Та кращого ніде взяти — зробив, стягнув, що міг. Але ж скільки радости, скільки ж справжнього захоплення у дитини! Цілий день милується, грається, всім розповідає. Для нього це справжнє свято. Він його пам’ятатиме. Не забуду і я отієї хвилини вранці, коли хлопчина знайшов у себе під подушкою пакет, вражено витягнув його, нерішуче обмацав, а потім тремтливими руками взявся хутчій розпаковувати. Щастя, чисте дитяче щастя сяяло в його обличчі. І здавалось мені в цю хвилину, що на всьому світі нас тільки двоє, нас двоє...
2/1-45р.
Був у Берліні, їхавши туди, заздрісно поглядав у довколишні ліси й гайки. Лежить сніжок, а лісова хащівня та далечінь ди-миться сизо-фіалково. Оце піти б тудою, піти та й піти з рушничкою... і більше нічого не треба.
В Берліні зустріч із полк. Дацком, шефом укр. пропаганди, колишнім майором сов. армії, ще в перших місяцях війни потрапив до полону. Молода ще людина, — видко, діловита, заповзята. Мене дуже добре прийняв, вийшов геть аж у коритар, почувши за мій приїзд. Передусім питає про здоров’я й коротко розповідає, як іще 1942 р. у Відні, у квартирі А. Жука, був він свідком великого занепокоєння щодо мого здоров’я з боку тамтешніх українців, зокрема Рути Темницької.
— Як вона побивалась за вами! Як побивалась! — каже, і здивований, і дещо захоплений. — А чув я... померла вона?
— Так. От вам і парадокс життєвий, — мовив я сумовито.
Пропонує очолити новий літер.-мист. місячник, що його має
видавати від. пропаганди.
— Якщо будуть передумови, щоб цей місячник був справді серйозним, зразковим, тією найвищою точкою, що могла б репрезентувати вищій ступінь культ, розвитку поцейбічної української інтелігенції, щоб і не пахло тут отією агітпросвітянщиною, яка зараз опанувала всі тутешні укр. журнальчики й газетки, якщо вистачить на це творчих сил, — то я згоден.
Ми порозумілися легко й швидко. Він цілковито поклався на мене, загодя з усіми моїми настановами погодився.
Спробую. Може, щось і вийде.
Пройшов потім по давно-давно знайомій Кюрфюрстендам. Боже, яка руїна і пустеля! А ось і Фазаненштрасе, де я мешкав 1928 р. А ось і славетна Романішескафе — онде приблизно те місце, де стояв столик, при якому .я любив сидіти. Тепер тут лежить величезна купа кам’яних уламків, зяють діри замість вікон. Весь цей будинок вигорів ізсередини, стирчить лише кістяк почорнілий, досі трохи задимлений. А перед будинком, на місці колишньої широкої веранди й досі зберігся напис: "Romanisches Kafe", — подірявлений, поіржавілий, жалюгідний, а все ж зберігся. Зворушливо це виглядало і трошки моторошно. Ще жахливіша картина величної колись, чудесної романського стилю кірхи навпроти на майдані. Бані її світились чорними рясними ребрами, з яких, мов шкіра та м’ясо, позвисала бляха.
Людей на вулицях взагалі мало, ходять серединою вулиць, бо хідники здебільшого захаращені. Вони скидаються на щурів, що гніздяться в отих купах руїн та щілинах. До речі, в місті розвелася сила-силенна справжніх щурів, — вони знахабніли, бо дуже зголодніли, й цілими табунами вдень перебігають з руїни до руїни. Отакий Берлін!
Я швидше пішов від Ром. кафе до Bahnhof-Zoo й поїхав "додому". У Потсдамі затишніше, краще.
7/1 —44р.
Перший день Різдва. 10-та год. вечора. Тихо. Я сам іще бодрствую. Лесика уклав спати, добре нагодувавши. А перед тим ми з ним добре покупались, вимились, скориставшись із нагоди, що купалась наша Frau Stamm. Вона сама запропонувала, — симпатична, щиросерда старушка. Сьогодні тихцем питає Юрка: мабуть, мовляв, мені лікар учора сказав щось погане, що в мене такий сумовитий настрій та похмурий вигляд? Настрій у мене справді поганий. Розпаношилась хвороба. Не минає ночі, щоб я раз-два не вонітував. Страшенно мучить надквасота, через яку, мов бубон, надимається живіт, мучать болі, нема зовсім сну й катастрофічно прогресує моє похудіння та загальне виснаження. Я став, як кістяк, і легенький-слабенький, од вітру хилюсь, щоки гегь позападали, почорнів. Дуже обережно їм, від 1/1 не курю, промиваю ранком шлунок, а проте лихо не минається. То ніби трошки лекше стане, то знову схопить. Біда! Перед кількома днями пішов до лікаря, рекомендованого Frau Stamm, почались процедури досліджень, вивчень організму й хвороби, різні аналізи тощо. Був у нього вже чотири рази, маю ще бути в четвер на пересвітлюванні рентгеном. Побачу, що зрештою скаже. Але віднині берусь до лікування найрішучіше, — це моє першочергове ударне завдання.
Свят-вечір учора зустріли у нас своїм гуртом. Жінки наші зійшлися, наварили супу, вареників з картоплею й солодкою капустою, кутю приготували з перлових круп (польський риж!), але з маком, досить смачна. Навіть сушняку наварили!
Був Мстислав з усіма родичами. Приїхав з Берліна весело збуджений, до мене дуже прихильний. Розпитував про хворобу й пропонує (якщо буде потвердження від лікаря) улаштувати мене на лікування в Кісінгені. Він якраз туди незабаром їде. Треба буде справді з такої нагоди скористатися — Кісінген мені напевне допоможе. М-в вдоволений, бо виступав по радіо, і виступ його записано на платівку, а промовляв знову ж оте "слово", що я йому написав. Хвалить: мовляв, дуже добре воно в мене побудоване, і це не лише його думка. "Я, — каже, — й не сподівався, що мій "архіваріус та бібліотекар" отак мені в пригоді стане!" Вечеря була в настрої теплому, затишному, але трохи скидалась на швидку "нажерачку". Чимало хто, а передусім М-в, шкодували, що не було горілки. Проте вареники тільки миготіли в ротах.
Наша Frau, що теж запрошена була на вечерю, мимоволі дивувалась укр. апетитам і шлункам, бо її особистий шлунок ні вареників, ні куті аж ніяк не сприймав.
М-в повідомив, що вчора ж приїхав до Берліна Улас Самчук, — видко, чогось кудись викликали, також запрошують до праці.
Листи привітальні від Веретенченка (і частина безпорадної трохи його поеми), від Русальського, від О. Сосулі та інш. Довідались про мене та мою адресу й пишуть хлопці, всі зраділо вітають, надсилають книжки, журнали тощо, перепитують, може, щось з їжі прислати? — мовляв, як здоров’я, як синок і Т.Д.?
Я, частково через хворобу, так угосподарився, що зберіг на кінець цього місяця (а він якраз кінчався вчора) чимало хлібних і м’ясних карток. Тож узяв усі продукти одразу й мав уже дещо в руках. Frau спекла мені смачного бісквіта, п. Зіна наварила на два дні прекрасного супу й гуляшу насмажила, а ще я булок накупив, ковбас і сальтисонів потрошку, а ще ж словацькі деякі запаси вийняв, а ще ж окремо та сама п. Зіна куті мені наварила, — ну, і маю свята, яких давно не мав. Сам я з того всього через хворобу тільки дещо по мізерній частці їм. Зате мій Лесик контентується вволю. Хай! Не я, так він. І то приємно.
Сьогодні по сніданкові довго гуляли з ним в парку Сансусі, по льоду на озері бігали, і я... страшенно шкодував, що в Києві залишились мої прекрасні зі спеціальними черевиками, ще новенькі ковзани. Шкодував! — а потім подумав: йолопе, добре ще, що ти живий та цілий ходиш! Десь у Словаччині чи Кроації, у тому ж Марбурзі від тебе самого тільки мокре місце, тільки легкий спогад міг би залишитись. Що речі? Якісь там ковзани? Дріб’язкова ти душа! Пора навчитись зважувати "речі" і речі.
Зараз тиша в цілому домі. Отці ще передучора виїхали на свята — один до Данцига, другий — до Вустрау. Вдень був Валь-демар, якого пустили з лікарні на свята. Вони з Юрком привели собі якусь польочку-курву, але нею врешті заволодів Юрко, отой тихенький галичмен — "людина". В-р був збентежений, бо це він її десь знайшов і він передусім на неї націлявся. Годували й поїли її обидва цілий день у тій другій кімнаті, а скінчилось тим, що В-р лише облизався. Згірчений, силувано-усміхнений пожалівся мені, махнув рукою та й подався назад до лікарні. Я ліг і виспався. Тепер Юрко, одпровадивши гостю, впав спрацьований і спить. Сплять Frau і Лесик. Не сплю тільки я. Думки, думки...
Ось большевики, взявши Будапешт, пруться далі... хотять, видко, передусім одрізати німців від Італії. Ось у Греції після кривавих внутрішніх подій англійці виявились, принаймні поки що, досить безпорадними супроти большевицької сили й комінтернівських підступів. Ось на заході, дарма що німці зробили блискучий напочатку прорив, справа знову стрягне, гальмується. І т.д., і т.д. Довкола погано. А тим часом створення Українського комітету, хоч і започатковане місяць тому, стоїть майже на мертвій точці. З цього користаються власівці, припасовують себе, мітингують про себе й перехоплюють багато нашого укр. елементу до своїх лав. Якщо у нас, кінець кінцем, щось і вигорить із тим комітетом, то вже пізно буде й просто неможливо вертати наших людей із військових (власівських) формацій. Дуже можливо, що німці навмисне відтягують, свідомо гальмують. Чи ж на цьому вони виграють? Сліпа політика! Влучно й сміливо сказав їм (у Остміністерстві) митрополит Полікарп, що оце на свята приїхав із Берліна. Питаю його ніби між іншим:
— Як ви, Владико, дивитесь на власівський рух?
— Як? А я, знаєте, не політик, не стратег, і тому я скажу вам одверто: в це діло я не вірю. Мені відомо, як і вам, що вже одна власівська дивізія в свій час скористалася з зручного моменту й перекинулась вся на бік большевиків. Отож і решта його дивізій, боюся я, так само зробить. А от коли б створено було справжню українську армію, українські сили до боротьби покликано, ви побачили б, який то одразу дало б ефект! Українцям, ви ж розумієте, іншого виходу нема, тільки битися з большевиками. Чи ви розумієте? Чому не хочете ви цього розуміти? Коли б так сталось, я перший видав би відозву до українського народу, а мене народ і знає, і шанує. А головне, вірить, що я людина непродажна. Так, так! Вже про мене не скажуть, що я німцям продався! Так!
На нього подивились як на старого чудака. Але прямови-тість, рішучість зробили своє. Про ці слова митрополита, як учора мені переказували, одразу ж повідомили найчільніших представників нім. влади, які над ними застановились. Так, принаймні, мене запевнили.
От і старий. За довший час це, здається, одне розумне й достойне, що він спромігся вчинити.
10/1-45 р.
Середа. Повідомлення в білоруській "Раніці", що помер Ромен Роллан.