– Йому пальця в рот не клади – відкусить. Так чоловіка вміє під'юдити, так образити і "завести", що після ночі роботи з ним — хоч іди і втопися.
Тепер вони розсміялися обоє. Механік дістав із кишені піджовкле яблуко, старанно потер його об сорочку і дав Гриньові.
— Вір чи не вір, а я тебе за цю ніч разів сто згадував. І Данила теж. Не міг дочекатися ранку, щоб дізнатися наслідки цього, як ти кажеш, "смертельного експерименту". Дослівно можу переказати всю твою розмову з трактористом.
— Що, справді?!
— Із "дурного сну" розпочав?
— Точно!
Вони підвелися й реготали. Довго, аж Гриньові очі засльозилися від того реготу, і він тер їх засмальцьованим рукавом ватника, та бив себе руками по колінах…
— А я тобі що казав? Це ж Сиволап! Він – ще той жук!.. Гадаєш, він зі злості? Це в нього така "мужицька педагогіка". Коли я вже став механіком, він зізнався, що сам теж мав намір вивчитися, причому не тільки на механіка, а на головного інженера колгоспу.
— Що ж йому завадило?
— Восьмий клас він ще якимось дивом закінчив, але далі механізаторських курсів не просунувся. Тричі вступні іспити складав і тричі завалював. "Неуч я, — каже, — так мені на роду написано".
— Тобто сам він – неук із неуків, а всіх навколо неуцтвом допікає?! – сміючись, уточнив Гриньо.
— До того ж і веду! – й собі розсміявся механік. – Коли я прямо запитав його, чому тої першої ночі він так жорстоко знущався наді мною, Сиволап спокійнісінько відповів: "А хто тобі сказав, що це знущання?! Це, щоб ти знав, у мене така мужицька педагогіка!". Га, як тобі такий метод виховання? Сиволап є Сиволап; це — ще той жук!..
1973 рік,
м. Березівка на Одещині.
ДО ОСЕНІ ДАЛЕКО
1
— А воно так, — казав Тихін Самійлик, що був на конюшні за старшого. – Кінь має відчути міцну руку. Волю твою відчує – аж тоді скориться. А зачує слабкість – скине. Навіть якби зрісся з ним – скине.
— Вдарить копитами – й по чоловікові, — додав другий конюх, бо мусив щось додати.
Тимко виводить Затятого, і вони бачать, як молодик поважно переступає поріг стайні, на якусь хвильку завмирає, пожадливо втягуючи ніздрями п'янке весняне повітря. Далі подається уперед і злегка натягує повід, ніби запрошує мірятися силою.
— Тепер добрих коней нема. Колись мало не в кожнім селі свій завід був. Коней підбирали однієї масті й однієї вдачі. А тепер нема. Та воно й не дуже треба їх: машини, он… Куди оком не кинь – машини й машини…
Самійлик встромив межи зуби малесеньку люльку та й солодко присмоктував за кожним своїм словом.
— Затятий — огир непоганий, тут уже грішити нема чого, — відказав другий конюх. – Але, щоб об'їздити його, треба злої натури. Гриву на руку накрутити, щоб йому карк тріскався, і не боятися — ні коня, ні самої смерті. Головне – не боятися.
Тим часом кінь зачув волю. Оббіг навкруг Тимка раз і вдруге. Хлопець крутився разом із ним, припадаючи на ліву ногу, ніби вгрузаючи нею у масну прохолодну землю. Щоміці впирався, але не мав сили втримати повід, бо руки вже розгиналися, а пальці біліли й синіли в пучках.
Тимко приблукав до села минулої осені. Без грошей, без речей, у чім був.
Що не рік, то все когось приносить, казали тоді в селі. Подивишся у трудову, а там такі місця позаписувано, що де-де… За них у цім краї ніхто й не чув. А стільки тих печаток, що вже нема де їх ставити… Сімейні приживаються легше. Має сім'ю, то мусить дбати, як жити далі.. Але ж не такі приблуди…
Тимко про ці розмови знав. Декотрі сам чув, декотрі йому переказували. "Та ж не стане до роботи, не звикне до одного місця, — нуртувало село. – Торік один такий прибився. Дали йому у радгоспі аванс, дали квартиру, а він через два місяці знову кудись подався. "В необжиті місці, — каже, — потягло".
Кінь кинув тілом ліворуч, далі вправоруч, ніби під ним горіла земля. Потім нахилився, неначе хотів лягти, і з такого положення перескочив метрову загородку. Оскільки Тимко вже сидів на ньому, то другий конюх зблід і метнувся до конов'язі.
— Не руш! – розгадав його намір Самійлик. – Не допоможеш.
Молодик виніс Тимка на пагорб, що постав над селом, мов сторожова вежа, і на якусь мить застиг на ньому.
Відтепер конюхи прикладали долоні дашками і дивилися здаля.
— Для такого герцю треба знаючого, котрий при конях від пуп'янка.
— Отож і кажу, що вже по хлопцеві! – додав другий конюх. – Аби в нього крила виросли, то ще, може б, урятувався.
Цей чоловік виріс при конях, та й добре знав їхній норов. Війну він пройшов кіннотником, і не раз бачив, як бувалі в бувальцях рубаки потрапляли під копита своїх здичавілих вороних. Траплялися коні, котрі могли виносити своїх поранених вершників з поля бою. Незнаним людині чуттям віднаходили вони потім кінноту, свої підрозділи і ставали у стрій. То були коні-вояки. Вони знали ціну життя і трималися людини, як своєї долі. Під кулеметними чергами вони лежали із спокоєм випробуваних фронтовиків, і гинули, прикриваючи від куль своїх кавалеристів.
Але траплялися й такі, що під час бою дичавіли від страху і, скидаючи з себе солдатів-невдах, утікали в ліси. Потім вони блукали невеличкими табунами і, як справжні дезертири, щезали при першій же появі солдатів. Тоді, щоб не дісталися ворогові, їх розстрілювали. Розстрілювали теж як дезертирів.
* * *
— Щоб ти піді мною не витворяв, все одно скорятися тобі не стану, — проказував тим часом хлопчина до огиря. – Хочеш вбити – вбий, а ні, то втихомирся і слухайся мене!
Кінь ставав навдибки, потім, похиливши голову, припадав на передні ноги, мовби хотів перевернутися через спину разом зі своїм приборкувачем. І так продовжувалося довго, до безкінечності довго…
Вуздечка розтерла Затятому губи. Вітер зривав з них криваву піну і жбурляв Тимкові в лице.
— Куди не поступлюся, всі мене жаліють! Що-м каліка, що припадаю на ногу. А я того жалю не потребую. І ти… теж не жалій мене! Як зумієш, то скинь і добий.
Гриву накрутив на ліву, а правою тягнув за повід. Одначе кінь мовби заповзявся остаточно позбутися його.
"Все одно мусиш скоритися мені! Ввважай, що на такого натрапив, як сам!"
Тимко не міг сказати, що в житті йому аж так трагічно не щастило. Власне, не пощастило ще при народженні, коли явився на цей світ калікою, а вже далі… І школу-інтернат з непоганими оцінками закінчив; і коли, бажаючи побачити світ, працював по різних краях, — теж ніхто особливо не кривдив. Але видавалося йому, що кожен його жаліє, кожен ставиться до нього поблажливо. Що так і доживе до старості під отим жалісливим, співчутливим поглядом, котрого над усе й боявся.
— Та я, коли сідаю на тебе, враз силу в собі відчуваю! – кричав огирові. – Здається, отак ухопив би тебе за ніздрі і скрутив у три погибелі! Щоб міг – день при дневі об'їжджав би вас, бо… тільки тоді й здоровим та дужим себе почуваю, коли бачу, як ви у моїх руках слабнете!
…До конюшні поверталися порізно. Попереду – замилений огир, а позаду, весь у пилюці, з розсіченим чолом, шкутильгав Тимко. Лиш поблизу стайні кінь раптом зупинився й, озирнувшись на Тимка, голосно заіржав: чи то насміхався, чи, може, перепрошував... — хтозна!
— То що?! – здалеку гукнув хлопчина Самійликові. – Дасте мені Затятого, щоб телят на ньому попасти?!
— Та хто ж його, чортяку, ще візьме? Тільки ж директор радгоспу казав, що ніби тебе посилатимуть вчитись на зоотехніка.
Тимко картузом витер обличчя, сплюнув закипілу слюну і, наблизившись до Затятого, що сумирно чекав на нього біля входу до конюшні, відповів.
— Не приховуватиму, розмова про технікум справді була. Але до осені ще далеко, там побачимо... А завтра… Завтра цей об'їжджений кінь має бути моїм, як домовлялися…
1967 рік,
Село Трояни Новобузького
району на Миколаївщині.
ГАНИН ОБРАЗОК
Рабаш і змолоду був таким самим висхлим і малогрудим. Це мене оте гончарування, казав. Ая… воно мене зігнуло і висушило. Чоловік такий дурний, що зажди знайде спосіб, як собі віку вкоротити.
Кожного ранку Рабаш запевняв себе, що до глини більше не підступиться. Так було й сьогодні, але надійшла Горбаниха. Сіла на розсохлу лаву та й дивиться, як він розминає шмат розм'яклої глини. Вона вже мало що бачить — хіба що Рабашеві руки, котрі й самі стали глиняними.
— Та й чого так побожно на руки мої дивишся, Ганю? Чи, може, твої мало добра принесли? Скількох дітей ти ними прийняла? На третє село запрошували, такий розголос про тебе, повитуху, був.
Облишив роботу, помовчав та й почав озиратися, чи нема кого поблизу.
— Ти, Ганю, на мене не нарікай. Якби я вмів, то зробив би з тебе такий образок, як ото колись зі святих робили. Десь на найвищій горі, аби півсвіту дивилося та красою твоєю милувалося.
— Та хіба ж я за тим?! – дивується стара. – Що мені з тих образків твоїх? Аби я мала силу вийти в поле, на ниву…
Ще донедавна Ганя працювала у колгоспі. Та так добре, що про неї по обласних газетах писали. А до чого ж вродлива була! Та, дивлячись на неї, не лише хлопці, але й літні чоловіки мліли. А коли її фотографія з'явилася в якомусь із столичних журналів, то в село з десяток женихів навідувалося; та що там… удівець-генерал, із відставників, щоправда, — і той мало не на колінах перед нею стояв…
Навіть коли вже в літах була, а все одно красунею трималася. Аж оце несподівано якось так – взяла, і зістарилась. Зморшки, як здавалося Рабашеві, набігли за одну негожу днину, а лишилися навіки.
— Та вирізьбив би я тебе, вирізьбив би, — виправдовувався зараз сільський Роден, — аби ж тільки мав хоч трішечки того хисту…
— Хіба ж ти його не маєш?! – спроквола розвела руками стара. – Хто б там що про тебе не казав, а я знаю, що другого такого майстра в наших краях не було, та вже, мабуть, і не скоро з'явиться.
Рабашу здавалося, що Ганку він кохає відтоді, як уперше, ще в дитинстві, кинулася йому в вічі; бо відтоді вже не було такої днини, котру прожив би, не згадавши про неї.
Замолоду він мав би піти плотарем на Черемош. Разом із двома братами піти, і разом із ними котроїсь днини загинути у невблаганному вирі. Так, і загинув би. Але, доки б жив, то вигравав би м'язами і чув у собі силу. А так дівки дивилися на слабке його тіло й підсміювалися. Заодно з ними підсміювалася й Ганка.
Але то пусте… Ночами ввижалося йому Ганчине обличчя. Й у мріях своїх ліпив із глини її погруддя.