Іван Медвідь

Лепкий Богдан

То було таке тихе галицьке село... Лежало у провалі, між двома горами" як у Бога за пазухою. Серединою провалу плив потічок, понад потічком по однім боці росли головаті верби, а по другім бігла доріжка. Як хто їхав із водою, то здавалося, що доріжка переганяється з річкою, а як проти води, то здавалося, що вони погнівалися та й розійшлися одно в гору, а друге в долину.

За потічком стояли хати.

Як піший хотів дістатися до котрої з них, то підкочу-*м штани, купав носи по коліна, перелазив пліт або вичиняв ворота і — гаразд. Як їхав возом, то злазив, брав ^УДобу за поводи і переїздив річку. Коди вже був на другім ^Чі" то любувався, що ноги у худоби і колеса в возі такі чисті.

Той потічок, то була правдива благодать. У ньому і іу-~иплавали, і худоба пила, і люди спрагу гасили — все. Ве~ була вигода. Весною він виливав; наводнював ^^Ря, топив поросята в хлівці, а уступаючи, лишав та-***** товстий намул, що буряки росли, як колоди.

Раз той потічок занадто розгулявся; забрав кілька хлівів і одну хату, а в тій хаті — бабу. Але баба була стара і без того була би незадовго вмерла.

В тім селі був двір. Якби всі хати хлопські зібрав доку, пи, то, може, було б тільки місця, що в тім старосвітськім будинку. Стояв він собі посеред великого саду і тільки зимою крізь обезлиснене гілля дерев дивився, як мерзли маленькі хлопські хати.

В тім дворі жив пан в окулярах і пані з вічним кашлем. Обоє дуже старенькі. Зимою давали гроші на відробок, а літом мали дешевого робітника — і все було в порядку. Ні пан і пані, ні плата за роботу не змінялися від непам'ятних часів. Держалися, худі і маленькі.

В селі не було школи. Лиш під зиму приходив якийсь панок і вчив цікавіших дітей. За те давали йому їду і мешкання. Через зиму вивчив декого пізнавати "літери" і писати "лумера". З весною забирався з села, діти забували, що в зимі навчилися, і все лишалося, як перше.

На кінці села стояла корчма, по дворі найбільший будинок, найбрудніший і найгірше обдертий. В корчмі був орендар, тютюн і горівка. Туди йшли хлопські гроші і здоров'я. Звідти розходилися по селі співи п'яних і крики посварених.

На другім кінці, на досить високім горбку, стояла церква. Колись, кажуть, докола тої церкви росли такі ліси, що як туди пішла худоба, то тижнями не можна було її відшукати. Говорять старі люди, що ту церкву будували ще тоді, як на нас нападали татари, і тому її в такім безпечнім місці поставили. Що кілька літ направляла громада церкву, і тому вона зверха була така покривлена і сороката.

Як було здалека дивитися на церкву і на обідрані, по-перекривлювані хати, то здавалося, що гурма дідів вийшла з дому Божого і сунеться з торбами один за друїим понад річку, до корчми, підпираючися вербами, як палицями.

В селі був також піп. Старий, як найстарші господарі. Сповідав, вінчав, хрестив — усе. Люди його любили, а він людей. Бувало, каже: "Не слухайте, люди, нікого, тільки мене, а буде вам добре на світі. Жийте, як ваші батьки. Не дивіться на другі села, що заводять у себе Бог знає що. То все злі люди вигадали на вашу згубу".

Люди слухали панотця, і в селі був спокій. Та ще був у тім селі млин, що вічно гудів, і війт, що все кричав, ніби порядки робив. Той війт був також лихий зна від кількох літ. Нікому на гадку не прийшло вибрати другого війта, коли той є. І ціла рада також.

До того села вела лиш одна дорога. І виїзду з нього, здавалося, не було ніякого. Тому не переїздив туди ніхто, хіба на празник які гості до попа або до двора на іменини. До хлопів приходив екзекутор.

Як хто перший раз приїхав до того села, то здавалося йому, що тут уже кінець світа.

В тім селі жив Іван Медвідь, такий собі хлоп, як інші, тільки що кулявий на одну ногу, сильно старий і лисий, як коліно. Та ще не дочував Медвідь на одне ухо, а як мав бути дощ, то на оба мало що чув. Ходячий барометер. Був Медвідь ні мудрий, ні дурний. Дурний не був, бо немало зводів, на війні бився, умів читати і щоби з ким, то роз-мовився; всякі мови знав. А мудрий не був, бо нікому нічого не пропустив і чи то з двором, чи з попом, чи з урядом, з кожним хотів справу виграти. Колись був Медвідь господар на цілу губу; мав гарну хату, кілька моргів поля, сіножатку, але на ті права та на процеси йшло одно за другим. "Та що ви, сусідо, доброго робите, — говорили йому люди, — та нащо ви починаєте собі з панами? Знаєте: свій за своїм тягне".

"Я такий чоловік, як і інші, — відповідав Медвідь, — а правда одна на світі. О, давіть! — тут показував на ногу. — Я за що її втратив? За те, щоби хлоп був також чоловіком".

Люди дивилися то на Медведя, то на його відтяту по коліна ногу, і ніяк не могли зрозуміти, що вона має до ^опського права. "От, дурніє Медвідь на старість", — ду-Мали собі. Бо де ж хто видів вигадувати якісь казети та ЧИТальні та перевертати громаду догори дном. Стількі літ **ли люди в спокою, і було добре, а він усе щось нового ^иіадуе. "Ви, люди, не вибирайте пана та писаря на ви-°РЦя, бо вони дадуть голос на такого посла, що понакидає на нас нові тягарі", — каже, бувало. А люди головами кивають та й так собі думають: "Може, тебе вибрати, що? Не виділи такого мудрагеля".

А як прийшли вибори, то знов виборцями вийшов писар і пан, тільки що пан був уже старий, не хотів їхати до міста і казав, щоби нарід голосував на його гуменного. Нарід голосував на гуменного, і було добре. А пан як довідався, що Медвідь не казав його вибирати, то скликав своїх слуг і наказав їм остро, щоби пильно дбали, аби Медведеві ані патичка сухого з лісу не пропустили, щоби його худоба навіть ногою на панську стерню не ступила, бо він бунтар. І до міста доніс пан, що має в селі такого чоловіка, що громаду бунтує, та просив, щоби на нього жандарми мали око. Ну, та й попався Медвідь на око. Якби так на другого, то давно здурів би або пішов би до двора, поцілував би пана гарно в руку і обіцяв би, що вже більше не буде мішатися не до свого діла. А він ні. "Я своє право знаю, і мені вони нічого не зроблять, — каже, бувало. — Я тільки жалую, що в такім дурнім селі сиджу та людей до доброго не можу намовити. Таку вже мені пан Біг долю придумав".

Пити не пив, але як при оказії зійдеться з людьми, як вип'є яку чарку, як зачне говорити, то варт було послухати.

"Люди, — каже, мало не плаче, — та ж я вам не чужий, люди! Та ж я вам злого не хочу. Послухайте мене, заведіть у себе нові порядки, бо зійдемо на нінащо. Цілий світ йде наперед. Чи пани, чи жиди, чи хто йно дихне, учиться і мудріє, а ви все такі дурні, як були. Де ж то може бути добре!"

Аж йому очі світяться, аж кулею зі злості стукає, так хотів би нарід переконати. А люди слухають, і нічого. "Говори собі, — кажуть. — Нові порядки, новий клопіт. А нам нащо того? Ще з міста комісія приїде, або податки які понакладають, або до криміналу людей запакують, як по інших селах, переказують, о-о ми не дурні!"

А Медведя аж нема. Так вибрав би нову раду громадську, так заложив би читальню, склеп, шпихлір — та чи одне зробив би Медвідь, але що ж, коли в цілім селі нема ані одної душі, ані одного чоловіка в цілім селі не знайде, що зрозумів би його і згодився на його роботу. Дивиться Медвідь на тих парубчаків, що то таке бутне ходить, та й думає собі: "Може, з них що доброго вийде, може, в войську розуму наберуться так, як я?" Але де там! Пожениться, то стане господарювати, і диви — таке дурне як інші. І Медвідь знов стоїть сам-один, як дуб посеред зрубу. Навіть власна жінка та й діти, і ті його не зна-КУГЬ, і ті йому не вірять. В очі жодне ані словом не писне, бо боїться, але поза плечі то всяке виговорюють.

"Татуньо не знати пощо на віча ходять, татуньо гроші на книжки викидають, татуньо те, татуньо це". Чи то йому мило хоч би з других уст таке почути.

"Прийде час, що й вони провидять, та йно шкода, що той час не приходить скорше", — думав Медвідь, дивлячись, як діти ходили, не знаючи письма, як старі сновигали між хатою і корчмою, не відаючи світа Божого, як село заливала весною вода, а зимою нужда і як воно потопало в темряві та в горю.

І звільна між селом і ним робився зимний, чимраз грубілий мур. Через той мур дивився Медвідь на село з жалем та з гнівом, а село дивилося на нього, як на старого, здитинілого дивака. А літа йшли...

Постарівся Медвідь та знемощів до останку. Вже йому не вільно тепер кого-будь прозивати: мулом, забитою палкою, то як там; уже тепер Медведя ніхто не боїться.

Ходить він сумний та мовчаливий; всі йому чужі, і він Для всіх чужий, як би з іншого краю на старі літа приїхав. Стане, бувало, серед села, подивитися на бідні хати, покиває головою та й бубонить: "Пожалься, Боже! Пожаль-ся> Боже!" Найгірше йому з газетою. Давніше щонеділі ходив собі на пошту і відбирав. Тепер не годен. А громада післанця нібито тримає, але той післанець ніколи не ходить, і почту хто хоче, той бере. Раз учитель, раз раз двір. Мало коли видить газету старий Медвідь, тут чути, москаль із японцем воює, гень, далеко на витД*' ад би Медвідь знати, хто кого б'є, як та війна иглядає, чим скінчиться. "Ані капля людської крові т^?"рно не Упаде— Ь тої війни мусить бути якийсь пожи-

" думає, зітхаючи, старий. "Але який?"

Раз якось під неділю прийшла до села страшна вістка. Японець побив москаля 1 і йде, ніби, на нашого2, щоби панщину привернути. Від останньої хороби не було в селі такого страху, як тепер. Жінки дивилися на чоловіків, а мами на синів, як на щось таке, що має стратитися. Навіть діти перестали пустувати та питалися бабок і дідів що таке панщина. А діди не хотіли говорити. "Не згадуйте, дітоньки, — казали, — не викликуйте вовка з лісу".

Якраз тоді випали в сусідстві хрестини, і старий Мед. ведь пішов.

На хрестинах, як звісно, без горівки не обійдеться; треба, як той казав, дитину гідно охрестити. А бабам, як самі знаєте, не багато й треба. Вип'є по одній, по другій, та й уже пропала. Чоловіки як кинуть собі, то набирають охоти; деякий такий гострий, що то ну! А баба як покушає горівки, то м'якне; зараз її такий туск бере, що мусить плакати. Так же і на тих хрестинах; як випили по чарці, як згадали війну, то такого плачу наробили, що хоч із хати тікай. "А що я, бідна, буду робити! А на кого він мене лишить! А я така, а я сяка!" Аж уха болять слухати.

Котрийсь із газдів каже: "Якось воно буде.

1 2