Здавалося, час просто зупинився в його уяві, а сам Віктор Андрійович героїчно обороняв окреслений йому простір, не впускаючи в нього щось нове, хоча інформація про це нове неодмінно накопичувалась, аби зараз вибухнути і загнати його в глухий кут. Він говорив з новою завідувачкою жіночого відділення українською, потім збився на російську, виходило це в нього неоковирно, так що начальниця лише криво усміхалась, показуючи всіма фібрами своєї душі, як глибоко вона зневажає Хохляндію, і якби не життєві обставини, ніколи б не переїхала сюди жити. А самому Вікторові Андрійовичу бракувало аргументів, аби довести цій москальці, що Оля добровільно прийшла до психіатричної лікарні, бо хоче поставити експеримент, як нормальні люди відчувають себе у стінах закладу. Але він відчував, що всі його слова впираються у глуху стіну і навіть не відскакують від неї, а ніби завмирають, впитуючись усередину, не залишаючи жодного сліду – і натомість темніють і звиродніють очі цієї начальниці, яка, здавалося б, могла зараз задушити цього дрібненького чоловічка, але якась нелюдська сила стримувала її.
Віктор Андрійович не знайшов нічого кращого, як сказати, що він дуже добре знає Олю, ручається за її психічне здоров'я, неодноразово переконував її не проводити подібних диких експериментів, але все було марно. Говорив він і про те, що в Олі недавно померла мама, а батько непробудно п'є – і саме це все вкупі змусило дівчину здійснити такий відчайдушний крок. Він би міг ще сказати, що нестямно кохає Олю, що заради її звільнення готовий сам до кінця днів своїх сидіти за заґратованими вікнами, але починав розуміти, що й більш сильні аргументи навряд чи вплинули б на цю статую. Як за соломинку, що мала би врятувати йому життя, він кинувся просити – та ні, благати! – мало не зі сльозами на очах, аби начальниця допустила його побачити Олю. Вона швидше відчула, ніж зрозуміла, чого хоче від неї цей чоловік, — і садистська самовдоволена посмішка поволі розпливалась на її обличчі.
Коли Віктор Андрійович зрозумів, що це крах, ще більше випробування чекало на нього. Мов птах із двома перебитими крильми, він сповз із другого поверху, де знаходилося жіноче відділення. Не пам'ятав, як зайшов до свого кабінету і скільки там просидів у глибокій задумі. Йому навіть не нагадали, що він би мав як функціонуючий лікар обійти пацієнтів, бо розуміли, що в даній ситуації Віктор Андрійович глянув би на них, як на марсіан, хоча, власне, він і був для них таким марсіанином. Хвилини збивалися з ритму, інколи секунда була довшою за годину, а Віктор Андрійович усе сидів у глибокій задумі, хоча якби його запитали, про що він думає, то не зміг би відповісти на це запитання.
Так само не відразу він зрозумів, що його викликають до завідувача психіатричної лікарні. Спочатку Віктор Андрійович подумав – ні, це була лише тінь думки, — як це його можуть викликати до нього самого. Адже це він і є завідувачем психіатричної лікарні, але згодом залишки здорового глузду підказали йому, що на цій посаді вже інша людина, а він поки що звичайний лікар з перспективою стати пацієнтом цього закладу. З розумінням цієї простої істини на його обличчі з'явилась іронічна посмішка, і Віктор Андрійович того дня став більш-менш адекватно сприймати життя.
Коли Віктор Андрійович зайшов до кабінету завідувача, то на дивані побачив незнайомого чоловічка. Той забився в самий кут і, здавалося, злякано озирається навколо. Віктор Андрійович подумав, що Віктор Федорович підсовує йому нового пацієнта, — і чи не вперше за час їхніх стосунків він був готовий подякувати йому за це, адже все-таки треба було повертатися до життя, а турбота про нового пацієнта – це саме те, що зараз потрібно Вікторові Андрійовичу. Але він помилився. Чоловічок виявився не пацієнтом, а доволі високим чином із Служби безпеки України, який чомусь зацікавився втечею Сергійка та санітара із психіатричної лікарні. Під час недовготривалого спілкування з ним Віктора Андрійовича все ж не покидала думка, що він розмовляє з потенційним клієнтом їхнього специфічного закладу, бо чого б то раптом есбеушнику, мало не генералу, цікавитись якимось там Сергійком чи санітаром, коли він у силу своєї посади мав би думати про глобальні небезпеки, які загрожують нашій державі. Есбеушник ніби задавав питання про Сергійка та санітара, але Віктор Андрійович хотів для себе усвідомити, чого ж насправді треба оцьому полковникові, чи хто він там є. Здавалося, що той робить розвідку боєм, вивідує у супротивника його таємниці, аби легше було виграти не лише битву, а й усю війну. В якусь мить Віктор Андрійович подумав, що есбеушник ніяк не наважиться сказати самому собі, що він серйозно психічно хворий, чекає лише того моменту, коли лікар допоможе йому, і Віктор Андрійович уже був готовий зробити крок назустріч своєму майбутньому пацієнтові, якби не запитання, яке злетіло з вуст есбеушника. Відчувалося, що він поспішав, йому вже ніколи гратися в котики-мишки з Віктором Андрійовичем, бо слід було вирішувати справді глобальні завдання, які перед ним поставило вище керівництво. А питання було на перший погляд безневинним, якби Віктор Андрійович не розумів, що за цим стоїть, і кожна клітинка його тіла, кожний фантом його душі не відчули смертельної небезпеки, що йшла від цього есбеушника.
Той ніби як щось малозначуще запитав у Віктора Андрійовича про колишній монастир, в якому зараз знаходилося спеціальне відділення. Здається, вперше з часу розмови він пильно глянув йому в очі. Завідувача психіатричного відділення вже давно не було в кабінеті, і Віктор Андрійович навіть не помітив, коли той щез. Віктор Федорович узагалі-то за жодних обставин не зміг би бути союзником Віктора Андрійовича, а позиціонувався радше навіть не як опозиціонер, а ворог, — проте зараз Віктор Андрійович відчув себе зрадженим людиною, на яку все-таки хоч трошки сподівався в цьому житті. Чесно кажучи, він уже перестав й думати про той монастир, хоча відчував свою провину в тому, що до кінця не розгадав таємницю цієї будівлі й усього того, що з цим пов'язане. Есбеушник своїм запитанням, можливо, не хотячи цього, повертав його до життя, від якого він уже поволеньки став відмовлятися. За якусь долю секунди Віктор Андрійович зрозумів, що зараз йому треба не просто блискуче, а геніально виконати свою роль, бо від цього у прямому розумінні цього слова залежало його життя, саме існування на цьому світі. Вдати з себе байдужу людину не виходило, бо ж не дурнів усе-таки набирають до Служби безпеки України. Грати якусь іншу роль, не притаманну тобі, теж не можна, бо спалиш себе першою ж реплікою. Мабуть, це був йому посил згори, бо Віктор Андрійович вирішив не грати роль, а залишатися самим собою. Він чесно розповів есбеушникові, що справді захопився таємницею колишнього монастиря, навіть провів бесіди з деякими його постійними мешканцями, але потім настав якийсь збій у його свідомості, й Віктор Андрійович зрозумів, що якщо вчасно чогось не зробив, то вже ніколи цього не зробить, а тому поставив хрест на цій своїй глупій затії, тим більше, що в нього зараз з'явились інші проблеми, над розв'язанням яких він повинен попрацювати.
Здавалось, есбеушник був задоволений його відповіддю, хоча по ньому не було помітно, але Віктор Андрійович це відчував. Своєю майже стовідсотковою щирістю йому вдалося завести на манівці цього полковника, чи хто він там був. Той задав ще інші запитання, аби у Віктора Андрійовича не залишилося сумнівів, що він прийшов сюди не лише заради колишнього монастиря, але вже сам Віктор Андрійович не сумнівався, що той прийшов, власне, заради монастиря, аби пересвідчитися, що цьому пришелепкуватому докторові не вдалося розкрити таємницю колишнього монастиря. Вже коли есбеушник ішов геть, Вікторові Андрійовичу так і хотілося крикнути йому в спину: "Якщо виникнуть проблеми, приходьте – підлікуємо!", — але надзусиллям волі він змусив себе стриматися. Відразу до кабінету вбіг Віктор Федорович. Він був стурбований, а обличчя заливала суцільна червона пляма. Складалося враження, що він пильнував за дверима, аби дочекатися того моменту, коли вийде есбеушник, бо боявся залишати Віктора Андрійовича самого в кабінеті, ніби той міг поцупити якусь важливу річ. Відчувалося, що Вікторові Федоровичу дуже хотілося дізнатися, про що ж говорили між собою Віктор Андрійович і цей високий чин зі Служби безпеки України, але він, звісно, не міг так прямо в лоб задавати свої запитання, а Віктор Андрійович вдавав, що не розуміє стану, в якому зараз знаходиться Віктор Федорович. Він слухав завідувача психіатричного відділення, але не чув його, а думав про своє. Викристалізовувалася думка, що якщо він розгадає таємницю колишнього монастиря, то зможе визволити Олю. Буркнувши, що йому треба навідати пацієнтів, Віктор Андрійович вийшов із кабінету, а Віктор Федорович ще довго стояв з розкритим ротом, не маючи можливості проковтнути фразу, яку так і не встиг закінчити.
42
Інну Германівну в Росії називали відьмою. Вона працювала лікарем-психіатром в одному провінційному містечку за Уралом. Уперше її так назвав дрібний прокурорський працівник, який здурів після загибелі в автокатастрофі дружини, доньки і внука. "Відьма Германівна!" – викрикував він у злобі, чомусь зробивши саме її джерелом усіх своїх нещасть. Це було несправедливо, і всі знали, що Інна Германівна не має жодного стосунку до трагедії дрібного прокурорського працівника. Але оте "Відьма Германівна" міцно закріпилося за нею. Потім "Германівна" відпало і залишилася Відьма – вже без лапок. Хто пішов? Відьма! В якому сьогодні настрої Відьма? Цікаво, чи трахає хтось Відьму?
Психіатрична лікарня в провінційному містечку за Уралом була невеличкою, обслуговувала декілька навколишніх районів. За великим рахунком, психічно хворих навкруги було багато. Якби всіх брати, довелось би добудовувати десятки нових приміщень. Тому запроторювали сюди лише тих, хто дійсно міг становити загрозу життю інших, або тих, хто вже скоїв злочин, і аж тепер у ньому угледіли психічно хворого, або тих, кого треба було відмазати від слідства і виписати відповідні документи про їхню нібито психічно хворобу.