На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.
З благанням ласки повалився цареві до ніг.
Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.
Спльовував через зуби, не зважаючи де.
Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.
"Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш,— усміхнувся хитро.— Так, так! Уважай, Данилич, щоб пальців не попік".
Меншиков зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар, ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.
"Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб.— Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Данилич, поклич Голіцина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують... Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити".
Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голіцин, Шафіров і ще декілька генералів.
Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.
"Сідайте!" — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.
"Говори!" — звернувсь до канцеляриста.
"А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова".
І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючись зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.
"На що покладаються батуринські ізмінники?" — спитав, перериваючи, цар.
"На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена".
"А Чечель і Кенігзен?"
"На те, що гетьман зі шведами на відбій їм упору поспіє".
Цар був вдоволений з відповіді.
"Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа: — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Данилич?"
"Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються",— відповів світлійший.
"Постараємося, постараємося",— бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.
Думав. Його люди дух у собі заперли.
Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.
За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулов, на другій — голова. Крім відгуків ходи нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданні.
Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свого життя.
Страшно.
Цей страх рівняє усіх. Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.
"Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом: — Хто?"
"Я, я, Андрій..."
"Все рівно — Андрій, Микита чи Охрім. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?"
"Кан... це... ля... рис... том".
"Чого покинув службу? На кого її залишив? Пощо пришлявся тут, падлєц?! Одвічай!"
"Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей".
"Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Іуда!"
Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.
Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.
"Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!"
Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.
"Поруть...— зауважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном.— Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більшому я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось..! — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шеремет'єва, Довгоруких, Апраксиних і інших, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іуді, котрий 21 рік був мені вірним, а над гробом, біля домовини, зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде".
Відсапнувши, виправдував себе: "Двадцять і один рік вірно служив. Як же не вірити було? На кожний поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалів грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіат, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі — собака!"
Хвилювався, насилу здержуючи гнів:
"Треба оповістити новий маніфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся з ними і з поляками, щоб православні церкви й монастирі в руки ксьондзів і уніатів віддати. Нехай ніхто не вірить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у Глухів задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!"
В конюшні заспокоїлося. Не чути було лускоту батогів, лиш скавулів хтось, як побитий пес.
Цей знак терпіння заспокоював царя. Йому ставало легше.
"А з Батурином? — повторив нараз запитання.— Що нам з тим Батурином робити?"
Присутні несміливо виявляли свої гадки.
Одні були за тим, щоб оставити його своїй судьбі. Якщо Карл з Мазепою перейдуть Десну — не пора облягати Батурин.
Дехто дивувався, що гетьман все-таки не мало свого війська в Батурині залишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули.
Меншиков був іншої гадки. Йому не хотілося прощати козакам і міщанам тієї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в місто.
"Сам ти, царю, сказав,— почав,— що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринці супротивилися твоїм наказам царським. Ще й насміхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурів обідливими словами. Батурин заслужив на сувору кару".
"Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко і основне, щоб камінь на камені не остався! Покарай!"
Над Батурином повисло грізне рішення Петрове.
НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ
Дні і ночі минали батуринцям на безнастаннім вижиданню й в тривозі. По відправі, яку дали князям Меншикову й Голіцинові, знали, що їм ні прощення, ні пощади бути не може. Як прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися, значить, віддати себе і город на певну загибель.
Про те вони й не гадали. Витримати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менш сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині. Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не такий страшний той ворог, що зверху, як той, що всередині,— повторювали за Чечелем гетьманові слова.
Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаються між ними такі нікчемні душі. По кожнім такім випадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки. Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті, зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кожній з них ціла залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався, раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть.
Усіма люблений диякон, що, відправивши службу божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився: "Да отніметься чаша сія от нас!"
Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.
Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок.
Жінки несли харчі, питво, воду, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахарки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах: "Да отніметься чаша сія". Невеликий московський відділ наближався. Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки посланці для переговорів.
Так воно є, бо наперед висунулося три драгуни з білою хоругвою.
"Не стріляти!" — гукав, оббігаючи мури, Чечель. "Дожидати знаку!" — наказував Кенігзен.
Тиша.
"Князь Дмитро Михайлович Голіцин",— зауважив хтось.
"Цей самий, що ми вже його раз не впустили".
"Лізе, як свиня в город. А бий же по рилу!"
"Не смій стріляти!" — гасив цей запал полковник Чечель.
"Чекай знаку!" — наказував Кенігзен.
Голіцин під вали не під'їхав. Послав своїх парламентаріїв.
"Пустіть нас у город!" — кричали вони до козаків.
"У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це сказали".
"Лист від його величества царя веземо".
"А щоб ти пропав разом з отсим листом". "Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас".
"Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв — замість до пекла до Батурина привіз".
"Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова".
"Не важся — біла хоругов!"
"Так що? Закрасім її на червоне".
Командант насилу здержував козаків.
"До кого лист?" — питає.
"До сердюцького полковника Чечеля",— відповідає москаль.
"Давай його сюди!"
"Кого? Лист чи москаля?"
"Лист".
"Не треба нам його листу. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, я помилую вас".
"Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш? Стріляй!"
Чечель сердиться: "Не вам тут наказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба прийняти й прочитати. Так не може бути!"
Спустили з валів драбину, під'їхав царський посланець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві.
Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви.