Діти Безмежжя

Олесь Бердник

Сторінка 60 з 61

— Я не можу сказати. Але повернеться він не скоро. Дуже не скоро…

Я знову залишилась самотньою. Щось обірвалося в серці, згасли барви дня і ночі.

Я багато днів ходила до того місця, де ми любили сидіти з Полум’яним Серцем. Мене супроводив інколи Грі-ом — невелика шестинога тваринка. Ось він і тепер зі мною. Його приніс мені на прощання Полум’яне Се-рце. Він дружив з ним, а тепер передав цю частку своєї дружби мені.

Грі-ом мав повну свободу. Коли хотів — ішов до лісу, а інколи повертався до мене. Він відпочивав разом зі мною біля Сфінкса, торкаючись м’якою кошлатою спиною моєї руки.

Так було довго, дуже довго. Я не знаю, скільки. Мені здавалося, що минала вічність. У нас, на Блакитній Зірці, час не має значення. Він вимірюється дією, думкою, прагненням. Отже, це могла бути доба, а могли бути і мільйони років, якщо лічити по вашому.

Я ніби заснула, паралізована в найкращих своїх почуттях. Я чула, що навколо мене вирує бурхливе жит-тя, що здійснюються величні синтетичні відкриття, що до спільної скарбниці Світобудови вливаються нові й нові системи, зірки, але все це проходило мимо моєї свідомості, не зачіпало мого серця.

Одного разу я побачила, що біля Сфінкса, де ми бували з Полум’яним Серцем, почали створювати ску-льптуру. Вона сягала високо в небо. Я більше не ходила туди. Вибрала собі затишний куточок у густому синьо-му лісі і поринала в спогади. І от якось мені довелося побачити дивне видіння. Те, що ви називаєте снами, а ми — вільною творчістю Розуму.

Я була в безмежному просторі. З усіх боків мене оточували зірки, туманності, системи.

І ось з одного боку почала насуватись чорна імла. Вона була схожа на живу потвору. Темрява клубочи-лась, звивалась і ковтала зірку за зіркою, систему за системою.

Серце моє стиснулося від жаху. Рухи були паралізовані. Я нічого не могла подіяти. Я лише знала, що не-забаром потвора наблизиться і тоді — кінець. Серце зупиниться, мозок паралізується. Що робити?

І от серед простору з’явився Полум’яне Серце. Він ішов серед зірок і туманностей впевнено, як господар Космосу, і тримав у руці вогняний факел. Він сміливо прямував назустріч страховищу і запалював у просторі нові зірки. Потвора здригнулася, почала відступати, і темрява швидко розтанула безслідно. І ось вже серед Без-межжя заіскрилися, засяяли міріади яскравих світів.

Я бачила сині, глибокі, як Безмежність, очі Полум’яного Серця, його втомлене, але щасливе обличчя.

Він підійшов до мене, схилився, і я почула тихий, проникливий голос:

— Все буде добре, Біла Зірочко… Тільки не треба страху і безнадії. Рух і прагнення, любов і жертва — ось основа Буття.

Видіння зникло.

І я відчула, що серце моє стукало сильно, схвильовано, по-новому. Я зрозуміла, що Полум’яне Серце з далеких світів послав мені промінь своєї безмежної любові, щоб сколихнути заснулу свідомість.

Я в той же вечір пішла до Сфінкса разом з Грі-омом. Там вже нікого не було, всі розійшлись па спочи-нок.

Я побачила гігантську скульптуру Сфінкса, що загадково посміхався. Поглянула вгору. Що це?

Я відчула, що втрачаю свідомість. Тіло моє похилилося до підніжжя пам’ятника. Але в спалаху осяяння встигла збагнути: постать, що стрімко заглиблюється в небо, трепетна і напружена, — це ж Полум’яне Серце. Його обличчя, його очі, його сяюче серце. А над скульптурою миготить слабим світлом зелена зірочка. Значить, він там?! Він вибрав собі найважчу місію. Це його жертва, його подвиг, його страждання, увічнене в скульптурі для грядущих Циклів Еволюції.

Він пішов у бурхливі, сповнені стражданням і страшною боротьбою світи, щоб вогнем свого серця запа-лити там прагнення до великого звільнення від ланцюгів темряви і неуцтва.

Я тепер знаю свій шлях. Я йду до нього! Ніщо не зупинить мене. Треба розділити його шлях, його труд, його важке завдання.

Я отямилась від м’яких поштовхів. Грі-ом теплим носиком торкався моєї руки. Він турботливо заглядав мені в очі, щось муркотів. Він боявся, що зі мною погано.

Я заспокоїла його, що це просто від радості. Я сказала йому, що знаю, де Полум’яне Серце. Він дуже зра-дів…

Я на другий день пішла до Старшого і сказала йому про своє рішення. Він підтвердив, що я правильно зрозуміла шлях Полум’яного Серця, що він і не чекав іншого рішення. Але ще вій додав: не просто знайти По-лум’яне Серце. Він тепер в іншому світі, в інших формах. Тільки велика любов може з’єднати мене з ним.

Я зрозуміла його. І не боюсь. Я покину свою милу батьківщину, звичне, спокійне життя без жалю. Наві-що воно мені, коли нема його — буряного, вогняного, вічно діючого?

Мій політ навіть для жителів Голубої Зірки був не простим. Ми легко пересуваємось в одному вимірі на будь-які відстані. Для цього досить власної енергії організму. А щоб подолати бар’єри інших вимірів, треба не лише мати гігантську потенцію сердечної енергії, а й захист від хаотичних взаємодій космічних струмів. По-лум’яному Серцю легше зробити це. Навіть ім’я його показує, чим він долає всі перешкоди — всепробиваючою енергією вогняного серця! Серце ж і веде в потрібному напрямі, воно служить найвірнішим дороговказом у лабіринтах Світобудови. Воно чує, де необхідна допомога Братам, що знемагають у боротьбі з темрявою і хао-сом.

Мені Старший обіцяв дати спеціальний корабель з потужним захистом. А енергію для руху я буду черпа-ти все ж таки з власного серця.

В останню мить виникла непередбачена обставина. Грі-ом категорично зажадав, щоб я взяла його з со-бою. Він хотів побачити Всесвіт і побувати на інших планетах. Я довго вагалася, а потім вирішила: хай летить. Він буде нагадувати мені про Полум’яне Серце. І вогник його маленького серця теж допоможе мені в польоті.

На прощання Старший сказав:

— Неси в інші світи вістку про Блакитну Зірку. Хай вона запалює серця бажанням Краси і Любові, Вдос-коналення і Синтезу! Знайди Полум’яне Серце, скажи йому, що ми ждемо його. І не лише його, а й міріади но-вих сердець разом з ним! Краса і Єдність відкрита для всіх — так скажи в інших світах…

І я вирушила в путь.

Було важко і страшно. Хаос не раз загрожував поглинути мене, але щоразу я відчувала незриму підтрим-ку. Я знала — серце далекого друга відчуває мою біду і посилає енергію для порятунку.

І знову безмежні цикли, роки, нові космічні дороги. Всього не розкажеш так швидко. Нарешті, я потра-пила у вашу систему. І відчула, що десь недалеко нещастя. І ось я зупинилась, щоб допомогти… Так ми зустрі-лися з вами, мої друзі, прекрасні, сміливі і мужні. Так говорить про вас моє серце, а воно ще ніколи не помиля-лось.

А тепер скажіть, чи не чули ви в своєму світі про Полум’яне Серце? Я не знаходила його в інших світах.

Друзі не могли знайти слова для відповіді, настільки їх вразила поява Білої Зірочки і її розповідь. І лише Хвиля розгублено заявила:

— Ні, ми нічого не чули про Полум’яне Серце..

— Що значить не чули? — скрикнув Ясноцвіт. — А Прометей? Хіба ви не знаєте легенди про титана Прометея?

— Розкажи мені, — сказала Біла Зірочка, і її великі очі відкрилися ще ширше в тривожному очікуванні.

— Це було в предковічні часи на нашій Землі, — почав Ясноцвіт. — Люди жили в темряві і неуцтві. Бо-ги-тирани правили ними, але не давали їм ні знань про навколишній світ, ні умов для розвитку. І тоді титан Прометей з великої любові до людей таємно від богів приніс з неба вогонь на Землю і віддав його людям. Він навчив їх різних наук, осяяв світлом розуму темне життя. Відтоді і почалася на нашій планеті справжня еволю-ція. Так розповідають давні легенди.

А потім головний бог Зевс розгнівався на нього і прикував Прометея ланцюгами до високих гір. Тисячо-літтями страждав Титан за те, що він дав огонь людям. Щодня хижий орел клював його серце, а на другий день воно виростало знову, щоб знову давати їжу орлу. Він страждав, мучився, але не каявся. Він знав, що його зві-льнить герой Геракл, який пройде великий цикл подвигів. У легенді розповідається, що це сталося.

— Він! — радісно сказала Біла Зірочка. — Це Полум’яне Серце. Значить, він у вашій системі. Це він від-дав своє серце, щоб розвіяти морок і скинути з небес химерні примари, яких на низьких планетах називають богами. Я щаслива, що потрапила до вас.

— Так, — несміливо озвався Пломінь. — Але я не розумію, де ж його шукати? І чому ми не знаємо тако-го на нашій планеті?

— Ах, як ви не розумієте! — здивувалася Біла Зірочка. — Він серед вас. Він у вас, у ваших серцях. Ваш вогонь — це ж і є вогонь Прометея, тобто Полум’яного Серця. Він кличе вас до об’єднання, він кличе вас до Блакитної Зірки, до Великого Синтезу. І я теж залишаюсь з вами. Я не повернуся назад. Я буду разом з вами йти шляхом шукань і боротьби, поки знову не засяє над нами Блакитне Світило, поки я не зможу з’єднатися з ним — неповторним Полум’яним Серцем у єдиному вогнищі. Тепер він вже не один у вашому світі. Народило-ся безліч Полум’яних Сердець. Хаос відступає перед ними, і міріади сонць спалахують у просторі на шляху їхньої переможної ходи… Друзі! Прийміть мене. Я з вами.

— Але в нас нещастя, — сумно озвалася Горлиця. — Ми втратили Учителя свого, товариша. І в нас нема корабля.

— Але в мене є корабель, — твердо заявила Біла Зірочка. — Його вистачить на всіх. Летимо на вашу планету. А потім можна буде знайти вашого Учителя і товариша. Вперед, мої нові друзі!

НОВИЙ ПОЧАТОК

Не встигли друзі й Біла Зірочка з Грі-омом підійти до дивного сфероїдального корабля, що стояв на рів-нині, як їх чекав новий сюрприз. З простору на рівнину почав опускатися земний космоліт. Він був знайомої конічної форми. На борту ясно вирізнявся напис: "Райдуга".

— Космослав, — прошепотіла Мирослава.

Друзі помітили, як вона зблідла і беззвучно заплакала. Справді, й горе і радість однаково можуть потряс-ти людину. Але хто міг сказати, що чекало друзів ще?

Корабель приземлився недалеко від апарата Білої Зірочки. Вона щасливо всміхнулася, поглянула на лю-дей Землі.

— Значить, повертається ваш товариш? Тепер ще знайти Учителя — і все буде гаразд…

— Учитель тут, — пролунав знайомий голос. Учні так і заклякли від несподіванки.

З-за скель вийшов Сонцезір. Він був живий і неушкоджений. Обличчя його випромінювало радість і ніж-ність, хоч тінь тривоги позначалась у погляді.

Учні кинулися до нього, навперебій почали обнімати його, жадали пояснень.

55 56 57 58 59 60 61