Може був ще свідомий і хотів доповзти до хутора, до того хутора, де пройшло колись стільки щасливих часів... Де рідня... А я в той час корчилась від непоясненої муки у Києві, на Мерингівській. Скидала все на мій депресивний стан...
Як я приїхала, Коля лежав у церкві. Тут відбувся конфлікт між мамою і жашківською владою. Колю хотіли разом із Андрієм і третім товаришем покласти у волості та зробити громадський похорон з музикою та без попа. Це — жертви, що загинули на радянській роботі. Мама ж запротестувала. Ті двоє були комсомольці. Колю ж гнали, наївся вже він лиха від радянської влади. Вигнали з піонерів, не дали закінчити семилітку, все через "СОЦІАЛЬНИЙ стан", роботи не давали, вчитися, як мріяв, не було змоги, мусів іти на оцю роботу, де спіткала смерть. То всюди гнали, через них він не раз уже проклинав своє життя. А тепер хочуть забрати собі? На його смерті робити собі капітал? І мама настояла, щоб Колю поховано було церковним обрядом.
Поки мене не було в Жашкові, Коля виріс на ставного хлопця з високим батьковим чолом. Він тому й був піонерво-жатим, що виявляв організаторські здібності, умів гуртувати навколо себе, викликати довір'я й признання, — але ж "СОЦІАЛЬНИЙ стан"... Та Коля думав все таки прорватися якось далі, вчитися, хоч уже в 17 років ходу йому не було. І така безглузда жертва! Кому? Нащо? Кому ці діти зробили щось злого? Що чекало їх далі — інша справа. Але вони ж ще й не розцвілися добре.
Коля лежав у труні, у вишитій сорочці, що йому вишивала дівчина та лише на смерть встигла подарувати. Страшне, удушене синє обличчя, з виваленим язиком. Тіло дуже велике, наче не 17-літній хлопець лежить, а велетень... Оце — мій брат! Єдиний, більш нема. Були, але мене ще на цьому світі не було, як вони немовлятами повмирали.
Мама була зломана найбільш за всіх. То була її надія. Не дівчата. Ми не були їй у помочі, тільки оцей наймолодший допомагав, такий був добрий, як дівчина. А ми — порозліталися. Ганя — замужем і має свої турботи. Я — у світах, женуся за ефемерою. Льона ж... хоч і плекана в хаті, хоч батько й "пхав її між пани", хоч намагалась говорити "по-русскі", але їй теж було не з медом. З одної роботи вже викинули за "соцстан". Тепер не знає, де притаковитися. І їй нема місця...
Справді, якась вся наша родина нещаслива! Тато й мама вродилися в попередню епоху і все життя робили не те, що хотіли, мов заблудили не туди, куди треба. Ми попали в іншу епоху — і всі в цій новій епосі зайві. Ганя... з отим своїм нещасливим шлюбом, із Дмитром, що вже починав випивати. Льона, найкраща з нас усіх, з пишним золотим волоссям, — і вже відразу у бездоріжжі... Я — з моєю упертою візією нездійсненного, з моїм фанатичним письменництвом, що не має в жодних очах вартости... Кинута напризволяще у найтяжчі злидні без захисту. Хто мав захищати? Батьки беззахисні перед наступом совєтської влади, що підкопує їх рік-у-рік і змітає. Тепер Коля лежить у церкві, сімнадцятилітній мученик...
Це не було політичне вбивство. Всі знали, що це не "шалений наступ куркуля". Циганська банда, що замучила Колю і ще трьох, була скоро зловлена. Ця банда заскочила на Жашків щину десь із Басарабії чи Поділля. Був суд, родичі впізнавали пограбовані речі з убитих, бо це не одне злочинство цієї зграї. Мама теж була на суді, упізнала Коліну шапку... Але що — суд, що — шапка, як Колі вже нема...
45
З Гасею Турчинською зв'язані в тій чи іншій формі спогади про Київ років 1927-42. То за такий час можна багато довідатися про людину. А що ми обидві були відчайдушно фанатичні у своїм бажанні пробитися в літературу, то це головно й зблизило нас на всі ті роки. Неоднакові були ми: у неї багато успіхів усюди, а я... перманентна невдаха. Але ми якось дуже весело приятелювали (я позичала цю веселість у неї), одна одну вголос нещадно критикували, а то навіть і обзивали. Гася дуже чепурилася, гарно вдягалася, міняла капелюшки, підтанцьовувала з надміру біологічної енергії і любувалася собою, — я називала її самозакоханою. Я носила все ту саму синю спідницю і блакитну блюзочку із великим чорним бантом — то Гася називала мене мопсом. Але це нічого! Якщо ж я з Гаси-ного мажору збивалась на мій мінор, то Гася не знаходила для мене іншого слова, як: "Ти — зайва людина! Ти несучасна!"
Гася навіть біографією своєю величалася. Вихованка ж дитячого будинку на Лук'янівці! А потрапила в дитячий будинок з вулиці. Але народилась вона в Галичині під Львовом, у містечку Куликові. В тому містечку Турками звався цілий куток, — і все це була її рідня. І справді, щось було тюркське в її галицькому обличчі, в розрізі очей. Батько її не мав "ґрунту", був бідняк, а мати носила за 15 верстов до Львова молоко й масло перепродувати, бо треба було прогодувати п'ятеро дітей. Часто згадувала Гася, яка то смачна була булка, що мати приносила зі Львова. їли ту булку, наче сало, з чорним хлібом. А основна їжа була бараболя.
Батько її був русофіл і це визначило всю біографію Турчин-ської. Під час першої світової війни, коли відступала з Галичини російська армія, виїхав на схід і він. Склав на воза свої манатки, посадив дітей і вагітну жінку та й подався слідом за царською армією, боючись репресій Австрії. В дорозі на возі народилася шоста дитина — і так доїхали до Києва. Опинилася сім'я на Подолі, деякий час жила разом із іншими біженцями в Контрактовому домі. Як почав батько працювати робітником, жили на Юрківській. А далі — нещастя. За тиждень — уся сім'я вимерла від тифу. Зосталася на вулиці вона, найстарша, і брат Іван. А ще була маленька сестричка, то згубилася. Ото з вулиці їх двох і забрали до дитячого будинку. Та брат скоро звідти втік, маючи 13 років, і подався до Галичини, а вона, — тут голос Гасин стає урочисто гордовитий, — а вона ось уже закінчила ІНО, вчителює, пише поезії, друкується, член літературного об'єднання "Західна Україна" і чоловік Володя дуже її любить.
Так, Гася й тут витягла щасливу карту. Одружена вона з полтавським козаком, Володимиром Дем'яненком, студентом Медінституту. Був це ставний, кароокий із м'якою усмішкою молодий чоловік, а козак він тому, що походив з козацького стану, який ніколи не зазнавав панщини. І це завжди підкреслювалося. Коли Гася з Володею, то він тільки на неї й дивиться, безмежно закоханим поглядом.
Жили вони на Пушкинській, завжди можна по дорозі зайти. Як Гася дома, то рада. І завжди екзальтовано-бурхливо розповідала про свої чергові успіхи або підсміювалася з власних невдач. Завжди з нею було мені цікаво (вона ж усе найперша знає!) і я, зберігаючи мою критичність до неї, милувалась її бурхливою життєрадісністю.
Чия це була ідея? — Написати привітального листа Ользі Кобилянській. Почула я її від Агати і ми навіть збиралися, писали. Ми дві, Галич і ще чомусь Бульдін. Чому в нашу компанію затесався Бульдін? То диво! Але листа написали й вислали.
Без неї я ніколи не попала б у таке цікаве товариство, як Михайло Івченко, Меженко, Антоненко-Давидович. То було раз, що після якоїсь літературної вечірки нас (себто Гасю і мене вже разом з нею) запросив до себе Івченко. Тоді ж я побачила й Людмилу Коваленко, дуже гарну, молоду, пухнасту молодицю. Я не знала тоді, що вона — письменниця. Івченко був також красунь, із плеканою каштановою бородою і дуже синіми очима. Хоч гостей почастували бідним чаєм, але винагородили духовним бенкетом. Вечір цей згадується мені, як фоєрверк цікавих розмов, дотепів, сміху. А особливо запам'ятався тонкий дотеп Антоненка-Давидовича.
Говорили про недобудований будинок Академії наук на Во-лодимирській. Більшовики не поспішають з будівництвом, а особливо в Києві, тоді призначеному на провінційне животіння. Ця недокінчена будова починає вже заростати травою, ось який уже рік революції. Антоненко-Давидович зауважив: "Так же й сказано в "Інтернаціоналі""! — І проспівав бравурно-швидко: "Ве-есь мір насільєм ми разрушім, до основанья..." — а тоді нудно-пренудно, тихо й розтягнено, пома-а-алу: "а-а-а затем...." Коли то те "затем" буде? Важливо насильством зруйнувати весь світ...
Згадали, що хтось злостиво назвав цю недокінчену будову — "трон Грушевського". А хто це здогадався вивісити у шевченківські дні над Академією величезного транспаранта?
Отак би взять
Та нагострить сокиру,
Та заходитись, та й рубать,
Рубать...
(З недрукованої спадщини Т. Шевченка).
Справді, пригадую! Чогось цей транспарант, нема-нема, та й встане перед очима...
Говорили й про творчі проблеми, про композицію твору... Чомусь таки Антоненка-Давидовичеві думки запам'яталися, вони мені потім були дороговказом. Він тоді був прославлений своїми нарисами "Літературне козакування", "Землею українською". То ось як він висловився: "Нариси — найлегша річ, "сємєчкі".* Штука написати роман. Для роману найголовніше це ідея. Як є ідея твору, тоді все інше приложиться".
Це я одним-однісінький раз потрапила в товариське коло рафінованих письменників, у ту атмосферу, що за нею побивалася. І якби не доскоцька-допитацька Гася...
Вона якось з усіма знайде, що говорити, всіх знає, з усіма має гарні стосунки. Після вечора в залі, у вестибюлі, в коридорах ще довго стоять купками й говорять. Вийшовши — при входах, на вулиці... Між ними й Гася. А я відразу ж додому, бо осоружно, соромно й ніяк стовбичити отак, ніхто до тебе ні слова, ні ти ні до кого. Оце прикре почуття, що самотня, в атмосфері панування гуртового життя ще загострюється.
Я колись питала Гасю, як це вона вміє. А вона пояснила. Головне — усмішка. Як всміхнешся до кого, тоді та людина відразу добрішає. Цього вона навчилась, як була безпритульна. Бувало — дощ, нема де подітися, а всміхнешся до сторожа, він тебе пустить у будку.
Але де взяти усмішку, коли в душі її нема?
Це ж вона звела мене ближче з Марією Галич. Хоч Галич не
* Себто все одно, що лузати насіння. Ці "сємєчкі" — зернята продавалися склянками на кожному розі 5 копійок за склянку.
була така доступна й притульна, проте зустрічалися ми радо. Десь на вулиці постояли, поговорили — і вже з приємним леготом у душі йдеш далі.
Уривалося наше приятелювання з Гасею тільки літом. Вона з Володею завжди кудись їздила: або в екскурсію на Кавказ, у Крим, або на Полтавщину до Володиних батьків...
46
Одного разу ранньою весною потягла мене Гася на якісь збори, на другому поверсі Дому профспілок, на Володимир-ській.