Чи секретаря Волинського обкому партії І. І. Профатілова. Або полковника держбезпеки О. Яковенка, начальника управління НКВС по Волинській області. Те управління містилося навпроти нашої редакції: велетенська, на весь квартал похмура споруда з окутими залізом воротами, не меншими, ніж наш редакційний двоповерховий будинок. Я їздив з тим кандидатом, майбутнім слугою народу на зустріч із виборцями. Попереду — відкрита вантажна машина, наїжачена автоматами та кулеметами, потім трофейний "опель-адмірал" з кандидатом в блакитних погонах (чому всі кати так полюбляють цей колір? Згадаймо хоча б Лєрмонтова: "І ви, мундіри голубиє..."), а вже позаду — дві вантажівки, вщерть набиті до зубів озброєними енкаведешниками. І потім, коли вже на місце приїхали, — потрійне кільце охорони довкола сільського клубу. Полковник не дуже вірив нашій писанині про те, що всі волиняни горою стоять за радянську владу і ненавидять українсько-німецьких націоналістів, а точніше: мельниківців-бандитів (на Волині в основному діяли повстанські загони під командуванням Мельника, а не Бан-дери). Не вірив тим запевненням і я, хоч сам же їх і писав: пригадую, коли вже після мітингу виходив із клубу, то в коридорі довелося протискатись крізь похмурий натовп селян, в основному молодиків далеко не кволої статури. І як у мені все стислось од страху: зараз укрешуть чимось важким по голові і пиши свою кореспонденцію вже на
небесах!
Десь зо два місяці всі газети, в тім числі й наша, криком кричали про непорушний блок комуністів та безпартійних, про численні збори та мітинги, на яких усі, наче змовившись, славословили комуністичну партію і товариша Сталіна (складалося враження гігантської всесоюзної шпаргалки, до якої кожен, хто виступав, мав заглядать неодмінно), а потім настав день виборів і ми, працівники редакції, роз'їхались по виборчих округах висвітлювати голосування.
Мені припав Горохівський виборчий округ. Я вибрав най-глухіше село, і як мене не вмовляли, що там небезпечно, я лишивсь непохитний: мені кров з носа треба було написати, що навіть у найвіддаленішому селі, довкола якого бродять мельниківці, люди горою стоять за радянську владу.
Добирався туди не сам: виїхав ще взвод автоматників та кілька душ з активу районного. Теж усі озброєні автоматами (супутниками агітатора, як їх називали скалозуби) та ще й гранатами, що важко одвисали в кишенях. Ми їхали підводами, вслід за вантажівкою, до якої не осмілився сісти жоден солдат: в разі нападу першою мішенню була б та машина. Для чого вона, порожня, їхала з нами, дізнався пізніше.
Вже перед селом позлазили з саней та й розсипалися в цеп, тримаючи напоготові зброю. І було таке враження, наче ми атакували ворога, що засів у селі.
Я теж тримав у руці пістолет "вальтер", подарунок ківерцівського прокурора, заряджений розривними кулями. Лягаючи спати, завжди клав його під подушку. Якось моя сестра двоюрідна, коли я уже спав, занесла вологе прости— < радло та й повісила його на кафельну грубку, навпроти ліжка. Я проснувсь серед ночі од моторошного сну: приснився бандит із ножакою — глип, а до мене від грубки суне страшна біла потвора, наставивши руки. Вихопив пістолета та й випустив усі кулі, всі до одної.
Отоді я й побачив, що таке розривні кулі: грубки як не було...
Село не зустріло нас кулеметним вогнем, село наче вимерло. Тільки крайні од дороги хати були обмальовані тризубами, обписані націоналістичними гаслами. Найчастіше траплялося "Слава Україні!".
— Стереть! — скомандував лейтенант з блакитними погонами.
— Может, поджечь? — запитав старший сержант.
— Дур-рак! Завтра ж вибори! Ти што, забил?
Стерши всі написи, попрямували до сільради, де містилася виборча дільниця. Ішли й цілилися автоматами у вікна, а за ними, здається, не було жодної живої душі. Жодного людського обличчя по той бік. Все поховалось при звістці: "Совєти ідуть!"
Коло сільради нас зустріли ястребки, їх було душ із десятеро і всі вони мали наляканий вид. Над сільрадою полоскався знехотя червоний прапор, а над дверима висів якийсь аж пожований транспарант: "Всі на вибори до Верховної Ради!" Відчинилися двері, і до нас вийшов неголений давно чоловік з червоними од безсоння очима. Голова сільради, він же й очолює виборчу комісію.
— Готові до виборів? — поцікавились представники з району.
— Та-а... мовби готові...
— Людей попередили?
— Та сказали усім.
— Прийдуть?
— А оно ястребки за ними ходитимуть,— кивнув у бік озброєних хлопців голова.
— Глядіть, щоб були усі до одного. Головою відповідаєте. Ось і кореспондента привезли... Хто голосуватиме перший?
— Та Ольга Базарна. У неї син на фронті погиб. Оно вона і живе.
— Не заспить?
— Та мовби ні. Хлопці розштурхають. Розмовляючи отак, зайшли до сільради. В найбільшій
кімнаті містилася виборча дільниця. На стіні — портрет Сталіна. Сталін незблимно дивився з того портрета, погляд у нього був важкий та недобрий. Пофарбована в червоне урна, дві кабіни за нею, обтягнуті веселеньким поцяцькованим ситчиком, стіл, за яким сидітимуть члени виборчої комісії, роздаючи бюлетені. Лейтенант для чогось відміряв кроками відстань од дверей до кабін, глянув на стелю:
— Где у вас лєстніца?
Згодом затупотіло над нашими головами.
— Попрошу освободіть помєщеніє! — звернувся до нас лейтенант, спустившись з горища. Тримав у руках велетенське свердло.
Ми слухняно перейшли до сусідньої кімнати. Я ще подумав, що лейтенант перевіряв, чи не сховалися на горищі бандити. Але навіщо йому оте свердло? І для чого він вирядив нас із кімнати?
В ту ніч з нас мало хто і заснув: прислухалися до кожного шурхоту, що лунав поза стінами. Серед ночі я вийшов до вітру: темно, тиша така, що аж за спину хапає. В жодному вікні й не зблимне, лише в сільраді освітлене вікно та рип-рип — сніг під ногами вартових. Проганяючи думки про бандитів, пошвидше вернувсь у помешкання: єдиний острівець серед зануреного в моторошний морок села.
Спали — не спали — проснулись о шостій. Наспіх поснідали, оглянули востаннє виборчу дільницю, приготували бюлетені та списки виборців.
— Так де ваша Базарна?
— Та хлопці вже побігли.
Невдовзі появилась і Базарна. Закушкана так, що тільки очі мерехтіли.
— Чого, тітко, так рано? Боялися, щоб ніхто не проголосував раніше од вас? Не спали, мабуть, усю ніч?
Жінка тільки провела по губах шкарубкою долонею. А я, налаштувавши блокнота, гарячково мережив: "Ольга Базарна. За дві години до початку голосування прибігла до виборчої дільниці. Не спала всю ніч: боялася запізнитись".
— Ану видайте їй бюлетені!
— Так іще ж мовби рано.— Це — голова.
— Видайте, видайте, жінка того заробила!
Ткнули бюлетені Базарній до рук. Вона стояла несміливо, не знаючи, що з ними робити далі.
— Ось сюди, жінко, опускайте,— підказав голова.— Ось у цю дюрку.
Базарна довго не могла віпхнути бюлетені до урни: не лізли в шпарину.
— Та складіть їх! — хтось із досадою: ну й кугути ж ці селюки!
Врешті проголосувала. Стояла ні в сих ні в тих. Потім запитала несміливо:
— То мона іти?
— Ідіть, тітко, та випийте добру чарку за товариша Сталіна!
— То спасибі вам! — Ще й уклонилася.
Рівно о восьмій в супроводі ястребків почали приходити люди. "Самі бояться,— пояснив голова.— Щоб тоді не спитали хлопці з лісу". Внесли привезений із району патефон (радіо тут ще не було), поставили єдину пластинку (чи більш не дістали, чи забули узяти), на якій була записана популярна ще до війни пісенька:
Расцвєталі яблоні і груші, Поплилі тумани над рєкой, Виходіла на бєрєг Катюша,
На високій на берег крутой! Виходіла, песню заподіла Про степного гордого орла, Про того, которого любіла, Для кого і пєсню берегла.
Біля патефона сидів один з районних представників. Він невтомно накручував ручку, переставляючи голівку із голкою, ще й притупував в такт пісні ногою.
Расцвєталі яблоні і груші...—
наярював патефон.
Коли ж голка доходила до краю пластинки, по кімнаті неслося: ш-шу... ш-шу... ш-шшу... І тоді люди сахалися, наче то був не патефон, а пекельна машина, яка от-от мала вибухнути.
Голосували по-різному. Одні кидали швиденько бюлетені до урни та й ушивалися, наче боялися, що їх от-от затримають, інші ж голосували спроквола, а були й такі, що наважувалися зайти до кабіни, хоч лейтенант запрошував усіх, особливо чоловіків:
— Заходітє, заходітє, не пожалеете!
І ті, що в кабіни заходили, мене найбільше цікавили: мусив навести кілька патріотичних написів на бюлетенях. По секрету домовився з головою, що він, коли голосуватиме, напише подяку товаришеві Сталіну (це в нас називалося "організувать матер'ял"), але одного бюлетеня було для мене замало.
Та ось проголосували майже усі, швидко темнішало. Знадвору донеслись чоловічі голоси, жіночий розпачливий плач. Я, зацікавившись, виглянув.
Поруч із ґанком стояла ота крита машина, довкола неї тупцялися озброєні енкаведешники.
— Рразойдісь!.. Рразойдісь!..— кричали вони на жінок, що, плачучи, намагалися прорватися до машини. Нічого не розуміючи, я підійшов до сержанта, запитав, чого плачуть жінки, чого вони добиваються.
— Плачут потому, што дури! — відповів сердито сержант.
Вже пізніше я з'ясував, чого плакали жінки.
Лейтенант недаремно лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами по дірці, посадив над кожною по ен-каведешникові з добре потовченою крейдою в бляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелі йому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши, надвір, а тут енкаведешники:
— Ану наклонісь!
Чиста шапка чи голова — чеши, чоловіче, додому, а якщо посилана крейдою — паняй до машини!
— А як чоловік написав щось патріотичне? — спитав я лейтенанта, який добряче підпив за вечерею: ум'яли цілого кабана, списаного в рахунок поставок.— За товариша Сталіна?..
— Разбєрьомся,— гикнув лейтенант.— Слічім почерк, нєвіноватих атпустім.
А перед вечерею, замкнувшись, висипали бюлетені з урни, стали підраховувати голоси. В тому підрахуванні брали участь і члени комісії, і представники з району, і навіть лейтенант, що походжав, заглядаючи їм через плечі. Він же й забрав усі бюлетені з написами, сховав до планшета. Серед тих бюлетенів лише один був із вдячністю товаришеві Сталіну (голова мене не підвів), на решті ж написане таке, що страшно було і читати.