Минула якась хвилина — і він квапливо кинувся східцями з ґанку. Його ціпок хутко й тривожно застукав по кам'янистій стежці, яка вела вниз, до моря…
Наступного дня був чудовий ранок. Вітер стих, на небі блукали хмари, повітря було насичене тією теплою вогкістю, яка йде з моря і віщує теплі дні, нестримну відлигу.
Прибій ще шумів, одна за одною набігали високі хвилі, але не було вже в їхньому розгоні дикого гніву розбурханої стихії.
Олег прокинувся радісний і бадьорий. Наче й не траплялося з ним учорашніх пригод. Лист Кажана був схований в надійному місці між старих зошитів, аж на дні глибокої скриньки. І цей лист ховав у собі велику таємницю, яку викрив він, Олег Башмачний, і він же скористається з тієї таємниці для виконання свого відважного наміру, своєї заповітної мрії!
— Вставай, лежебоко, — сказав добродушно батько, — та розкажи ще раз, про що ти гомонів учора з Кажаном.
— Та я ж кажу, тату… Причепився він до мене за якийсь лист. А я того листа… того листа — той… і в вічі не бачив.
Через годину він уже був у школі, де зібралося чимало школярів з двох останніх класів. Це — старшокласники, не якісь там новачки або дрібнота молодших класів. Олег дуже пишається з того, що він у шостому класі, а значить, теж "належить до старшокласників. Сьогодні ж, згадуючи про лист і викриту таємницю, хлопець почував свою зверхність над усіма товаришами. "О, скоро ви всі почуєте про Олега Башмачного!" — думав він, задерикувато поглядаючи навколо.
Незабаром учні вирушили з школи і організовано, по двоє, вийшли на вузьку дорогу над морем. Попереду йшов піонервожатий з учителькою географії. Євгенія Самійлівна була дуже весела, раз у раз озиралася й жартувала з школярами. Учні її любили, хоч і називали часто між собою "скоринкою". Річ у тому, що вчителька географії дуже боїться собак (а собаки в Слобідці справді презлющі!) і ніколи не виходить на вулицю, не маючи в кишенях достатнього запасу хлібних скоринок. Слобідські собаки чесно приймають цю данину від Євгенії Самійлівни і часто супроводять її вулицею до школи.
Піонери йшли в гості до прикордонників. Застава № 2 морської прикордонної охорони знаходиться в чотирьох кілометрах від Слобідки. Йшли весело, співаючи пісень.
Лише Олег не співав. Він думав про те, чого так схвилювали Кажана постріли на морі. І хто стріляв?
Поряд з Галиною Кукобою йшов Сашко Чайка. Його теж цікавила ця нічна стрілянина. Він розповідав про неї Галині, але дівчинка ніяких пострілів не чула.
— Побачу брата Лавріна, обов'язково розпитаю! — казав Сашко. — Лаврін, напевне, знає, що трапилось. Але я тобі, Галино, скажу і без Лавріна: не інакше, як порушників кордону ловили!
— Страшно, Сашко.
— А мені нічого. Не страшно. Тільки одного разу було страшнувато. Це торік, як мене кликав з моря батько.
— Ой, Сашко!
— Ні, нічого. Це, звичайно, так здалося. Хіба може кликати втопленик? Може, вітер між скелями свистів. А то кажуть — є морський дідько. Він, буває, сурмить вечорами. У нього така сурма є — з морських черепашок. От повидумували! А для чого?
— Може, для того, щоб було страшно.
— А от червонофлотцям ніколи не страшно. Хоч яка буря й ніч, а вони на сторожовому катері випливають у море.
— А ти, Сашко, попливеш?
— Попливу.
— А я з парашутної вишки стрибну.
— А чому ти така стала… якась така…
— Яка?
— Не смієшся. Сумна.
Сашко помітив, як Галина при цьому запитанні схилила голову, зів'яла.
— Ти ж мене вже питав…
— Питав… Позавчора. А ти…
— А я — нічого. Буває, Сашко. Ось і пристань видко. А твоя мати ще не повернулась?
— Ще. Я лежав учора й думав, Галино. І так у мене склалось. Вірші:
Гуркочуть заводи могутні,
Співає щаслива земля,
І зорі горять п'ятикутні
На вежах високих Кремля.
А далі — немає. Я на цьому місці про інше подумав. Про журнал. І ще дід Савелій обізвався, перебив мені вірша…
Непомітно дійшли до довгих білих будинків застави. Вірніше — це пристань, але її всі називали "заставою". Прикордонники ще здалека побачили дітей і вже йшли назустріч. Сашко шукав очима брата. Ось і Лаврін. У нього така весела білозуба усмішка, що хочеться самому сміятися з кожної дрібниці й пустувати. У нього через плече ремінець з гармонією, і раптом він заграв: "Через доли, через гори йшла дивізія вперед". Піонери підхопили пісню і заглушили безугавний шум прибою. З піснею ж увійшли в ленінську кімнату. Лаврін сів біля Сашка й обняв його. Лаврінова рука була така міцна, і від його одягу, здавалось Сашкові, пахне солоним вітром, морським простором.
Начальник застави дякував школярам за зв'язок з червоними бійцями. А далі він сказав таке, що дуже схвилювало всіх піонерів. У них так радісно заблищали очі, що, напевне, світили б уночі, як світлячки. І всі так плескали в долоні, що дзеленчали шибки у вікнах.
Начальник застави сказав:
— У нас є дуже чудовий вітрильний човен "Буревісник". Ми вирішили подарувати його школярам того класу, який найкраще закінчить цей учбовий рік. Отож, любі піонери й школярі, міцно тримайте руля, щоб бути кращими з кращих!
Школярі збуджено загомоніли.
— У нас є ледарі, — хвилювалась Люда Скворцова. — Хіба ми через них зможемо одержати човен? Виключити їх, та й усе!
— Е, Людо, — сказав піонервожатий, — виключити легко. В тому ж і справа, що треба ледарів перевиховати. Щоб не ганьбили всього класу…
Яша Дереза від імені піонерів і всіх школярів обіцяв бійцям-прикордонникам учитись тільки на "відмінно". Потім він відкрив картонну скриньку, яку тримав у руках, і вийняв з неї невеличку модель військового корабля.
— Міноносець! — гордо сказав Яша. — Звичайно, сам зробив.
І, повернувшись до товаришів, попросив:
— Хлопці, принесіть води, пустимо його.
— Ну, що там — знаємо, що буде плавати, — гукнув Омелько Нагірний.
— Ні, це не звичайний міноносець, — сказав Яша. — Принесіть води!
У його голосі забриніли тверді нотки. Незабаром принесли з кухні велику алюмінієву миску з водою і поставили її на стіл.
— Тільки не лякатись, — попередив Яша.
Це ще більше розпалило цікавість присутніх. Тісним колом усі обступили стіл. Яша одійшов у куток кімнати, в його руках тепер був ще якийсь прилад із шнуром, він увімкнув електричний струм, щось покрутив у своєму приладі й гукнув:
— Міноносець повертає ліворуч!
І дійсно, невеличка модель військового корабля в мисці з водою слухняно повернула ліворуч.
— Міноносець — задній хід!
Модель зробила те, що наказав їй винахідник. Але це ще не все.
— Ворог — праворуч! — гукнув Яша й перевів важелець у своєму приладі.
Ту ж мить з ілюмінатора "міноносця" вилетіла довгаста кулька. Вона стукнула в бік алюмінієвої миски і враз вибухнула.
— Міна! Міна! — вихопилось у присутніх.
Залунали захоплені оплески, начальник застави підійшов до Яші й сказав:
— Ну, Яшо, вітаю тебе. Чудова модель. Взагалі управління по радіо на відстані — надзвичайно цікава справа. Будеш наполегливо вчитися — з тебе вийде, напевне, видатний винахідник.
Дуже швидко й весело минув час. Сашко навіть забув, що хотів розпитати Лавріна про нічні постріли. Та сам начальник застави розповів про це. Він говорив про те, яким треба бути пильним, бо ворог використовує всі можливості, щоб пошкодити нашій прекрасній Батьківщині. Шпигуни й диверсанти вибирають найтемніші ночі, щоб непомітно минути сторожову охорону і перейти кордон.
Яка ж була темрява! І небо, і землю, і розбурхане море — все покрила важка чорна запона. Сторожовий катер прикордонної охорони то заривався носом у кипучу безодню, то злітав угору на гребенях високих хвиль. Ревли мотори, але вони не могли заглушити пронизливого виття нічної бурі.
Командир катера був у себе на містку, коли дозорний гукнув:
— Товаришу командир, човен справа по носу!
Проміння прожектора метнулось праворуч. На хвилях гойдався човен. Він підстрибував, наче горіхова шкаралупа, і в ньому сиділа людина. До берега було вже зовсім недалеко. Можливо, що невідомий пересів у човен з якоїсь великої шаланди.
Командир наказав змінити напрям і схопився за обидва важелі машинного телеграфу. Катер перейшов на "повний уперед". Човен уже зовсім близько.
— Човнові наказую зупинитись! — гукає в рупор командир.
Але що це? Прожектор освітлює сиву смугу прибою. Чорний зловісний берег хутко насувається на катер.
"Берег! Утече!" — стискуючи кулаки, шепоче командир, і лунає його нова команда: — До кулемета!
Тієї ж хвилини невідомий на човні почав стріляти. Кулі пролітали недалеко від голови командира. Кулемет на катері тривожно зататакав. Та ось уже й берег. Порушник кордону стрибнув з човна й поплив. Нова черга з кулемета. Злочинець змахнув руками, його з головою накрила велика хвиля. Кулемет замовк.
– Зрізали-таки, не втік! — з полегшенням вимовив командир. — Шкода тільки, що не взяли живцем…
Катер круто повернув усього метрів за двадцять від берега.
Дивно вплинуло це оповідання на Олега. Він пригадав, як збентежили вчора несподівані постріли старого Кажана. Навіть більше — в Кажанових рухах вчувся тоді переляк і розгубленість. І чому він з такою поквапливістю кинувся стежкою вниз? Та стежка веде до моря. Чого ж треба було старому Кажанові так поспішати вночі на пустельний морський берег?
Олег без кінця повторює в думках Кажанів лист. У цьому короткому листі багато загадкового. Олег переконаний, що він зрозумів кожний рядок. Він розкрив найбільшу таємницю. Але тепер хлопець ще раз і ще перевіряє в думках зміст листа. Чи не сховалось від нього якесь слово, якийсь ледве помітний натяк?
Ні, в листі нічого немає про постріли в морі. Олег і не догадувався, що знайдений лист мав у собі одне слово, яке сказало б йому безмірно більше, ніж те, про віщо він уже знав. Але слово було таке звичайне, що відразу хлопець ніяк не міг догадатись, який зміст воно в собі ховало.
Якесь неясне почуття, якась незрозуміла тривога непокоїла Олега. Він повертався додому похмурий і мовчазний. Брови, які зрослися на переніссі, зовсім насунулись на холодні сірі очі. Він ішов і задумливо дивився собі під ноги.
У його товаришів точилася тим часом жвава розмова. Школярі обговорювали питання про чудовий вітрильний човен, який має дістатись наприкінці року одному з класів. Усі погоджувались на тому, що вітрильник — річ прекрасна. Тут інших думок бути не може.