Аж тут можна було бачити красу і багатство, які відповідали багатству князя. Суто золочений, прегарно різьблений іконостас з іконами перворядних малярів. Князь, який звав себе "богомольцем", хотів таким побитом підкреслити різницю межи маєстатом божим і туземним княжим і для того на вивінування церков не жалував нічого.
А однак, князь, як відрізняв свій стан князя від стану царя небесного, так знову знав відрізнити себе від інших мирян. У кожній його церкві стояла із бронзи кована, визолочена клітка з княжим ковпаком і гербом зверху. Там засідав князь в часі служби божої і виходив звідсіля аж по скінченій відправі. Князь не хотів, щоб звичайні люде дивилися, як князь земний поклоняється князеві небесному.
Як звідси князь виходив, то супроводжували його священики з співом і молитвою, а зібрані кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав собі за велике щастя, коли міг своїми устами доторкнутися княжої одежі.
Чотири високі замкові башти піднімались гордо вгору і цілій околиці показували, до якого могутнього пана цей замок належить.
Про те все, про князя Костянтина і його багатства, довідалися кульчичане від Миколи Плескача в дорозі, ще заки доїхали до Острога, як лише довідався, що вони їдуть до князя з письмом від владики, показував їм свою особлившу увагу. Він теж чимало зазнав ласки від його княжої милості і був усією душею князеві відданий. Повторював все, що хто раз покаже князеві свою вірність, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним, що князь ніколи його не лишить і з усякої біди вирятує. Оповідав таке, що князь посилав татарві значні окупи за своїх вірних слуг, які попали в ясир.
До Острога приїхала ціла валка вже вечором. У город, де стояла Плескачева оселя, вже не можна було того дістатися, бо під ту пору зачиняли городські ворота і ні перед ким не відчиняли аж до ранку.
Над брамою у башті стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь ішов у церкву молитися, відзивався церковний дзвін, тоді відчинялися ворота і оживав рух. Такий тут був заведений порядок, відколи князь замешкав в Острозі.
Усі вози розмістились на передмісті Застав'ї, де кому трапилось. На Застав'ї мешкало більше як п'ятдесят родин татарських. Ще покійний батько князя, великий гетьман литовський, Костянтин Іванович, спровадив їх із своїх численних татарських походів і тут їх поселив. Татарам жилось тут добре, ніхто над ними не знущався. Вони мали тут свою мечеть. Займалися крамарством, хліборобством, а князеві платили невеликий чинш і зобов'язані були в потребі ставати під зброю "козацьким способом" під княжою рукою. Ті татари перемінилися на супокійних людей, були добрими сусідами, а за князем були би пішли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав'ї своїх кровних і туди повів кульчичан на нічліг.
Рано, на знак церковного дзвона, відчинилися городські ворота, і туди в'їхали вози, що учора вернулися зі Львова.
Плескачева оселя стояла при вулиці Литовській. Таких вулиць було в Острозі п'ять. Вони розходилися з ринку в різних напрямах.
Плескачева оселя була знатніша й відбивала від інших домів. Плескач був багатий чоловік, майстер шевський, цехмістр і лавник у городському суді. З-за того був у великому поважанні у всіх. Сім'я була в нього велика: три жонатих сини, одна замужня дочка та ціла копиця онучат, великих і дрібних. Лише один син був хліборобом і садівником та жив поза городом. Всі інші жили разом в одному домі способом патріархальним. Старий Плескач був головою всьому. Полишивши ведення робітні найстаршому синові, він частенько пробував у дорозі за ділом межи Львовом і Києвом. Туди він розвозив свій товар і скуповував шкури. В домі Плескача був великий рух з самого ранку. Усе ставало в означеній годині до праці.
З сіней того великого дому заходилося наліво до світлиці і мешкальних кімнат, направо — до робітні. Звідсіля виходила воня шкури і смоли. Сюди заглянули наші хлопці. То була простора, ясна кімната. Попід вікнами на низьких триніжках сиділи челядники і хлопці. Ковтали молотки, і шелестіла дратва. При столі стояв високий плечистий мужчина у фартусі і прикроював шкуру. Хлопці наші ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха попросила у світлицю. У ту хвилю увійшов старий Плескач у робітню і поздоровив усіх. Вони встали і йшли до пана майстра, цілуючи його з пошаною в руку.
В світлиці попросили гостей сідати. З другої кімнати виглядали непричесані ще голівки численної дітвори. Плескачиха оповіла зараз, що троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сім'я Плескача була письменна, але старий не давав синів вчити вище, щоб батьківського ремесла не цурались.
Під час сніданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися, коли стануть перед князем, коли і як говорити.
— Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас нема відповідної одежі, то я вам визичу.
— У нас є своя одежа в скриньці.
— Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали. Отож ідіть собі до отсеї кімнати і перевдягніться. З чоботами треба теж порядок зробити, бо княжий поміст не терпить ані пороху, ані болота. А як прийдете перед лице князя, то треба від порога низько, у пояс, вклонитися і нічого не відзиватися, поки князь перший не заговорить. Відповідати лише те, про що його милість буде питати. Тепер ідіть, бо нам на замок буде пора.
Плескач прикликав з робітні хлопця, щоб їм послужив.
Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої сині капоти і причепурились.
Плескач оглянув їх від ніг до голови і заявив, що на замок сам їх поведе.
— Там мій сестрінок у княжих гайдуках служить, він уже сам решту заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопці, пам'ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милість до вас заговорить.
Таких селюхів, як наші кульчичане, оце поучення не конче підбадьорило. Вони почували себе ніяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князеві не подобатись, а тоді шкода було такий далекий світ їхати. Але вороття вже не було, і треба було йти. От коли б тут був дідусь Грицько, то вони всі йшли б сміло. Аж стара Плескачиха на ті упімнення і науки не втерпіла, щоб не завважити:
— Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нічого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.
Пішли в замок. По дорозі вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.
З міста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цілім Острозі. Тут були найгарніші доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, і тут мешкали вчителі, ректор, княжий лікар і аптекар. На початку вулиці стояв латинський костьол. По тій вулиці ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар і козаків.
Усім живіше забило серце, як зблизилися під башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим і звідкіля приходить. Плескач викликав свого сестрінка і розповів йому, про що йде. Заки він прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, і зараз відізвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознімали, а вартовий дививсь на них згірдно, начеб хотів сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу і чую".
Плескачів сестрінок забрав кульчичан з собою. Тепер і вартовий, почувши, з чим ті люде приїхали, дививсь на них ласкавіше.
Услід за ними закликав Плескач:
— А заходьте до мене обідати.
На замковім майдані було багато людей, найбільше військових. Гайдук перевів їх до замкових сіней і, прикликавши старого княжого слугу, передав йому куль-чичан. Він повів їх сходами на поверх.
Князь тільки що вернувся з церкви і снідав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбірщини якісь люде з письмом від владики. За хвилю приказав князь впустити їх.
Застали князя в його кріслі. Він був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На голові мав невелику шапочку.
Кульчичане, увійшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всі науки Плескача, гукнув:
— Слава Йсусу Христу!
— Слава вовіки! — відповів князь і простягнув руку.
Степан, поступаючи осторожно по гладкім помості, підніс і передав владиче письмо, відтак поцілував князя в одежу, кланяючись до колін.
Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тій кімнаті побачили. Уявляли собі, що князь мешкає в золоті та по золотім помості ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дідусеві Грицькові розповіли, то, певно б, не повірив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.
Князь поклав письмо перед себе на столі, підвівся з крісла і приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою білою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколішки перед ним, як перед святим. Вони так і зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопці.
— Не треба, — каже князь. — Навколішки стається лише перед Богом, а я грішний чоловік, як би і ви, — вітайте! Владика Стецько Брилинський, мій знакомий і друг, пише мені про тих хлопців, а ще більше про вашого дідуся... Я знав колись Жмайлів, але то вже давно було... Скількі вашому дідусеві літ?
— Перейшла сотка, прошу вашої княжої милості, я його внук, а то — правнук.
— А цей другий, то не твій син?
— Ні, це сирота по нашім добрім сусіді, що поляг головою, коли ми, кульчичане, від татарви відбивалися. Маму його теж вбито, а громада присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий одноліток був, оцей Марко. Хлопці так полюбилися, що один без одного й жити не можуть.
— Ви, шляхта, гарно списалися в обороні владики, — чи ти при тій справі був?
— Як же би ми самого дідуся пустили?
Степан став оповідати все подрібно. Князеві це подобалося і він був вдоволений
— Ви гарні люде і подобаєтеся мені.
Ті слова осмілили Степана, і він став оповідати про їхню пригоду в дорозі з розбишаками. Князь відразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича виходило задовге. Аж коли Степан розповів, як Петро ватажкові сплутав ноги, чоло князя знову випогодилося.
— То ти, синку, такий проворний? — князь погладив його по лиці, підвів голову вгору і дивився йому в очі.