Але Вітличний попереджав, що гроші треба дати конче, і я настояв.
Ми вийшли з хати, бо запах у ній був трохи засильний для наших цивілізованих носів, й опинилися знову на дорозі. Мали прогуляти півтори години, ходили дорогою, поверталися і знову ходили. Від двох недіспаних ночей у мене легенько паморочилось у голові; в Лариси, очевидно, також, бо вона майже не говорила.
— Ходім в управу, там у коридорі є лавки,— нарешті сказала Лариса.
— А може, в дімець до вогню?
Жінка була на місці, знову пустила нас до себе, але мала якісь справи, бо вийшла. Ми мовчки сиділи біля грубки і грілися. Мене почало хилити на сон, грубка перед очима росла, і мені навіть здалося, що то моя колишня піч, біля якої працював кочегаром. Зайшла жінка із відром вугілля й почала закидати його в буржуйку.
— Жроть топліво, а тепла мало,— сказала вона.— Скоро пересменка.
Я спитав, чи і її має хтось змінити?
— У меня пересмєнкі нєт,— відповіла вона.— Я сама тут работаю.
Я спитав, чи бувають вільновідпущені з політичних?
— Нєт,— відказала жінка.— У них строгій режим.
І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з іншого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п'ятнадцять. Зрештою, відчинилися ворота із робочої зони і в них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи до кого приїхали. Але більшість ішла мовчки: знужде-нітгі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли і, здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою, колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотній бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав іти Артур.
— До кого? — крикнув якийсь чоловік. Я гукнув Артурове прізвище.
— Йде далі! — гукнув мені вже інший. Ми ледве розрізнили серед тих людей
Артура; він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою, востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.
— Все,— сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.
— Тут є готелик,— сказав я,— але до. нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?
— А чого в готель?
— Ну, може, наморилася,— сказав я.
— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!
— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.
До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, вони говорили українською мовою; жінка, очевидно, була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.
— З Молдавії,— відказала жінка.— їздили її батька провідувати.
— А багато вас там, українців?
— Нє, ми не українці,— сказала жінка.— Ми хохли.
Я спробував їй роз'яснити, що "хохли" — це російська зневажлива назва українців, але жінка моїх резонів не сприйняла і замовкла. Я замовк і собі. Лариса дрімала, поклавши мені голову на плече, а я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вежі, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від оцих незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима, пітьма. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона заповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в'язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони може, більшою мірою в'язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю колючого дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку пітьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях чи робах, чи в тільниках чи в іншій "вільнішій" одежі мусять коритися диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який повільно їх і душі їхні пожирає. І мені стало страшно, що таке може бути у світі, мені стало страшно за людей, які не тільки байдужі один до одного, але й один одного ненавидять і навіть тут, а може, особливо тут, у владі пітьми, одні знущаються над іншими, а ті, над якими знущаються, де візьмуть силу для любові до своїх катів? І немає всім отим людям, одним на певний час, а іншим назавжди, виходу із цього сплетеного клубка, повитого пітьмою, тож копошаться вони, щось роблять, один одного стережуть, творячи пекло на землі. Але це пекло відрізняється від того, яке уявляли наші предки, не вогнем і вогнедишними печами — воно холодне, змерзле, навіть вогонь тут крижаний — подих цього пекла завмер у мене на душі жорстоким клубнем, адже таких пекол на землі є безліч. Перед очима знову попливла колона сірих, на одне обличчя людей, хоч я напевне знав: не сірі й неоднакові вони ті люди, а такі ж як я чи Лариса, а може, й кращі за нас. Однак, їх окунули у пітьму, і вони, хочуть чи не хочуть, мусять законам пітьми улягати. Тому вони на позір такі сірі, стандартизовані й такі стражденні, через це такі виснажені в них обличчя, і тільки очі їхні світяться, бо вогонь душ їхніх навіть пітьма не в силі погасити, а пекло, в яке кинуто цих людей, їхніх душ пожерти. Тому я й сказав сам собі в тому поїзді, що віз мене в царстві пітьми: не роби ближньому зла, не метися, не думай лихого про людей, їх не пізнавши, спробуй так прожити в світі, щоб ніхто на тебе не складав нарікань.
Можливо, подумав я, у світі ти нічого особливого чи доброго не вчиниш, але, Бога ради, не помножуй у ньому зла, його й так забагато.
У Потьмі на станції була та ж картина: жахливий сопух і сонні люди на лавках, тільки цього разу їх побільшало: дехто лежав і на підлозі. З розповідей старих мордовців, у яких ми гостили, знали, що тут п'ють не горілку, навіть самогонку, а бражку, тобто напівфабрикат для самогонки, а саму самогонку й не гонять. Очевидно, тим і пояснювався такий сопух; ми, принаймні у приміщенні станції не могли втриматися й пішли гуляти на перон, не забуваючи однак напучення дружини Даля від перону не віддалятися, бо всяке може статися. І справді, повз нас часом проходили якісь нечупарні, зарослі чоловіки й пильно нас озирали — Лариса від цих поглядів зіщулювалася; я ж тримався у кишені за розкритого перочинного ножа. Було вже темно, і ми намагалися не відходити з освітленої площини. Щоб хоч трохи зігрітися, ми заскакували вряди-годи на станцію, але швидко звідтіля вилітали — сморід таки був нестерпний.
Нарешті під'їхав поштовий поїзд і зупинився: в один із вагонів почали завантажувати пошту. Із найближчого до нас зійшов провідник і закурив.
— В Москву? — спитав байдужно.
— В Москву,— відказав я.
— Хатітє, садітесь к нам,— сказав провідник і повідомив, що плата така ж, як на пасажирський загальний.
Я подивився на Ларису. Поїзд, якого ми чекали, мав прибути за півтори години, а гарантії, що квитки будуть, ми не мали.
— А спальні місця у вас є? — спитала Лариса.
— Канєшно. Ви что — хохли?
— Українці,— сказала Лариса.
— Ну, ето всьо равно,— пихкнув димом провідник.— У міня жена хохлушка. Крепкого характера бабка. Садітесь!
Ми зайшли у вагон, там було щось на зразок купе, в якому сидів чоловік, що вже давно не голився, і жінка з дитиною; одягнені вони були в брудне ганчір'я.
— Еті єдут без плати,— показав провідник.— Упросілісь!
Чоловік на ці слова не зреагував ніяк, а жінка блимнула очима й потупилася.
Пройшов ще один провідник. Зиркнув на нас, але нічого не сказав.
Ми сіли на лавку і задоволено витягли ноги, які аж гули. В поїзді було тепло, я відчував, як тепло обволікає моє змерзле тіло, розкладає його і млоїть. Поїзд рушив.
— Слава Богу! — мовила Лариса.— А то я боялася, що ночувати там будемо. По-моєму, ті люди із станції звідти й не виходять.
— Гадаєш, живуть там?
— Ну да! То були ті самі люди. Кілька, принаймні, точно.
— Да,— сказав раптом чоловік.— Часом доводиться пробути на станції і по кілька днів.
Сказав це і замовк, запавши знову в мовчанку.
Підійшов перший провідник і підсів до нас.
— У нас тут буде краще, як у загальному вагоні,—сказав він.— Ви що, брат і сестра?
— Ні,— сказала Лариса.— Ми чоловік і жінка.
— Молоді ще,— сказав провідник.— Хто тут у вас у таборі?
— Батько,— сказала, не моргнувши оком Лариса.— Мій!
— Так,— сказав провідник.— Діла! Встав і відійшов. Я подивився на Ларису
здивовано, але вона на мій погляд ніяк не зреагувала, хиталася в такт поїзда та й усе. Зрештою, зрозуміти її можна: надто довго пояснювати, хто ми такі насправді й до кого приїхали.