А та біліла своєю привабою, була холодна як лід, і її зелені очі теж були як лід. Чого їй тут треба? Яке життя? Чиє? Хіба й вона архітектор? Таня трохи знала про "Космос". Більше догадувалася, ніж знала. Але ще й ця дівчина? Невже й вона — там?
— Ви дозволите мені сісти? — звертаючись чи то до Тані, чи до Діжі, спитала Вероніка. — Я замоталася до смерті. Цілий день не присідаючи! І головне — нічого невідомо! Й досі нічого! А той бовдур не міг сказати хоча б учора, хоча б сьогодні зранку.
— Це для вас так важливо? — киваючи на зачинені двері кабінету, тихо спитав Діжа.
— Уявіть собі! Я егоїстка! Мене зараз зовсім не хвилює, з ким зустрівся Кеннеді, і куди поїде Аденауер, і що робиться в Західному Берліні, і які країни будуй брати участь у спільному європейському ринкові, і що діється в Конго, і за якою ще елементарною часткою ганяються наші й американські фізики, і формула дезоксирибонуклеїнової кислоти теж мене зовсім-зовсім не цікавить. Мені потрібно тільки знати, чи одержить премію проект Володимира Пушкаря, студента-дипломника вечірнього відділення Київського будівельного інституту.
"Ага, — відмітила про себе Таня, — все ясно". Розстановка сил нарешті постала перед нею у всій повноті. Можна було пройти перед фронтом і зробити такий собі інспекторський огляд, що Таня й здійснила, гордо несучи свою голівку, показуючи Вероніці модні стегна і "шпильки", трохи кращі, ніж у доньки Кукулика. Ще хвилину тому Таня відчувала себе знищеною, вона здавалася сама собі противною, невродливою, маленькою, миршавою, якимсь кошеням перед цією пишною тигрицею з білим волоссям і білим (так, так!) голосом! Тепер усе стало на свої місця. У Вероніки був якийсь Пушкар, хай йому легенько гикнеться, хай він живе сто років і хай навіть його проект (сміх один, мабуть, а не проект! Можна уявити, на якого піжона зміняла Вероніка Діжу, та й на кого ж вона могла зміняти!), хай навіть його проект одержить заохочувальну премію, а якби Таня була членом жюрі, то голосувала і за третю чи там другу (першу ж ніколи не присуджують все одно). Хоча як же голосувати, якщо всі проекти під девізом?
— Я міг би згодом побачити цього... вашого Пушкаря? — спитав Діжа, і в нього в очах майнуло те, що Таня завжди бачила в його очах: притаєна гострота, і трохи злого сміху, і кепкування над співрозмовником. Ах, як приємно спостерігати нове Діжине народження. Він знов ставав самим собою, ставав ще ледь помітно, але Таня не могла помилитися. Досі не знала, кого мала ненавидіти, тепер знала: оцю білу! Альбіноску! Фею з довгими ногами!
— Ви ще його побачите! — пообіцяла, мружачись, як тигриця, Вероніка. — Він ще буде директором вашого інституту. Я обіцяю вам...
Вона не жаліла навіть рідного батька, а вже що там для неї Діжа! Згорьована посмішка перерізала Діжі обличчя. Він промовчав, а в очах у нього знов заятріло страждання. Таня до болю стиснула пальці. Повернулася на своє місце, стояла за столом, не сідала, гарячково думала: що робить, що? Вигнати цю нахабу звідси? Щоб вона не мучила Івана, щоб... Погляд її впав на годинник. Стрілки показували без чверті сім. Діжа забув навіть про футбол, побачивши Вероніку! Таня вискочила з-за столу, перебігла кімнату, крутнула ручку динаміка, всадила штепсель у розетку. З круглої пластмасової коробочки, з написом "Весна", вирвався голос радіокоментатора, виплеснулося ревіння трибун, свист, нерозбірливі голоси. Коментаторів голос аж лящав: "Ось Базилевич стрімко проходить по краю, обводить одного захисника, другого, входить у штрафний майданчик, воротар кидається йому під ноги, але Базилевич встигає перекинути м’яч назад, у центр, де відразу три київські нападаючі, ворота пустують, ворота пустують, треба бити! Ну! Удару не по слідувало. М’яч перехопили ленінградські захисники, ось вони вже з своєї половини пробують налагодити атаку, кияни сьогодні часто програють середину поля, вони зовсім не грають в центрі поля, це може погано скінчитися, ленінградські нападаючі безнаказано розігрують м’яч у центрі, ось слідує довга передача на лівий край, на Бурчалкіна..."
Діжа не чув гавкітливого коментатора. Думав про того невідомого Пушкаря. Раз Вероніка його любить, значить, то справжній талант, може, новий геній в архітектурі, якийсь незвичайний хлопець, проект "Сонце для всіх" безумовно належить йому. Ніхто його не знав, ніхто ніколи не чув про нього, він десь скромно возив на будівельні майданчики панелі й бетонні перекриття, возив "дірки", як сміються будівельники, і потихеньку мріяв про майбутній Київ, вимріяв собі невеличкий куточок у майбутньому Києві і от показав його людям... І все це називається одним словом — "талант". Він ще не мав навіть закінченої вищої освіти, та й ту, що матиме, одержав уривками, хапаючись, через десяте-п’яте, бо весь час працював, заробляв собі на штани й на котлети; він, мабуть, не має навіть квартири або живе десь на околиці в глиняному дідівському будиночку, і ніхто ніколи не міг би й подумати, що в отакому будиночку можуть народжуватися геніальні будівлі майбутнього, будівлі, в яких житиме людина комунізму, наш нащадок, наш вимогливий, скептичний по відношенню до наших промахів і помилок нащадок.
А хто ж ти, Іван Діжа? Напханий всіма даними, які тільки є в світовій архітектурі, обвішаний дипломами, кандидат архітектури, начальник першої архітектурної майстерні республіканського проектного інституту, номенклатурна одиниця республіканського масштабу, світла особистість, хто ти? Колись малим хлопцем темної осінньої ночі ти, спотикаючись і падаючи в багнюку, помагав матері тягти з степу важкий, як доля, телефонний стовп. Тоді ти був будівничим. Ти тяг той стовп на погоріле дворище, як тягли колись каміння на будівництво соборів, а потім молилися, клали камінь і самі дивувалися своїм витворам. Може, й ти тоді був близький до високої талановитості справжніх будівничих, може, з тієї хатини, яку ліпила твоя мати, мов ластівка — гніздо, а ти помагав їй, теж треба було дивуватися. А що ти зробив після того? І хто ти є? Той хлопець — талант, це видно по очах Вероніки. А ти просто елементарний тридцятилітній крикун, старий холостяк, телепень, торба з цитатами. У тебе нестерпний характер, і тебе ніхто не любить. Ти раз у житті побачив цю дівчину і чомусь вбив собі в голову, що вона має покинути все і бігти за тобою, як цуценя, а вона забула про твоє існування, як тільки вскочила в трамвай. Бо є люди — в тисячу разів розумніші, талановитіші, кращі, потрібніші за тебе.
— Крикун, — промимрив Діжа і знов почервонів від несподіванки. — Пробачте, — сказав він, — я вискочив на хвилинку, мені знов треба туди. — "Докрикувати до кінця", — подумав, просуваючись у вузький тамбур між подвійними дверима Кукуликового кабінету.
Дві дівчини подивилися одна на одну. Розвідка поглядами. В їхніх поглядах можна було вичитати страх і сподівання. Кожна боялася за своє, кожна сподівалася на своє, а в очах малювалося те саме: сполохані тіні сподівань пролітали, мов чорнокрилі птахи. Коментатор вицокував язиком. Шкодував, що тренер киян Соловйов вирішив замінити Басалика. "Басалик тільки розігрався. Він уже почав обводити своїх опікунів. Стрімко пройшов..." Так і в житті, думала Таня, хтось когось має замінювати. І Кукулика колись замінять. Може, й справді, той невідомий Пушкар, про якого так закохано говорить Вероніка. Думки її йшли, мов шаруваті хмари в небі. Зверху одні, під ними ще, а глибше — зовсім затаєні; вона й самій собі не признавалася, що там, на самих глибинах свідомості, пливуть ще якісь думки, пливуть незалежно від її волі й бажання, і думки ці читалися там: "Замінювати... Замінюють у житті і... в серці... І в Діжиному серці тепер хтось має замінити Вероніку... Не тепер, а згодом, але однаково..." Була й ще думка. Але водночас і не було її. Таня не допускала її до себе, вона не мала права допустити, це було б зовсім жорстоко по відношенню до Діжі... Але Вероніку вона тепер майже любила.
І коли звернулася до неї, то в голосі Таниному звучала приязнь:
— Ви... любите...
— Що, — скинулася Вероніка, — що?
— Ви любите футбол?
— Футбол? — Вероніка засміялася, і Таня побачила, яка та все-таки вродлива, які в неї соковиті губи, які широкі очі, скільки в них зеленого чуда. — Я його ненавиджу!
— І я теж, — Таня засміялася, стала зовсім ласкавою, доброю, без хизування перейшла кімнату, висмикнула штепсель, коментатор захлинувся, стало тихо.
— Ну, що ми робитимемо? — спитала Вероніка, довірливо дивлячись на неї, на свою спільницю.
— Ждатимемо, — відповіла Таня. — Вже скоро. Якщо тільки вони там не перервуть засідання і не стануть дивитися футбол по телевізору. Кошарний, ви ж знаєте його, він такий запеклий болільник!
— Я його терпіти не можу!
— І я теж.
— У нас з вами багато спільного. Як вас звати?
— Таня.
— А мене... Та ви ж знаєте! Таню, давайте... Якщо все обійдеться гаразд і Володин проект... Одним словом, я вас запрошую! З вашим приятелем! Адже у вас він є? Не може ж не бути в такої дівчини.
— Спасибі... Але в мене...
Слово "нема" вона не могла вимовити. Не слухалися губи. Просто дивно, як це вони могли не слухатися. Ворушилися, але слово з них не видобувалося, хоч плач. І таке ж коротеньке слово "нема".
— Знаєте що, — сказала вона відчайдушно, — якщо справді... то ви... запросіть товариша Діжу!
— Діжу? Неодмінно! Це вже вирішено. Я на нього загадала сьогодні: "Любиш — не любиш". Знаєте, як на ромашку.
— Не треба, — раптом тихо сказала Таня. Вона стояла посеред кімнати, опустивши руки, зблідла, розгублена. — Не треба його запрошувати.
— Але ж ви тільки що... Та ви просто чудна якась дівчина. Таню! Ви мене чуєте? Навіщо ви знову?
Таня не знала, що вона робить і навіщо? Якби ж то їй хто міг пояснити. Вона знов опинилася коло гучномовця "Весна" і знов тикнула чорний штепсель у розетку. Коментатор зраділо заревів від захвату, одержавши ще двох чарівних слухачок.
— Виключіть! — гукнула Вероніка. — Ви ж казали, що не любите...
НАРОДЖЕННЯ ФАКТІВ
Один геоморфолог (його можна популярніше назвати ще геологом або й просто географом) у своїй книжці, присвяченій опису нашої планети, висловив таке досить глибокодумне твердження. Земля стискується, внаслідок чого виділяється велика кількість тепла, яке нагріває Землю, внаслідок чого вона...