Він одбивався жартівливо від них, сміявся.
— Зачекайте. Все поясню. Спершу познайомте мене з цією прекрасною жінкою. Хто вона? Без скафандра — в безповітряному просторі? Спочатку — космічні справи, а потім — власні, земні.
Минуло небагато часу. Кільканадцять хвилин. Але в ці хвилини ввійшли такі події, для яких вистачило б в інших світах хіба що мільйони років. Сонцезір узнав історію Білої Зірочки. Космослав вийшов з корабля, встиг обнятися з друзями і прийняв у серце докірливо-радісний погляд Мирослави. Вслід за Космославом з "Райдуги" з’явилися три постаті в скафандрах.
— Сини Великої Матері Зірниці, — пояснив Космослав. — Я зустрів їх на Європі. Вони зуміли вижити в предковічних умовах майже півстоліття. І провели багато цінних досліджень.
У повній тиші підійшли вони — троє непокірних, мужніх, прекрасних. Прекрасними були їх худі, поста-рілі обличчя, їх вогняні очі, їх спокійні рухи. Вони не говорили нічого. Вони лиш любовно оглядали постаті юних дітей Землі, ніби не могли повірити в те, що сталося.
І в тій тиші пролунав гармонійний голос Білої Зірочки:
— Скоро, скоро звільниться Полум’яне Серце від своєї важкої ноші. Я відчуваю, що ваше людство неда-леко від Блакитної Зірки. Любов і Єдність визначає ваші вчинки і дії. Недалеко той час, коли ви станете Гранді-озною Симфонією Людств, де в чудовому поєднанні зіллються всі багатобарвні особливості цивілізацій. І хто зможе з тієї симфонії виділити хоча б один звук? Все буде єдиним. Я залишаюся з вами, буряні, неспокійні сер-ця!
Кораблі летіли до Землі. Перший вів Сонцезір, другий — Біла Зірочка.
Троє синів Великої Матері спочивали. Вже сповістили на Землю про велику радість: після півстоліття блукань па дикій планеті славетні діти Землі поверталися в лоно людства. Знали також про появу в системі Бі-лої Зірочки — посланниці високої цивілізації.
Планета готувала урочисту зустріч.
Л учні сиділи тісним кільцем навколо Сонцезора і не могли повірити, що все залишилось позаду: пусте-льна планета, самотина, відчай і тісна печера.
— Це і був Великий Іспит, — тихо говорив Сонцезір. — Ви витримали його. Я був недалеко, в спеціаль-ному підземному сховищі, приготовленому попередніми космонавтами. Я знав про ваші дії і про вчинок Кос-мослава. Він теж витримав Іспит, тим більше що врятував синів Зірниці, але…
— Я знаю, — сказав Космослав. — Я збагнув. Мені не хотілося ризикувати життям друзів. Але в цьому був своєрідний егоїзм.
— Ти правильно зрозумів, — ствердив Сонцезір. — Навіть героїчний вчинок може бути негативним, як-що він диктується почуттям винятковості того, хто йде на цей подвиг. Треба завжди пам’ятати про це.
Але все гаразд. Мені не страшно випускати вас у далекі світи. Ви — справжні діти Полум’яного Серця, як сказала прекрасна мандрівниця Біла Зірочка. Повернемось на Землю, вас обійме Велика Матір, благословить на нові шляхи, і тоді ви вже самостійно виберете завдання, без Учителя. Все попереду: Безмежна Дорога Вдос-коналення, Боротьба, Любов, Блакитна Зірка. Все — у ваших руках, у полум’ї ваших сердець. Нема перешкод, нема такого хаосу, який би не подолало Вогняне Серце. Вперед, мої любі учні, грядущі учителі нових поколінь, до нових обріїв, в нові світи, в Безмежність!
ЕПІЛОГ
Шумить грізно білий потік Аккема. Стрункі кедри і модрини завмерли над ним, заслухались.
Мерехтять зірки. Теплим вогнем сяють вікна аудиторій. Там друзі, соратники. Незабаром всі вони поки-нуть гостинні простори Алтаю, близьку серцю стареньку Землю. Політ у нові світи. Тепер уже не пробний, не іспитовий. Тепер уже по-справжньому.
Але куди? Досі ще Сонцезір не сказав нічого. Мовчить Велика Матір.
Зоря тривожно зітхнула. Схилилася до потоку, зачерпнула води, ковтнула. Зуби защеміли від холоду, за-те в грудях прокотилася приємна хвиля свіжості.
Між деревами з’явилася висока тінь. Швидко наблизилась.
— Де ти, Зоре?
Він, Ясноцвіт. Нарешті. Жаром спалахує серце, праше назустріч йому.
Висока постать зовсім поряд. Він несміливо простягає руки. Вона кладе свої долоні на його. З неба слі-пуче вдаряє блискавиця, перламутровим, райдужним полум’ям осяває виднокіл! А може, не з неба? Може, то полум’я об’єднаних Сердець?!
Все одно! Древні абстракції любові, вислови славетних людей, пояснення старших — все стає в світлі осяяння конкретним, прекрасним і простим. Нема двох, нема розрізненого, нема розділеного! Є одне-єдине По-лум’я. Що з того, що палає воно на різних місцях? Суть його — одна.
— Ясноцвіте…
— Зоре…
— Мені здалося, що минула вічність. Чому ти так довго?
— Прибула Велика Матір.
— Зірниця? — вражено прошепотіла дівчина.
— Вона. Ось чому я затримався.
— Тоді ходімо. Я хочу бачити її.
— Зачекай, Зоре. Вона вже пішла спочивати. Завтра зберуться всі, і тоді ти почуєш незвичайні новини.
— Вже відомо? Ясноцвіте!
— Відомо, Зоре.
— Куди ж, як? Говори.
— Я подробиць не знаю, ластівко моя. Тільки головне. Ти пам’ятаєш легендарний політ героїв давнини Марії Райдуги та Івана Заграви?
Дівчина ясно всміхнулася.
— Аякже. Пам’ятаю, друже. Зірка Тау Кита. Планета Усо. Химерні істоти щоа. Там зараз нащадки Загра-ви та Марії. І ще деякі вчені.
— Все так, — сумно сказав Ясиоцвіт. — Але на планеті хаос. Великий задум порушився. Необхідна до-помога.
— Як? — не стримала вигуку Зоря. — Невже ми…
— Ми, — підхопив юнак. — Велика Матір пропонує послати нас. Учитель згодився. Якщо згодні ми.
Дівчина мовчки сильно потиснула руку товариша. Він відповів їй усмішкою.
— На Усо буде створено Фортецю Знання. Ти розумієш, яке щастя — допомогги еволюції іншої плане-ти?!
— Коли ми летимо?
— Не так швидко, — похитав головою юнак. — Я ще не все зрозумів. Через кілька днів ми вилітаємо в Гімалаї.
— Чому туди?
— В Інститут Думки.
— Невже правда? Там, де Ріона та Буревій? Сонячні Мандрівники?
— Правда, Зоре. Ріона і Буревій теж полетять. Вони очолять нашу групу. А перед тим — навчання в Ін-ституті Думки.
— Навчання? З ким? Для чого?
— Я ще не знаю. Здається, політ буде не звичайний. Пленум Науки вирішив здійснити план Багряна — до інших зірок без ракет. І ще цілий ряд експериментів. Трансмутація тіл, вплив на відстані, активізація, пере-несення свідомості, проникнення в інші виміри… Та подробиці потім, Зоре. Головне, що ми будемо разом. Всі друзі, навіть Біла Зірочка захотіла з нами.
— А Учитель?
— Він готуватиме нових учнів. Тут. На Землі. Але хіба ти не знаєш, що він буде завжди незримо з нами?
— Знаю, друже. Я це відчуваю завжди.
Вони взялися за руки. Підняли обличчя до неба.
На них дивилися в Безмірі осяйні очі далеких зірок. Ба ні, вже не далеких, не чужих. Космічні безодні, що колись лякали забобонних людей, нині ставали близькими, зрозумілими, вони перетворилися на дороги, що об’єднували розрізнених Дітей в Єдину Сім’ю.
Скільки ще попереду шляхів! Скільки небезпек? Страждань! Мук! Подвигів! Перемог!
Хто їм скаже про це?
— Ти не боїшся, Зоре?
Очі дівчини сяють діамантами.
— Чого ж боятись? Небезпеки — східці до Щастя! Невдачі — щаблі до Істини! Смерть — тільки вічне оновлення Єдиного Життя! Я готова до всього, друже. Аби разом. Аби вперед. Хіба ми не Діти Безмежжя?..
1964 р.