дорога лісова... Чи не зостатися нам до ранку тут?
— Воронь божо! — поспішно скрикнув Демосфен.— Тут серед хлопів? Що це тобі, пале, спало на розум? Ми доїдемо зараз до Вишеньок і переночуємо в пана Станіслава. Звідти й розішлемо гінців по всіх сусідах. А мені вихорем треба летіти до пана судді... вжити також заходів... Нам треба згуртуватися всім і діяти спільними силами. Жаль, що Хойнацького немає... І де його носять перуни? Зараз би пригодився... Ну, звичайно, ти, пане Станіславе, й літами своїми, й своїми чеснотами досить послужив вітчизні, і ми повинні берегти твоє життя для...
—— Спасибі, спасибі, друже...—пробурмотів зворушеним голосом маршалок, обіймаючи Янчевського.— Але я завжди готовий... життя за шляхетство й вітчизну... тільки допоможи мені сховати дружину в безпечне місце... її... її... вона не знесе...
— Я відповідаю своїм життям за життя нашої крулеви. Але нам треба з’єднатися всім, закликавши до того й вірних слуг, вистежити негайно лігво проклятого пса, оточити його з усіх боків і влаштувати знамениту облаву! Судячи з розг повіді панського економа, видно, що в шельми немає ще ні грошей, ні людей, а тому, якщо ми не будемо гаяти ні години й одразу приступимо до діла, то, ручуся своєю честю, через тиждень диявол знову буде в моїх руках!
— О, так, так! Ти не тільки Демосфен, а й Соломон наш! — захоплено вигукнув маршалок.—Але не будемо
баритися,-— додав він, боязко озираючись по боках.— До Вишеньок верстов вісім... Смеркає...
— Так, так,— поквапно погодився Янчевський і, підвівшись з місця, запропонував руку Розалії.
Панство попрямувало до екіпажа; матушка, низько вклоняючись, пішла за ними.
Олеся зосталася в садку. Бурхливу радість, яка охопила її, замінив смертельний жах.
Врятувати! Врятувати, що б там не було! Попередити! — Ця полум’яна думка охопила вмить всю її істоту.
Так, так... не гаючи часу, сповістити про небезпеку... про пастку, яку затівають...—зашептала вголос дівчина, стискуючи до болю руки.— Але як сповістити? Куди сповістити?..
Олеся похолонула. Вона підняла голову і з жахом оглянулася довкола,— ніби сподіваючись знайти в околишній природі відповідь па нерозв’язне, страшне питания, яке нараз постало перед нею.
Кругом було тихо й безгомінно.
Глибокий стогін вирвався з грудей Олесі, і, гамуючи ридання, вона впала обличчям у траву...
Хвилину простояв Кармелюк, вагаючись, одну хвилину, але вона здалась' йому вічністю... Екіпаж стояв усе ще коло воріт, Янчевський несамовито лаявся й доводив своєму фурманові, що він, Фабіан, і дурний, і лінивий, і єхидний, як гадюка, що його, підлого хлопа, слід отут же одшмагати, та так, щоб усю шкуру спустити... Янчевський своєю польською мовою хотів переконати фурмана в справедливості цього заходу, але той уперто мовчав і, як видно, не погоджувався з думкою свого пана, а пан шаленів ще дужче. Цікава челядь судді збігалася звідусюди на крик пана пре-зуса, і, поскидавши шапки, зупинялася на пристойній відстані... Проминути цей строкатий гурт не було ніякої можливості. Треба було йти просто мало не на самого Янчевського, який стояв коло хвіртки, і йти при повному місячному освітленні. Голос судді: "Дозвольте, пане, я вас
і познайомлю",— вивів Кармелюка з оціпенілості й примусив кинутися в самий вогонь. Насунувши на чоло капелюха й звівши комір плаща, Кармелюк подався вперед, ніби не дочувши слів судді; на щастя, Янчевський у цю мить старанно оглядав вісь і не звернув уваги на пана, що проходив • мимо".
Коли ж гладкий суддя, засапавшись, близько підійшов до Янчевського, то поважного гостя, якого він хотів представити, не було вже видно...
Суддя поспішив одвести Демосфена до свого кабінету; там зустріла його й дружина судді, пані Агата; в легкому, ефірному вбранні, в локонах і в піднятій на високий гребінь зачісці вона була пікантна й приваблива. Янчевський, побачивши її, розм’як і підлетів до ручки.
— Я на пана сердита! — простягла руку суддиха, відкинувши голову назад.
— О горе! Чим я міг прогнівити пишну королеву?
— Яка я королева? Ей пане, не лукав! — засміялася Агата й посварилася на Янчевського пальцем.
— Правда, пшепрашам! — буцім злякано схаменувся Демосфен.— Не королева, а богиня... Присягаюся цілим Олімпом! Зевс при пані Агаті й не подивився б на Кліо...
— А пан, коли б він був Зевсом? — примружила очиці Агата.
— Розігнав би усіх німф і богинь...
— І навіть Данаю? — підкреслила вона.— Правда, на землі вона носить ім’я, подібне до рози44...
Янчевський почервонів, але за хвилину оговтався й відповів жартівливо:
— Роза, пані, прекрасна квітка, хоча й з колючками, і це не новина, але щоб лілія мала приховані колючки,— то це дивовижно.
— А пан хотів би, щоб усі квітки не мали колючок?
— Натурально!
— Та годі вам жартувати,— перервав, нарешті, словесну баталію суддя.— Справа серйозна... навіть можна сказати — надзвичайної важливості... то не до жартів. Ось папір про цього гаспида Кармелюка! Я пана презуса повідомив позавчора і ще вчора чекав йогомосць... та аж ось на превелику силу... Де пан був?
Янчевський на хвильку зніяковів.
— Почувши цю новину,— почав він,— я теж мусив ужити деяких заходів... сповістити деяких людей про потребу обережності.
— Даю слово,— зареготала Агата,— що пан був у маршалка' й повідомив пані маршалкову, стиснувши серце, п’янку радість.
Щоки Янчевського густо почервоніли; очі його заіскрилися.
— Пані помилилася,—злісно кинув він.—У панства Фіг-нер я не був, а був у пана Пігловського,— це primo, a se-eundo — звістка про появу розбійника не може бути радісною.
— Панство Фігнер гостювало, я знаю, якраз у цей час у пана Пігловського,— це primo, a secundo...— протягла Агата й, заглянувши близько в очі панові Янчевському, розреготалася і втекла.
— Пустунка,— мовив добродушно суддя.
—■ Гм... так... Але з роздвоєним язичком,— додав чи то жартівливо, чи то ущипливо Янчевський.
Суддя поморщився й поспішив змінити тему розмови.
— Поговорімо краще про Кармелюка, а то гості нам перешкодять... У мене ж сьогодні дябелка...
— О! Це, либонь, принадніше, аніж пересуди про пса...
— Принадніше, якщо не боїшся, що ззаду тебе схоплять за литки.
— Стриножимо звіра! — хвалькувато вигукнув Янчев-ський.— Я маю певні вісті, що він тут, поблизу, ховається в нетрищах. Поставимо пастку й піймаємо... Раз уже він був у моїх руках, то і вдруге не вислизне!
— Але де його шукати? ' ’ . ■
— Треба обнишпорити всі найближчі ліси й зробити це негайно, поки він не встиг ще набрати банди... Я пропоную, пане суддя, влаштувати громадську облаву,— всім вирушити!
— Ну, куди мені?! — відгукнувся з крісла поблідлий суддя.
— Чому ж? — заперечив презус.— Маршалок наш не худіший за пана суддю, а піде... Але передусім ось що: треба сповістити всіх сусідніх панів, економів, посесорів і дозорців про Кармелюка й зажадати, щоб вони пильно оглядали
1 свої ліси... і при найменшій підозрі дали б зараз сюди знати, а друге — треба знайти вірного шляхтича з загонової шляхти, заплатити йому добре, щоб він прикинувся хлопом і пішов би в банду Кармелюка, а потім, розвідавши все, доніс би нам і провів би до його лігвища!
**-■ Досконале,— потер руки суддя,— оця думка мені вельми до душі і вона плодотворніша за всі сповіщення сусі-. дів: вони коли бояться Кармелюка, або не хочуть рушити з місця, або шкодують на загальне діло копійки,—а тільки завжди ті сповіщення ховають у шухляду... І тільки тоді, як припече біда, зчиняють лемент...
— Авжеж, байдужість до громадських інтересів завжди губила Польщу,—сентенційно закінчив Янчевський.
У двері кабінету впурхнула знову Агата й заявила тоном, що не допускає заперечень:
ГодіІ Всі вже‘зібралися... На стіл подано... Ви про того графа встигнете ще наговоритися...
— Ось вона — справжній презус і командир,— розвів руками суддя.
У залі було гамірно. Місцева адміністрація й аристократія вже розгулювали з кутка в куток, ждучи карточної битви, або зупинялася вислухати якусь тривожну новину. Серед гостей, які зібралися, був і городничий, і наглядач тюрми, і молодий Рудковський, секретар комісії, і дві-три дами. Після взаємних привітань господар, окинувши зором гостей, звернувся до Агати:
— А хіба пана Кшижановського все ще немає?
— Не бачу,— оглянулась Агата.
— Дивно: обіцяв за хвилину повернутися,— невдоволеио процідив суддя, а потім заговорив голосно: — Я вам, дорогі гості, приготував сьогодні сюрприз — волинського карася. Карась ікристий... Кілька тисяч злотих... Сам бачив.
— О? — потер руки маленький, схожий на кулю городничий.— Як же це я, хазяїн ставка, і не знаю, яка до мене припливла рибина?
— Еге ж, щука маху дала! — усміхнулася, примруживши очиці, Агата.
Дружина наглядача тюрми зареготала і, обнявши рукою суддиху за стан, почала з нею про щось перешіптуватися.
— Та де ж він? Познайомте, будь ласка, скоріше!..— обізвався наглядач.
— З його кишенею...— додав Рудковський.
Усі засміялися.
— Я зараз пошлю по нього,—заметушився суддя,—він у корчмі... Пішов переодягтися...
— А поки він з’явиться, ми почнемо... Гаяти час нема чого! — попросила гостей Агата, охоплена щімливим хвилюванням.
Гра почалася й одразу набрала азартного характеру; у гравців заіскрилися очі, а обличчя запалали рум’янцем; гра всіх прикувала до столу... В залі запанувала тиша, що її переривали лише уривчастісухі слова, коли визначалися ставки. Через чверть години на порозі з’явився лакей і ска-( зав, що пана Кшижановського немає в місті.
— Як немає? — сполошився суддя.
— А так, вельможний пане,— відповів посланий,— зволив виїхати з міста пан Кшижановський.
— Яким чином?!
^ — Жид каже, що пан заїжджий, коли пішов до йогомосці, то не велів випрягати коней, а як повернувся, то кинув
жидові десяте злотих, вскочив у коляску й пустився з міста навскач...
— А перун би його вбив! То він так утікав від дябел-ки! — обурився суддя.— Отакий скупердяга... старий брехун! А як розмальовував, що страшенно любить азарт... От, бестія! Сказано, що з литвина — сама скотина!
— Та звідки пан його видрав? — поцікавився городничий.
— З’явився в справі... маєток хоче придбати в нашому краї.
— То він, виходить, не втече,— зауважив наглядач.
— Не втече, не втече,— засміялась Агата,— ми з пані маршалковою утримаємо!..