А в т о р
К с е н я
М а ч у х а
П а л а н а
С і ч е н ь
Ч е р в е н ь
С е р п е н ь
Г р у д е н ь
Пролог
А в т о р.
Як маєш час, то сядь при ватрі,
Або при свічці лойовій
Най фантастично, як в театрі,
Явиться в голові твоїй
Жмуток давніх оповідань,
Які ти чув колись від нянь...
Піднімається інтермедійна завіса.
В порослих ялицями горах пломеніє вогонь ватри.
А в т о р.
...Ах що це? Сон?
Чи світло ясне б'є з вікон?
Чи ватру ставлять легіні?
Що на верху такі вогні?
Так тепло там, так ясно там,
Ціла гора, як Божий храм,
А там — дванадцять каменів,
На них дванадцять велетнів,
Між ними ватра — ясний жар,
Немов пожар б'є аж до хмар,
Багрою криє всіх від ніг
До голови й кривавить сніг.
Булаву найстарший із них
Тримає, у руках кріпких,
Це місяць Січень. А отсі
Круг нього — інші місяці.
Д в а н а д ц я т ь М і с я ц і в (танцюючи, приспівують).
Сипле, сипле сніг,
Дивіться також
Білим килимом лягає
Аж під наш поріг.
Легкий, білий пух,
Наче той кожух,
Криє землю, щоб не знала
Стужі й завірюх.
У танці 12 місяців то віддаляються, то наближаються.
А в т о р.
Мов привиди, мов духи гір
Думають думу: як би їм
Пускати дощ, тримати грім,
Як завертати від левад
По довгих спеках зимний град,
Як не пускать його до нив,
Щоб людям шкоди не вчинив.
Дія перша
К а р т и н а п е р ш а
Подвір'я біля сільської хати.
3 хати виходить Ксеня. Їй назустріч кидається пес Лиско. Ксеня грається з ним.
К с е н я (до песика).
Лиско — мій пес.
Ти товариство дуже любиш,
То за курми женеш і тягнеш їх за чуба.
То торгнеш веприка за хвіст або за вухо,
І з тих пригод якось виходиш гладко і сухо.
Ксеня іде до хліва. Звідти виглядає корова.
А корова здорова,
Не хоробра, але добра,
Не відважна, а поважна,
В господарстві дуже важна.
Ксеня заходить у хлів і звідти лунає її голос.
На подвір'я вибігає козуля.
А козуля — ось красуня!
Як голівку піднесе,
Бородою потрясе —
Ах, бодай же би тебе!
Ксеня виходить з хліва.
Вслід за нею вибігає цапок.
І цапок — теж панок,
Кожний крок, кожний скок
Це не хід, а танок
О, цапок — молодець!
З хати виходить Мачуха й з кулаками кидається на Ксеню.
М а ч у х а.
Ото мені дівка.
Ото невторопа,
А їсть за два хлопи!
З коновками йди до броду
Принеси до хати воду!
Ксеня бере коновки і йде по воду.
Ото мені дівка,
Ото невторопа!
Мачуха йде до хати.
А в т о р.
Поки жила неня
Гринькової Ксені,
Поти були її коси
Чесані й мащені.
Як прийшла до хати
Мачуха лукава,
То вона її ті коси
Спересердя б рвала...
Все якась робота
В хаті і в городі,
Бо сироті навіть
Помолитись годі.
Та мачуха люта
Все до рук прибрала,
Вона навіть свого мужа
До гробу загнала...
К а р т и н а д р у г а
Зимовий вечір. Ксеня сама в кімнаті. Знадвору чутно веселий гомін молоді, яким поступово віддаляється. Ксеня наспівує мамину колискову. Біля неї моститься песик.
К с е н я.
Ой спи, дитя, колишу тя,
А як заснеш — відійду тя,
А як заснеш — відійду тя.
Та піду я на Поділля,
Та принесу я три зілля,
Та принесу я три зілля.
Одне зілля, щоб ти спало,
Щоб ти спало, задрімало,
Щоб ти спало, задрімало.
Друге зілля, щоб ти встало,
Щоб ти встало, щастя мало,
Недоленьки не видало.
Трете зілля, щоб ти росло,
Щоб ти росло, не боліло Ні серденько, ні все тіло,
Ой, коли б то!
До хати входять Мачуха й Палана. Ксеня клопочеться біля печі. Мачуха і Палана ідуть у другу кімнату переодягнутися. Ксеня, накинувши хустку, йде за дровами.
М а ч у х а (З'являючись).
Десь би друга дівка
Вже давно сконала,
А ота дідівка
Ходить ніби пава.
П а л а н а.
Хлопці так за нею,
Як за медом бджоли,
А до мене не приступить
Ні один ніколи,
Ні один на мене
Навіть і не гляне...
М а ч у х а.
Ще ти, доню, через неї
Дівкою зостанеш.
Прийдеться волосся
Сивого діждати,
Як ми зараз тої відьми
Не проженем з хати...
Замовкають, почувши шум з сіней. Входить Ксеня.
П а л а н а.
Підеш мені у гори, Ксеню,
І фіалок там нарвеш хоч жменю,
Як принесеш, то озолочу
Тебе, бо я фіалок дуже хочу.
Так дуже-дуже, що й не знаю,
Як це тобі сказати маю!
К с е н я.
Фіалок? Де ж тобі їх взяти?
Весни ще навіть не видати
Ще лиш Йордан минув недавно,
Де-де фіалок ще, Палано!
Та й як іти тепер у гори?
Та ж там сніги, як біле море...
Та ж там вовки й ведмеді ходять.
Я не піду! Не можу! Годі!
П а л а н а.
Жебрачко, та відколи ти,
Мені так смієш говорити?!
М а ч у х а.
Ти дармоїде, ти неробо,
Непотрібе якийсь, хоробо
Тяжка! Як не підеш ти по фіалки,
То я тебе потну в кавалки
Й собакам кину, або свиням.
Бо я тут в хаті господиня!
Я! Тільки я! Ти чула чи не чула?
Чи, мої кулаки забула?
Як хочеш, можу пригадати...
Ану, дідівко, геть із хати!
Ксеня виходить. За нею вибігає песик.
Затемнення.
К а р т и н а т р е т я
Сипле сніг. Борючись із хуртовиною, іде Ксеня. За нею песик.
К с е н я.
О Боже, всюди сніг і сніг!
Стежок не видно, ні доріг...
Леди в ярах, а по верхах
Так вітер виє, що аж страх.
О нене мила, в серці жах.
У грудях лід, свічки в очах,
Не чую рук, не чую ніг,
Мороз мене вже переміг.
Знесилена падає. Засинає. Песик шарпає її, примушує встати.
Раптом вдалині запалахкотіли вогні. Ксеня йде до світла.
Ах, що це? Сон?
Чи світло ясне б'є з вікон?
Чи ватру ставлять легіні,
Що на верху такі вогні...
Ксеня наближається до галявини, де довкола ватри сидять Дванадцять Місяців.
Д в а н а д ц я т ь М і с я ц і в (співають).
Сипле, сипле сніг,
Криє переліг,
Білим килимом лягає
Аж під наш поріг
Легкий білий пух,
Наче той кожух
Криє землю, щоб не знала
Стужі й завірюх.
С і ч е н ь (помітивши дівчинку).
Ти нащо від людей з села
В столицю нашую прийшла.
Не місце тут таким, як ти!
Чого шукаєш? Говори!
К с е н я.
Із села
До вас я по фіалки йшла.
С і ч е н ь.
Не знав старий я, сивий дід,
Який дурний цей людський рід!
Не бачить, що тепер зима
I що квіток ніде нема...
К с е н я.
Квіток нема, я знаю це,
Та мачуха мене жене,
Ще й каже, що потне в кавалки,
Як не принесу їй фіалків.
О, ви не знаєте, яка
Вона невблаганна, лиха
Не серце має, тільки камінь...
С і ч е н ь.
Ну, та коли ж така лиха
Та мачуха, то брате Травню,
Сідай отут, де я сідаю,
Знімай булаву догори,
Буди весну й квітки твори!
Лиш скоро, скоро, друже наш,
Бо бачиш — дівчина вмліває!
Т р а в е н ь (виконуючи ритуальний танок).
Мене послухайте — я Травень,
Нехай шумить зелений гай,
Потік хай грає, згине сніг,
Зеленим стане хай моріг,
На зеленім моріжку
Під кущиком у холодку
Нехай фіалки зацвітуть,
Їх руки добрії зірвуть.
Все навкруги немовби засіяло весною. Розквітли фіалки.
Дівчисько миле, поспішай!
Нарви собі й назад вертай!
К с е н я.
Добридень, сестриці,
Маю квіт ваш зібрати,
Квіт ваш зібрати,
До хати забрати.
Простіть, сестриці,
Що красу вашу рву,
Красу вашу рву,
Всім нам жалю завдаю.
Т р а в е н ь.
А мачусі скажи від нас.
Що на квітки тепер не час.
На все в житті своя пора:
Ти молода, вона стара.
Тобі лиш жить, їй міркувать,
Як з Богом душу поєднать.
Скажи ти їй, що заздрість — гріх
Бо Господь обділив усіх!
Кому красу, кому — добро
Для кожного щоб щось було!
К с е н я.
Вклоняюсь низько місяцям
Великеє спасибі вам!
За вашу ласку, за добро,
Що мені втіху принесло.
Затемнення.
К а р т и н а ч е т в е р т а
Мачуха й Палана в хаті. Мачуха готує вечерю, дивиться у вікно.
М а ч у х а.
Про що задумалась, Палано?
П а л а н а.
Чи верне Ксеня з гір, чи ні?
М а ч у х а.
Та не журись, моя кохана,
Там на верхах, в далечині,
Такі вітри, сніги, леди,
Що хто тепер пішов туди,
То вже не вернеться...Де-де!
П а л а н а.
Іде!.. Іде!.. О мамо, йде!
М а ч у х а.
Хто йде?.. Не бачу, серденько...
О, бачу... Тю-тю, та то ж мара,
Мара якась, якась омана
Ота дідівка препогана!
Вона таки! Таки вона!
Давай відійдем від вікна.
П а л а н а.
Що не придумай, не роби,
А не позбудешся біди.
Заходить Ксеня, обтрушує сніг.
П а л а н а.
Фіалки де, скажи-но, Ксеню?
К с е н я.
Ось нате вам, тут повна жменя.
Ксеня віддає фіалки.
М а ч у х а.
Ти де добула їх?
Кажи! Лиш, чуєш, дівко, не бреши!
Бо битиму!
К с е н я.
Там, за горою
Такі цвітуть, немов весною
В поповім лузі.
Сині-сині,
Неначе килим по долині
Весна послала.
Жаль їх рвати,
Хотілося б весь день стояти.
Дивитися на них і пити
Ті пахощі несамовиті...
М а ч у х а.
Ах, цить вже, цить!
Мовчи, ледащо!
Таке базікаєш казна-що!
Аж вуха пухнуть!
П а л а н а.
Ох-ох-ох! Ах-ах-ах!
М а ч у х а.
А що тобі, Паласю, серце?
П а л а н а.
Така недужа, що аж страх...
М а ч у х а.
А мо' горілкою натерти з перцем?..
А мо' зварить якого зілля,
А може, скинути вугілля
Й водицею облити личко?
Скажи мені, перепеличко.
Моя ти радосте єдина!
П а л а н а.
Ой гину, мамо, гину, гину!..
Мачуха бере сухе листя, обкурює ним Палану. Та на мить втихомирюється, потім починає знову:
Так мене давить коло серця,
Так мене коле краї реберця,
Так, наче ріже всередині,
Ще трохи — й буде по мені!
М а ч у х а.
Паласю, серце, Боже, Боже!
Якби ж я знала, що поможе,
З-під серця крові не щадила б...
Скажи, що хочеш, доню мила!
П а л а н а.
Ягід хочу!
М а ч у х а.
Яких, яких, дитинонько?
П а л а н а.
Суниць.
А як нема — то полуниць,
Лиш свіжих, свіжих, не сушених.
Хай Ксеня принесе для мене.
М а ч у х а (до Ксені, здогадавшись).
Дідівко, чула? То вже йди,
Суниць Палані принеси!
Тільки не гайся! Бачиш — хора!
К с е н я.
Та нині в горах
Суниць на лік ніде нема,
Та це ж не літо, а зима.
І як там йти на ті верхи
В такі сніги, в такі леди,
Де ані плаїв, ні доріг,
Де вітер все тручає з ніг!
М а ч у х а.
Мовчи, проклята!
Вже досить Пащекувати!
Зараз йди!
Кажу тобі: не доведи
Мене до злості, бо уб'ю,
Вб'ю, як собаку!
П а л а н а.
Йди! Так давить коло серця,
Так мене коле край реберця!
М а ч у х а (до Ксені)
Жебрачко, чуєш! Миттю іди!
Ягід Паласі принеси.
Коли не знайдеш, то вважай —
Додому краще не вертай!
Ксеня виходить, а перед псом
Мачуха зачиняє двері.
Затемнення
К а р т и н а п ' я т а
І знову сипле сніг, шугає вітер. Знову Ксеня в дорозі.
Сніговиця втихає. Ксеня опиняється на вже знайомій полонині. Як і раніше, тут горить ватра. Як і раніше, навколо неї сидять Дванадцять Місяців.
К с е н я (до Січня).
Дідусю добрий! Вчора я вже
Була у вас, фіалки рвала,
А нині знов мене послала
Сюди Палана по суниці,
А як нема, то полуниці,
Та й мачуха ще погрозила,
Щоб я без них не приходила,
Бо вб'є мене. Так, дедю любий,
Рятуйте сироту від згуби.
Бо що я тут нещасна вдію,
Ще трохи — і закостенію!
С і ч е н ь.
Та Бог з тобою, чим я можу
Тим радо я тобі поможу.
А нуте, Червню, милий брате,
Сідай, де я привик сідати.
Тільки скоріш будись зі сну,
Бо треба літо сотворити,
Інакше Ксені же не жити!
Ч е р в е н ь (бере булаву, мовить заклинання і починає ритуальний танець.