Між іншим, всі ці похибки, згл. багато більше зауважив Лиман, в чому очевидно жадне диво. Він є коректор заводовий.
Що ж торкається дальшого тягу праці, спішу повідомити, що ломка вже в цілості закінчена і цілість книжки дає 584 сторінки, плюс 1 сторінка переліку Ваших творів і одна сторінка моїх видань. Щодо цієї останньої сторінки, думаю не будете мати жодних застережень. Тим самим, цілість книжки буде мати 585 сторінок задрукованих і 2 сторінки кінцеві порожні для закінчення цілости друк-аркуша.
Титульну сторінку оформили ми вже остаточно і відбитку її пересилаю Вам. Припускаю, що її схвалите. На перший погляд "ОСТ" буде Вам видаватися дещо завелике, але на тлі цілості грубезної книги, а спеціяльно в гармонії з підзаголовком, зглядно з сторінкою 5 "Морозів хутір", воно виглядає цілком прилично.
Рівночасно з Вашим "Остом" у мене виходять ще такі книжки: 1) В. Домонтович, "Без грунту" – повість. 2) Богдан Лепкий, "Крутіж" – повість. 3) Ю. Косач, "Талісман" – новелі. Це вже появиться майже дослівно того самого дня, може з диференцією кількох днів. Тим то і рекляма мусить оплачуватися, бо здебільшого всі мої оголошення будуть відноситися до всіх 4-х книжок. Але рекляму зачну десь за, приблизно, десять днів (коли буду на середині друку), "гураганним вогнем" що до "Ост"-у.
Це стільки відносно "наших справ".
А тепер рад би від Вас почути, як Ви задивляєтеся на політичну ситуацію. Коли сподіваєтеся вибуху (війни) і що повинно безпосередньо стати причиною цього катаклізму? Що скажете відносно нашого нового уряду? Буде він "арбайтсфигіґ"? Це дуже важлива для нас справа. Я задивляюся на це цілком оптимістично. Ці найправіші вже не задоволені. Але це, мабуть, і тільки того, що вони будуть незадоволеними, бо керинити тепер не будуть мати змоги, раз на це погодившись. Загналися, Богу дякувати, досить далеко, щоб відступати назад до "блискучого відокремлення" було можливим.
Жду від Вас вісток і остаю з найщирішими поздоровленнями і побажаннями для вас і вашої пані дружини, ваш – Михайло Борецький з дружиною".
Отже?… "Ост" в наступі… І гураганним темпом. У видавництві створенім на бігу. Колись, на ринку бібліофільства, ці видання цінитимуться вагою золота. І їх не мало. Не маю під рукою статистики, але наша діпівська імперія видає кілька десятків газет, добрий десяток журналів і близько сотні книжок і брошур до мільйона примірників. Загрожені небезпекою знищення, ми гарячково хапаємось за друковане слово. До того хочемо сказати про себе "нашу правду" на цьому суді історії з переконанням, що майбутність буде нас чути… І розуміти. Наша справа в самій її суті не заперечна… Її не зможуть затерти ніякі імперіялістичні наміри ніяких сил, будь вони тисячно від нас сильніші…
Бо у віках, у просторі часу існує окрема, своя, невмолима гравітація абсолютної справедливості, що нею зумовлене само існування космосу і нас в космосі. Спричинники нашого вигнання, як не тепер, то в поколіннях, будуть покликані до розрахунку. Їх конто обтяжене гангстерством брутальної природи і його не легко змити відкликом до "права сильнішого", як це практикувалося віками минулого. Переможців не судять, любив казати Гітлер. Ой, судять! Ой, судять! Не зараз, не тепер, можливо не завтра… Правосуддя приходить з часом, відоме "колесо історії" повертається інколи повільно, мов ті "Божі млини", де мелеться те борошно, з якого печуть справедливість.
Я розговорився… Вибачте. Це також нерви. Мене питають і питають, і питають "коли сподіватися вибуху". Якого вибуху? Сучасний світ стоптаний найгрізнішою війною всіх часів… Інколи справді "хочеться" вибуху… Зриву… Повороту… Цього не може статися… Тепер… Хлопці, що їздять цими дорогами джіпами в уніформах "єнкі" про ніщо інше й не думають, як скорше вернутися до Бруклина, до Вічіта, до… Де тихо, мирно, сито, свобідно… А без них Европа, "скована і спутана по всєм углам, плєвкі савєтскіє розмазани у нєя по лбам…"
Перефразовую Блока. Але все таки: переможців судять.
Соняшні дні… Ходимо з Танею на Некар купатися.
Серпень
2 серпня. Душно, учора випав м’ягкий, теплий дощ. Чудові десь жнива, десь проходить трудове життя, десь гояться воєнні рани, але тут біля нас штиль безділля і криваві стигми чекання. Сидимо на станції і чекаємо нашого потягу. Настрої світу вибухові, але чи вибухнуть вони сказати годі. В Берліні ховали тільки п’ятьох летунів, що згинули недавно в катастрофі.
Запросив мене до себе Кіршак, який живе в цьому ж таборі з жінкою і двома дітьми… Цікавий поет, якого я мало знаю, бо друкувався він під різними псевдонімами (Драганич, Ярий), а тепер у "Арці" Вадим Лесич. Поезія не моя ділянка і в нас її стільки, що інколи тратиш можливість за нею встежити. Але Лесич вартий уваги. Поет думки, часто трагічної, як ось в "Напередодні", насиченої знаками апокаліпсису доби атому.
І глобус – бовдур репаний, розхитаний, холодний,
крутнеться шкереберть, впаде на дно безодні,
розсиплеться, мов грудка висохолої глини,
у рокоті розриву – стогоном застигне,
і лиш вітри гудітимуть в кипучій порожнечі,
аж гряне хмурий мряковинний вечір.
Дуже не легко знайти слова, щоб висловити таку катастрофу і мені здається, що чим вони страшніші, тим менше страшно. Але чи справді атом аж така моторошна альтернатива? Кажуть, що вибух вулкану Кракатау рівняється кільком сотням бомб скинутих на Герошіму й Нагасакі. Але Земля все таки витримала таку операцію. І досить непомітно. Є підстави думати, що цей глобус поставлений у просторі на досить міцній підставці… І як довго тримає його в своїх обіймах сонце, так довго він буде крутитись своїм несамовитим крутіжем.
Але катастрофи буття людини можливі. Ходимо по руїнах великих культур минулого, ніби по смітниках задвір’я. Буваючи в Римі, бачимо Рим, але не лишень Ватикану, а й Палатину, Форуму, Колізею. В руїнах термів Каракалі дають оперу "Аіду" в Пантеані вилігуються зграї бездомних котів, на вівтарях Венери, фотографуються туристи.
Що сталося? Де раптом, знічев’я, безоглядно подівся той світ зо всіми його імператорами й богами? Інший поет з "Арки", Михайло Орест, брат відомого Миколи Зерова, хоче дати на це відповідь. "Могутність" (з книги "Держава слова"):
Править за вмістище час, і байдужа для вмісту є форма;
Але геєнни вири як не спалили її?
Правду жахливу збагнім: не потоп, не комета зловісна –
Злочин людини несе нашій землі катаклізм.
Скептик на кпини могутність божественну брав у людині:
Тяжко потугу свою в злому вона доведе.
Отже центр центрів, добра і зла – Людина. І її "злочин" несе землі катаклізм. Свідченням цього – коти в Пантеоні і "Аіда" в термах Каракалі. І ями Вінниці і Катина. І ми в цих таборах. І ті там в льодах Сибіру… На думку Лесича, після катастроф атома:
І знов маячітимуть в тучах
хрести і розп’яття – і ось
знов вийде до трепетних учнів,
мов з’ява безсмертя – Христос.
Інакше – "люби ближнього". Приваблива візія. Пригадується "в бєлом вєнчікє із роз, впєрєді ідьот Хрістос" – Блока. До цього часу, ось вже чверть століття, не Христос, а Держинський. Менжинський, Ягода, Берія. І Сталін, як апотеоз… Ватикан в облаві Сталіна, а Муссоліні, що робив з ним конкордат, повішено за ноги. Перспектива Христа дуже невиразна. А з нею й цивілізація його доби.
Вибачте. Це аналіз останніх двадцяти п’яти років знаряддям прози і з перспективи таборів ДіПі. Не сприймаймо цього, ані сердито, ані поважно. Хай буде вільно кожному помилятися без "хрестів і розп’ять", бо це значитиме початок Свідомости, а з тим і, можливо, порятунок. Хочеться думати, що Атом у владі свідомих, принесе людині багато полегші в її боротьбі за існування, так само, як це сталося з богом Перуном, який сьогодні, не лишень перестав людину карати, а покірно, як раб, тягає по вулицях її трамваї.
А поза тим? Настирливі чутки про можливість нової війни… І настирливо згадуються серпневі дні 1941 року… Тоді пощастило мені повернутися і деякий час побувати на землі моїх предків.
То ж то тут, під чекання виїзду за океан, дочитав на дозвіллю "Weder Kaiser noch Keanig" Брема і зараз читаю "Amerikas Schicksalstunde" Колін Росса.
7 серпня… І сьома річниця вийняткового дня мого життя 1941 року, коли то, в товаристві кінооператора Шеккера, я виїхав з Рівного до Кремянця, щоб після чотирнадцяти років відсутности, відвідати в селі Тилявці братів і сестер. Бог дарував мені той день, як особливий дарунок серед безлічі інших днів скитання, боротьби і туги. З Кремянця до Тилявки їхалось бричкою – спокійно, радісно знаною, старою дорогою, де проходило юнацтво шкільних років. Світлий момент в не дуже світлому житті.
І ще одна сьома річниця… Першої зустрічі з Танею в Рівному… Це було вчора. Я приїхав "Зізкою" отамана Бульби зі Львова, а Таня з групою кіно-режисера Кавалерідзе, прибула з Дубна по дорозі до Києва. І ось та зустріч простягнулася на сім років нашого спільного життя і обіцяє простягнутися далі в далеке невідоме за океан…
До табору завітав зі своєю театральною школою Йосип Гірняк. Учора ми дивилися "Пошились в дурні" в стилізованій постановці, яка з побутової малоросійщини, обернулася в гротеск сучасного "модерн". Цікавий експеримент… І, можливо, з майбутнім.
16 серпня. Бував у нас Гірняк, ходили з ним на прохідку, фотографувалися і багато говорили… П’ятдесят три роки життя, але багатюща біографія діяння театру,від аматорських вистав Українських січових стрільців 1914 року починаючи… Львів, Харків, Київ… Заслання в Чіб’ю на Печорі… Актор і режисер, виконавець і учитель… І приємна, цікава, товариська людина.
Знов чутка, що десь біля 21-го цього місяця маємо рушити в дорогу. Але це лиш чутка. Нічого офіційного. А тут все ще нема "Ост"-а… І не певен, чи появиться він до нашого виїзду.
Ходили з Тодиком до міста на каруселю. Скільки захоплення… А крутіжу, а реготу… Минулої суботи побував знов у Ремме. Читаю Йогана Фалькбердена "Під знаком молота" і "Певпа Катрі" фінської авторки Анні Ноольварра. Прочитав також пару збірок оповідань Джека Лондона і спомини Д. Дорошенка… І лист від Григорія Скегара з Каліфорнії.
18 серпня. Фальшивий сполох. Один зі земляків приніс вістку, що сьогодні в Людвіґсбургу підписують наші пашпорти до Канади. Юрбою, сторч головою, женемось до Людвіґсбургу і великий конфуз.