Не новела це, Альбіно, і жанр тут легше визначити, послуговуючись суто журналістськими термінами. Я б назвав це занадто розширеною замальовкою; чи дав підзаголовок "Нотатки шкільного вчителя", або ще щось на зразок цього. А література любить чітко визначений жанр (хоч і тут не без виключень), бо жанр, вірніше, стереотип жанру, якого кожен з літераторів сформував у собі, дисциплінує сюжет і багато в чому зумовлює форму викладу, стиль, художні засоби. До речі, про образи. їх у вас нема. Ні мікро-, ні макрообразів, ні зорових, ні слухових...
Такі, коротко, зауваження до неопублікованих творів двох наших авторів. Поки що — до неопублікованих... Та, гадаю, що на сторінках літстудії ми ще матимемо змогу обговорювати і твори, що цілком заслужено побачили світу на шпальтах газети, і нехай будуть ці твори маленьким (хоча, чому тільки "маленьким"?) творчим відкриттям. Відкриттям нового імені і нового таланту[44].
КОЛИ САМЕ ЖИТТЯ — ПОДВИГ...
Дж. С. Фаньян. "Бессдаертие подвига".
Єреван: Айастан, 1986
1
Ця книжка вийшла друком у єреванському видавництві "Айастан", хоча з повним правом могла б з'явитися в одеському "Маяку". Тому що доля людини, якій вона присвячена, нерозривно пов'язана з нашим краєм. У нас, на Одещині, минуло її дитинство і юнацькі роки, тут вона почала свою революційну діяльність. І тут, у Білгороді-Дністровському, створено її музей. Ідеться про знаного медика, а водночас і про відомого професійного революціонера, одного з роз'їздних агентів-розповсюджувачів ленінської газети "Искра", а згодом — одного з організаторів радянського Червоного Хреста Леона Христофоровича Попова.
В 1971 році, під час ремонту будинку № 16 по вулиці Пушкінській у Білгороді-Дністровському, робітники несподівано виявили добре замаскований тайник, в якому було заховано 16 номерів (24 примірники) газети "Искра", понад 60 назв друкованих та рукописних соціал-демократичних видань, зокрема, проект Програми РСДРП, розроблений редакціями "Искры" та марксистського журналу "Зоря", що видавався в Штутгарті під редакцією В. І. Леніна; твори ряду закордонних діячів російської соціал-демократії, а також чимало інших матеріалів — блокнотів, зошитів з конспектами, листівок, закликів місцевих комітетів і груп РСДРП і, що надзвичайно цікаво, довідники і таблиці з шифром для розшифровки листування між організаціями РСДРП.
Ясна річ, поява такого історичного скарбу через п'ятдесят чотири роки після революції стало сенсацією, яка привернула до себе увагу всіх дослідників революції. Про цю знахідку негайно повідомила газета "Правда" (Н. Буга. "Комплект "Искры", від 29 серпня 1971 р.), її аналізував у своїй статті, опублікованій у квітневому номері журналу "Юность" за 1975 рік, доктор історичних наук А. Костин; розповідали про неї і "Комсомольская правда" та ряд інших видань.
Як же сталося, що така велика кількість неоціненних свідчень революційної діяльності одеських більшовиків опинилася в тайнику в невеличкому містечку? Хто був господарем тайника? Які обставини примусили революціонерів так і залишити ці документи невикористаними ; чому про них не згадали одразу ж після революції, після громадянської війни? На жаль, деякі з цих питань і досі залишаються без відповіді. Проте достеменно відомо, що тайник належав революційно налаштованій родині вірменина, що походив з Нагорного Карабаху, Хачатура Саркісовича Пап'яна-Попова, чотири сини і донька якого брали щонайактивнішу участь у революційному русі. Хтось із них, можливо, й організував цей тайник.
Чому після революції про нього не згадали? Знову ж таки, достеменної відповіді не знає ніхто. Можливо, про цей схрон знало дуже вузьке коло людей, але всі вони загинули. Або, може, знав тільки Леон Попов, який в 1901—1903 роках виконував роль роз'їздного агента "Искры". Втім, відомо, що за небезпечну роботу по розповсюдженню "Искры" бралися й брати Леона — Олександр та Андрій, які стали надійними помічниками агентів "Искры" в Одесі К. І. Захарової, а після її арешту — Д. І. Ульянова та Р. С. Землячки. Вони ж, усі троє, й очолювали в системі, кажучи словами Леніна, "соціалістичної пошти", місцеві іскрівські групи, завдяки яким соціал-демократична література потрапляла до читачів. Ну а сам Леон Попов не обмежувався роботою у своєму містечку та в Одесі, а, за завданням партійного центру, часто виїжджав у міста й райони Бессарабської та Херсонської губерній. Розповсюджуючи там "Искру" та іншу революційну літературу, він водночас провадив марксистську пропаганду, створював та налагоджував роботу груп і гуртків РСДРП.
Одне слово, білгород-дністровський тайник закликав багатьох дослідників ще раз, тепер значно докладніше, вивчити діяльність Леона Христофоровича Попова, може, не такого відомого нині в країні революціонера, як, наприклад, Бауман чи Камо, але все жтаки людини, постать якої повинна навічно закарбуватися в історії нашого краю, історії революційної боротьби. Все життя цієї людини — це легенда про революціонера, а каскад його вчинків і подвигів, гідний пера романіста чи великого кінополотна.
Одначе докладніше про нього варто розповісти в іншій публікації. А зараз, відгукуючись на книжку Д. Фаньяна, життєвий шлях її героя варто окреслити лише кількома штрихами.
Ще навчаючись в Одеському університеті (нині це Національний університет ім. І. Мечникова), Леон Попов очолив первинну організацію РСДРП. Коли на рейді Одеського порту з'явився повсталий броненосець "Потёмкин", Л. Попов, разом із більшовиком М. Томасом, організував захоплення пароплава "Емеранс", який мав розвозити вугілля, і доставив паливо потьомкінцям. А згодом, уже після Жовтневої революції, він брав участь у придушенні заколоту лівих есерів та в діяльності ЧК по боротьбі з контрреволюцією; з його іменем пов'язане створення радянського товариства Червоного Хреста і першої профспілкової організації працівників охорони здоров'я "Медсантруд".
У пресі про Леона Попова вже з'явилося чимало різних публікацій та видань, в тому числі й брошура В. О. Базанова "Л. X. Попов", опублікована видавництвом "Медицина" в серії "Видатні діячі вітчизняної медицини та органів охорони здоров'я"; і документальна повість Б. Винокура "Надзвичайне доручення", в якій, у пригодницькому ключі, висвітлюються деякі епізоди революційної боротьби Леона Попова. Проте значення книжки Джорджа Фаньяна, який вже не раз виступав у періодиці з публікаціями про цього полум'яного революціонера, полягає в тому, що в ній автор зумів простежити увесь життєвий шлях Леона Христофоровича, його діяльність як революціонера, талановитого лікаря-епідеміолога, бійця громадянської, визначного організатора вітчизняної медицини.
Авторові вдалося дійти й до витоків бунтарства та революційності родини Пап'янців-Попових. Його розповідь охоплює ще ті часи, коли вірменська родина Пап'янців жила в Нагорному Карабасі і майже вся загинула під час кривавої різанини, влаштованої фанатично настроєними азербайджанцями-мусульманами. І тільки юнакові Хачатуру вдалося врятуватись, залишивши Нагарний Карабах (він переслідувався властями за те, що після цієї трагедії якийсь час боровся в групі месників) і назавжди оселившись на Одещині. Відтак простежено й долі братів та сестри Леона Христофоровича. На думку автора книги, кожен із них зробив свій помітний внесок у справу революційної боротьби, тож гідний того, щоб навічно залишитися в пам'яті народній.
2
Дуже важливо, що розповідь свою Д. Фаньян розгортає на досить яскраво відтвореному історичному тлі, в якому виразно проглядається знання автором і загальної історії, й історії вірменського краю Нагорний Карабах, що є нині автономною областю у складі Азербайджанської РСР, і вірменської колонії в Бессарабії та революційних подій на Одещині.
Цікаво, що, опрацьовуючи різні публікації про Л. Попова, автор книжки підходить до них критично, намагається перевірити факти, уточнити їх. Наприклад, наводячи вже згадану замітку в газеті "Правда", на яку посилалися й посилатимуться всі дослідники діяльності Леона Попова, він вважає за необхідне дещо уточнити. Автор замітки стверджує, що робітники "Виявили на горищі 24 примірники ленінської "Искры" за 1901—1903 рр. — з 5-го по 42 номер". Але, на жаль, ні журналіст, що готував матеріал, ні працівники редакції не помітили очевидної невідповідності: якщо з 5-го по 42-й номер, то і номерів, і примірників має бути 37, а не 24, як стверджується в публікації. І, звернувшись до архівних матеріалів, Д. Фаньян засвідчує істину — справді виявлено 24 примірника, але номери газети там були: п'ятий, шостий, чотирнадцятий і з 30-го по 42-й. Тобто, всього 16 номерів (деякі номери були в кількох примірниках).
Д. Фаньяну належить і ще одне уточнення. В публікації читаємо "Андрій Христофорович (брат Леона. — прим. Б. С.) за свій виступ проти чорносотенців в 1904 році на мітингу в Одесі був по-звірячому страчений". У виносці автор книжки категорично стверджує: "Помилка — Андрій Попов загинув в 1905 році". Й ось тут виникає непорозуміння.
Варто уважно прочитати, що написано в газеті, щоб переконатися: журналіст і не стверджував, що А. Попов страчений в 1904 році. Йдеться про те, що він страчений за участь у мітингу, який відбувався в 1904 році, а дату страти М. Буга просто не зазначав. То в чому ж полягає його помилка? Адже не можна припускати, що А. Попов був страчений "на мітингу в Одесі"!
Але постає питання: чому ж працівники Вірменського філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, які рекомендували цю книжку до друку, не помітили смислової невідповідності зауваження Д. Фаньяна, хоча повинні були б особливо прискіпливо розглянути її? А може, автор книжки мав на увазі, що А. Попов взагалі не був страчений, адже у виносці читаємо: "загинув"? Тоді журналіст в "Правде" припустився суттєвої неточності, але чому цифра, що посилає нас до виноски, стоїть після "1904 року", тобто, безсумнівно вказує на неточність у даті?
Розгадати цю загадку можна, тільки уважно перечитавши книжку Фаньяна. В розділі "В вогні першої народної революції" він пише: "В один із червневих днів 1905рокувін (тобто А.