Там дорого і небезпечно. Можна поїхати в Берклі, де він не раз зупинявся з баскетбольною командою в університетському готелику, досить демократичному і безпретензійному, а це саме те, що треба.
— Давайте в Берклі, — сказав він таксистові.
Портьє пам’ятав Лукаса (незручність слави!) і радісно привітав його.
— Ви без команди, містер Лукас? — здивувався він.
— Як бачите. Я вже забув, як тримати м’яч у руках.
— Хто б у таке повірив, містер Лукас!
Лукас спитав його про сейф для тривалого збереження цінних речей. Портьє з жалем розвів руками.
— Містер Лукас, наш готель не такого рангу. В нас тільки необхідний мінімум зручностей. Все інше — в багатіїв по той бік затоки.
— Та я знаю, але мої статки не дозволяють мені сунути туди ніс.
— Я спробую щось для вас знайти, містер Лукас. З гарантією і щоб недорого. Так я вас зрозумів?
— Буду безмірно вдячний.
Перше, що впало йому в очі у номері, був телефон. У Лукаса навіть засвербіла долоня, так ніби він уже тримає в ній телефонну трубку, тримає так довго, що долоня спітніла, але він говорить і говорить без кінця, бо на тому кінці проводу — Пат.
Але було ще надто рано, щоб колошкати сімейство Хіганів. Він зозла вдарив кулаком по телефонному столику, сам засміявся власним дурощам, посмоктав, щоб не боліло вражене ударом місце на руці. Він не мав виходу: треба якось убити зайвий час. Трохи пометавшись у тісній клітці номера, Лукас дістав з кишеньки рюкзака бритву, мило, зубну щітку і відчинив двері до ванни. Справді: збирався дзвонити до Хіганів неголений і з нечищеними зубами! А раптом Пат уже повернулася з Африки?
Він набрався терпіння спуститися в кафе і випити кави з тостами. Портьє дав йому записану на готельному бланку адресу, де можна було арендувати сейф, Лукас подякував і, не чекаючи ліфта, пострибав на свій третій поверх.
Скільки він дзвонивГніколи не попадав на містера Хігана. Мабуть, вічно заклопотаний запасними частинами до автомобілів чи до танків — це вже йому краще знати. Його телефонним знайомим незмінно був брат Патриції Стів.
— Хелло, Стів, — сказав Лукас, — як ти там?
— Це ти, Безслідний? — упізнав його хлопець. — Звідки добиваєшся?
— Та так, з різних штатів Америки, — пожартував Лукас. — Що там у вас втішного?
— Нудьга, — зітхнув Стів, — як у пустелі Калахарі.
— А ти звідки знаєш про цю пустелю?
— Сестричка дзвонила з Габороне.
— Що це таке?
— Вона каже: столиця якоїсь Ботсвани, що лежить у пустелі Калахарі. Вихвалялася, що тримала повну жменю якихось зелених алмазів. Але алмази — це теж нудьга.
— І що — Пат досі там?
— Та ні, вона дзвонила вже з Найробі. Найробі Лукас знав. Столиця Кенії. Звідти повинні бути прямі рейси літаків до Штатів.
— Як вона там, — щосили намагаючись вдавати байдужість, поцікавився Лукас, — коли збирається додому?
— Вона сказала, що прилетіла б хоч завтра, але в Найробі вона зустрілася з нашою мамою Беренікс, яка прибула туди на якесь чергове міжнародне збіговисько ошалілих від неробства багатих жінок, і тепер вони прилетять разом. Ти мене чуєш, Безслідний!
— Я тебе чую добре, але коли вони прилетять? Коли?
— Чи я знаю? Може, за тиждень, а може, й за місяць. Ти не знаєш нашої мами Беренікс! їй може примандюритися вбити слона або лева коло гори Кіліманджаро і вона сидітиме там, поки справді не вб’є того слона чи лева.
"Краще б вона вже вбила мене", — подумав Лукас.
— Знаєш що, Стів, — сказав він, — я тут поблизу. Коли я дам тобі свій телефон, ти подзвониш мені про Пат?
— Та вона сама тобі подзвонить, щойно опиниться в Фріско!
— Одне слово, ми з тобою домовились, — диктуючи йому номер телефону, сказав Лукас.
— Бувай, Безслідний! Не забувай стукати по м’ячику!
— Не забуваю. Бо коли не стукаєш ти, стукають по тобі.
— Ти це здорово! — зареготав Стів. — Це треба запам’ятати!
Тоді Лукас спробував розшукати міс Суміту. З усього судячи, вона мала б належати до вищих щаблів ієрархії фонду "Імансипейшн", ніж ці два фальшиві доктори. Він ще пам’ятав її мудру загадковість і чомусь хотів думати, що міс Суміта виявить до нього доброзичливість. Телефонів Лукас міг легко запам’ятати хоч тисячі, йому не треба було зазирати до записників, щоб згадати не тільки американський номер міс Суміти, але й австралійський. Американський номер не відповідав. Може, ще рано? Подзвонити по обіді? Не спробувавши вирахувати, котра година зараз у Австралії, Лукас набрав австралійський номер. Відповів жіночий голос. Щось ніби пташине. Японка?
— Міс Суміта?
— Це її асистентка. Хто питає?
Лукас назвав себе.
— Подзвоніть завтра, — сказала асистентка, — вона повинна прилетіти. Я передам їй.
Отже, міс Суміта справді існує і перебуває в просторах між Америкою і Австралією. Пат — між Африкою і Америкою. А він сидить тут, і йому від цього не легше, а навпаки.
Він з’їздив до міста, прилаштував свої наукові матеріали, щоб забезпечитись від будь-яких несподіванок, увечері поговорив по телефону з сестрою Люсі, пообіцявши неодмінно заскочити до них на день-другий, от тільки трохи впорається з своєю роботою. Тоді вивісив на тім боці дверей табличку "Прошу не турбувати!" і вирішив виспатися вперше за багато днів.
Але спав він не більше години, а тоді прокинувся і не знав, куди себе подіти. Ера наївності й святого незнання закінчилася. Його наукова ідея, що вчора ще здавалася чистою, благородною, вільною від брудних рук насильників, сьогодні була затоптана в бруд і лежала там, здригаючись, конаючи і ждучи, що її куплять, мов продажну дівку. Як він міг бути таким необачним? Ну, припустимо, не знав, хто такий містер Ор? Не знав також, що вони з Хантером — з тої самої шайки. Та коли Хантер сказав, що Ор, перш ніж перейти до фонду "Імансипейшн", був співробітником Марка і Ервіна, він, Лукас, повинен був одразу втікати від цих людей, як від чуми! А він сидів і ждав, поки вони обплутають його своєю павутиною. Доктор Хантер, доктор Ор — сміх і регіт! Типові наглядачі з федеральної в’язниці. Хантер навіть остерігається хвалитися своїм послужним списком. Мабуть, ще ганебніший, ніж у Ора. А цей? Співробітник Марка й Ервіна! Лукас читав їхню каннібальську книжечку "Насильство й мозок"[62], в якій вони пропонували для боротьби з агресивністю і політичним бунтарством руйнувати в людей електрострумом частину таламуса або мигдалеподібного тіла. Мовляв, це набагато дешевше, ніж кидати непокірливих до в’язниці, бо видатки на утримання одного в’язня протягом року дорівнюють платі за навчання і матеріальним витратам на одного випускника Гарвардського університету.
Марк і Ервін були не самотніми апостолами геноциду. Через шість років після виходу їхньої книжечки біофізик з Піттсбурзького університету Р. А. Макконен звернувся з спеціальним посланням до вчених, в якому заявив, що від 10 до 30 процентів населення Сполучених Штатів не володіє достатніми генетичними здібностями, щоб самрокупити себе, отже, є тягарем для суспільства.
Йому вторили Артур Р. Дженсен, професор загальної психології університету в Берклі, де тепер ховався Лукас:
"Чорні діти не піддаються навчанню і спроможні досягати лише дуже обмеженого рівня розумового розвитку".
Уільям Шоклі, фізик з Стенфорда, звідки Лукас щойно втік: "Мозок білих і чорних має різні схеми побудови".
Луїс Джоліон Уест з Каліфорнійського університету, товстяк Уест, який прославився тим, що дав слонові в оклахомському зоопарку занадто велику дозу ЛСД, хотів створити центр для біологічного контролю над поведінкою людей. (До речі, одним з активістів боротьби проти цього центру став центровий баскетбольної команди Каліфорнійського університету Вілл Уолтон).
Професор психології Мічіганського університету Джеймс Макконел: "Ми повинні перебудувати наше суспільство так, щоб з самого дня народження нас учили бажати тільки того, чого хоче від нас суспільство. Тобто ми вже маємо технічну можливість зробити це. Ніхто не є господарем своєї особи…"
Хосе Дельгадо вже запропонував такі технічні засоби. Модифікація поведінки, селекція за рівнем психічного розвитку.
Чи ж залишимося ми людьми за таких умов? І чи дозволять нам таку розкіш "доктори" ори і хантери? Вони ще з часом можуть претендувати на роль таких собі благодійників нації. Хіба не присуджено в 1974 році Нобелівську премію Конраду Лоренцу за створення науки про поведінку звірів, хоч той самий Лоренц в часи Гітлера висунув теорію про необхідність очищення "третього рейху" від неповноцінного генофонду!
Лукас ішов до свого відкриття через тяжке знання гірких і ганебних фактів. І перше, в чому заприсягнув сам собі: ніколи не дозволити зганьбитися!
Ніколи!
Міс Суміту він так і не знайшов. Нью-йоркський телефон не відповідав, асистентка в Австралії ввічливо, але твердо сказала, що міс Суміта з Америки не прибула і найближчим часом не прибуде.
Лукас зрозумів, що японка уникає розмови з ним і взагалі будь-яких контактів. Що ж — може, це й краще.
10
Його довго ніхто не турбував. Тиждень, два? Лукас втратив лік дням. Стів, мабуть, забув про його існування, а більше ніхто не знав, де він і що з ним. Може, його шукають? Мабуть, що так. Хай пошукають!
Телефон задзвонив пізно вночі, Лукас спав чи й не спав, але не міг прочуматися, не вірив тому, що діється.
Ледь хрипкуватий, такий знайомий, єдиний на світі, дорогой голос.
— Лак, хлопче, я вже тут!
— Пат? — ще не вірив він, хоч і хотів вірити. — Пат! Це ти? Де ти?
Вона засміялася.
— Та де ж? Тут!
— В Америці? Пат! Де ти, Пат?
— Я вдома.
— У Фріско? Ну, чому ж ти мовчиш? Пат!
— Ти хочеш мене бачити? — спитала вона. — Ну! Про що ти, Пат?
— Міг би приїхати до Балтімора?
— Балтімор? Як ти там опинилася, Пат? Що це за дивний рейс?
— Міг би приїхати? — вперто повторила Пат.
— Про що мова, Пат! Я вже лечу! Де тебе шукати? Коли?
— Що сьогодні — понеділок? В середу на малому пірсі. Яхта "Магнолія". Я буду на яхті.
Він нічого не розумів. Якась яхта. І така назва.
— Пат, я звичайно ж буду! — закричав він у телефон. — Але чому "Магнолія"? І звідки в тебе яхта?
Зв’язок урвався, і Лукас уже нічим не міг зарадити. До ранку він ждав, може, Пат подзвонить ще раз, але так і не діждався. Тоді він гарячково став видзвонювати, замовляючи собі квиток на літак (прямого рейсу не було, треба було вибирати, де найкраще робити пересадки), безпорадно озирався по номеру, не знаючи, що брати з собою в дорогу (майка й труси, туалетне приладдя в торбу і кредитні карточки до кишені — що може бути простішого), забув поснідати, може, й не обідав би, але його повернув до тями дзвінок від Стіва.
— Дзвонила тобі моя сестричка?
— Я нічого не зрозумів.
— А вона завжди така! Я спитав її про маму Беренікс, то вона пирхнула, як дика кішка, і кинула трубку.