому його засмажити, то господиня засмажила на олії. Привид голоду вже заглядав увічі.
З цих придніпрових сіл я й винесла свої вражіння, оформивши їх словами: "Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилась на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами?.. ("Листи із степової України" журнал Плуг, ч. 10, 1928 р.) Тільки цієї одної наївної фрази було досить, щоб десь там "звише" перекреслено було назавжди усю мою літературну долю в більшовицькій дійсності. Про голод не можна було писати вже 1928-го року.
Оце ж тоді я бачила й німецькі колонії, поруч сіл Дніпропетровщини. Який контраст! Наче дві країни переплелися. Українське село — без деревини. Злиденні, розгороджені хати, засліплені заткнутими дрантям віконцями. Коло хати — купка кураю, топлять кізяками. А ось німецька колонія: кожна садиба наче фортеця, наче поміщицький маєток. Доми пишаються фігурно-узорчасто викладеною цеглою, такі ж і огорожі. Всередині садиби багато добротних господарчих будівель, достатньо й зелені: сади, алеї, — так наче це не степова країна...
Чому так? Чому німці зуміли, а наші не вміють? Чому не навчаться, зрештою? Чи то не українські села, а тих засланих солдат ще з Катерининої Новороссії?
* У Вашінґтоні оце недавно чула я від одного непритомного фантаста, що під Ненаситцем є підземні сховища, де зберігаються величезні скарби, запо-віджені від козаків нащадкам, українському народові.