Чи з вас, теперішніх, бодай одна з коромислом упорається? А баба впорається... Якби в тебе, Вадику, була любов, а то ж нема, а то ж усіх любиш — і не любиш. Е-е, треба щось одне любити, тоді справді любитимеш... І що за світ настав?..
Того дня Наталя Семенівна доїхала машиною лише до лісу. І як вона могла бездумно гнати до Заливанщини, коли запечатаний конверт пік їй груди? Спинилася на узбіччі дороги під шатристим дубом, який відразу ж дихнув у напів-відчинене віконце духом жолудів і розімлілого листя. Очевидно, в конверті — заповіт. І не той заповіт, який завіряють у нотаріальній конторі, а той заповіт, який довіряють одне одному — і більше нікому. Так, чоловік наказував прочитати цей лист уже тоді, коли його не стане. їй навіть страшно змиритися з тим, що такі думки йому спадають у голову, думки про можливу близьку кончину. Та, може, в конверті є щось таке, що їй неодмінно треба знати саме тепер, а не тоді, коли... Може, прочитавши, вона зуміє відвернути від Степана Андрійовича і самі чорні думки, і все інше. І якщо вона переступить його засторогу не читати раніше, ніж... то лише в ім’я його самого, його врятування.
Наталя Семенівна різко надірвала конверт.
У надірваному конверті лежав іще один конверт.
Наче заскочена на місці злочину, Наталя Семенівна за-шарілася несподівано й навіть поглянула з машини на ліс, мовби. за нею хтось міг стежити. Звісно, ніхто не стежив. У різних напрямках по дорозі проїжджали вантажні й легкові автомобілі, та шоферам було байдуже до неї.
Другий конверт було також запечатано. Крупним почерком його руки на лицьовій стороні виведено: "Дорога Наталю, таки стримайся, постарайся перемогти себе — і передчасно не читай цього листа, а прочитаєш пізніше". Отже, не сумнівався, що не зважить на його застереження, що постарається прочитати раніше! И ця недовіра, засвідчена написом на другому конверті, болісно шмагнула Наталю Семенівну. Злостячись, вона рвучко сховала його послання за викотом плаття, зірвала машину з місця й полетіла так, наче за якусь одну-другу хвилину збиралася доскочити Заливан-щини.
У полі машина спинилася сама. В усякому разі, спустошеній Наталі Семенівні здалося, що машина зупинилася без будь-якого її зусилля. Обіч дороги жовтіли налитим колоссям пшениці, над якими млисто синіли небеса в рідкій куряві далеких хмар. Рука її сама з-за викоту плаття дістала майже розпечатане послання, чіпкі пальці з несподіваною люттю надірвали Другого конверта.
Аркуш цупкого білого паперу було густо всіяно кривими, виразно виведеними літерами. Писано кульковою ручкою, зеленою пастою: "Наталю!" — звертався до неї. І їй трохи відлягло на душі, бо в листі звертався не до когось, а таки до неї, отже, читала те, що адресувалося їй.
І чи то пальці її тремтіли на аркуші паперу, чи аркуш паперу тремтів у її пальцях, а тільки линуло сухе, шорстке шарудіння, мовби то прочитані слова, як переспіле зерно, осипалися, осипалися, осипалися, і лист дедалі більше скидався на перезрілий колосок, у якому вже не залишилося жодної зернини.
Поки читала, її виразисті карі очі не те що пильнішали, а гострішали від болю, від болю-здивування, а чорні брови здригалися, то вгору на опуклий лоб пориваючись, то різко зламуючись, опадаючи низько.
Зрештою, дочитавши, Наталя Семенівна опустила руку з листом-посланням на коліна.
Може, й справді нерозважливо вчинила, прочитавши листа, не послухавшись застереження?
Тепер їй не хотілося нікуди їхати — ні в Заливанщину, ні тим більше повертатися до району в лікарню. Бо не в тому стані чоловік, щоб з’ясовувати зараз із ним стосунки. А може,' він і справді передчуває свою кончину, раз написав такого листа? Наївся все життя — й тепер ось написав, коли, здаєть" ся, можеш говорити всю правду, яку тільки бог на душу покладе?
Наталя Семенівна й не зауважила, що думка про передчуття кончини не стривожила її, майнувши в свідомості — і водночас десь поза свідомістю.
Пшеничне дозріле поле світилося, як неоглядний бджолиний віск, розлитий від обрію до обрію.
"Не піду я до тієї клятої Лукії, не піду!"
Марко Субота, що вдосвіта подався на стави та болота, ще з досвітку бабрався по ставах т;а болотах біля Заливанщини. А таки бабрався немарно. Де вудкою, де хваткою, де руками, а таки півторбини наричив — і риби, і раків, і в’юнів. З торбини, просочуючись через полотно, стікав слиз, торбина ворушилась у його руці, в торбині • щось там бовталося та шелепало,— й кращої музики для нього не було.
"А нех ти западешся, щоб я до тебе йшов!"
Ніхто так не знав рибні місця по ставах та болотах біля Заливанщини, як знав Марко Субота. Але з кожним роком знання та вміння допомагали все менше та менше, бо води в ставах меншало, болота пересихали, всяка хімія, стікаючи з полів, додушувала все живе і в ставах, і на болотах.
"А якщо, таки піти, га, безпечніше піти, ніж не піти?"
Марко Субота вибрьохався з лепехи та очеретів до села, а тут на околиці, на белебні, й Лукіїне гніздо старе-престаре: ото війнула б вітром добра буря — та й завіяла б у світи, що сліду не знайдеш.
Понипав обійстям, заглянув до хати, яка ніколи не зачинялася,— пустка. Де ти, бабо, ходиш, що тебе нема? Сама вештаєшся, а кавалерів принаджуєш, ха-ха. Просила пособи-ти з дверми на погрібнику, бо повалялися. Авжеж, повалялися, але навіщо ж їх лагодити? Просила попідбивати щаблі на драбині, бо й на горище не залізе. Еге ж, потрощена драбина стоїть під хлівцем, але навіщо тобі, бабо, ціла драбина? И корито справді без держака, треба прибити. І навіщо ти, бабо, тримаєш кабана, коли зубів нема, щоб свиняче м’ясо
жувати?.. І ще всякої чоловічої роботи повно в хаті й коло хати. Покликала — ось він і прийшов.
"А могорич у тебе є, щоб замогоричити?"
Вже не вперше баба Лукія кликала, вже не вперше приходив пособляти. Знав, де в неї лежить і сокира, й молоток, і струганок, і цвяхи, бо таки тримала інструмент. Раніше, за молодості, сама й лагодила що слід, але спливла її сила.
Ха, й чому в селі кажуть, що бабу Лукію проклято, що весь її рід проклято? Коли й ким? За віщо?
Заходився порядкувати, очікуючи на хазяйку.
Марко Субота багатьом отак помагав у Заливанщині. Поховавши жінку, що вмерла від сухот, жив самотиною, ходив по таких от бабах, як Лукія. Кому вже ніхто не поможе, а тільки він, коли йому чаркою та закускою віддячити. Були такі, що й не просили, то сам навідувався, бо знав, що чекають. І, звісно, по всіх тих своїх походеньках вислуховував балачки, бо якій бабі не кортить вибалакатися — слухають тебе чи не слухають.
Добре увихався з сокирою, а Лукії все не було.
"Чи ти думаєш, бабо, що я пороблю всю роботу — й піду собі з обійстя, навіть доброго слова не почувши?"
І раптом — сокира випала йому з рук.
Хто відає, чому випала, а тільки випала.
Марко Субота поглянув на сокиру, що, світячи лезом, лежала на спориші біля його ніг. Далі поглянув на хату, що підсліпуватими вікнами наче підглядала за ним. І поглянув на хлівець, що роздзяпився відчиненими дверми, й на погрібник, біля якого начепив дверцята на завіси.
Все тут наче підглядало за Марком Суботою. Баби Лукії не було, та наче її загадкова темна душа дивилася звідусюди— й запам'ятовувала кожен його порух, кожен його позирк.
І в пам’яті йому постало, як сидів у бузині з бляшанкою черв’яків, як зовсім близько, за спиною, шкабарчали — б’ючись, борючись, змагаючись — голоси: Лукіїн та Македона Хруща. І недавній страх повернувся до нього... То ти Гриць-ковою ручкою писав по стіні, кров’ю писав... Марко Субота на хатньому причілку схопив свою торбу з рибою — й гайда з двору.
Тепер здумалося тільки про одне: аби ніхто не побачив.
Аби ніхто не побачив, а найперше — Македон Хрущ, бо тоді неодмінно в нього закрадеться підозра. Закрадеться підозра, що неспроста внадився до баби Лукії, вивідує, вивідує... Людоньки, а він же нічогісінько не вивідує! А він же просто прийшов пособити по хазяйству самотній бабі. Хоч у неї і син — голова колгоспу, але ж дивиться за колгоспом, а не за матір’ю, до материнського обійстя в сина руки не доходять. І нічого не вивідує, і вивідувати не хоче, еге ж, еге ж, бо коли подумати — баба Лукія багато знає, про всіх може розказати, про все розкаже. Бо заговорила. Бо дар мови повернувся. Але не потрібен Маркові Суботі бабин дар. Краще б ти, бабо, мовчала, як мовчала, то нікому не було б клопоту. І тому ж самому Македонові Хрущеві не було клопоту, хоч і нікчемний він чоловік, адже сказано — сусід.
"Не хочу я, бабо Лукіе, твого могоричу, не хочу, ой не хочу!"
Чорний кудлатий собака, рвучись із ланцюга, так завзято гавкав, що було чути, либонь, на всю Заливанщину.
Ставши в воротях, Наталя Семенівна поглядала то на клятого пса, то на вікна, сподіваючись, що хазяїн таки вийде, адже собака немарно старається. Зрештою, на вікні здригнулася біла фіранка, з-за фіранки виглянуло одутлувате, цеглистої барви обличчя з картоплиною приплюснутого носа.
— Ну й сторожа маєте! —* мовила до хазяїна, коли нарешті 'з’явився на ганку.— Здається, раніше не було, недавно розстаралися, Македоне Омеляновичу?
Хазяїн мовчки й похмуро дивився на гостю.
— Так дивитеся, наче не впізнаєте,— дорікнула.
— Впізнаю,— озвався непривітно.
— Сердитого сторожа маєте!
—■ Лише гавкає, але не клятий... А ваша вівчарка — най-клятіша в селі...
І, дивився понуро, наче в його душі сльотило, мрячило. Наче ждав, що гостя повернеться — й піде своєю дорогою.
— Я по ділу до вас, запрошуйте до хати.
— По якому ділу?
— А в хаті взнаєте, не тримайте надворі.
То що йому зоставалося чинити? Рухом руки запросив, щоб заходила, та вона чомусь не зрозуміла того руху, ждала, коли словом озветься.
— Заходьте, якщо по ділу.
Зайшовши до хати, Наталя Семенівна силувано всміхнулася до хазяїна, що завмер у порозі:
—. А ви чому не заходите в свою хату?
Похмуро пройшов до столу, а вона, зітхнувши, сіла на стільці біля вікна.
— А діло в мене таке...
Македон Хрущ забрав зі столу свої руки, бо раптом затремтіли, й сховав під столом.
— Знаєте, Македоне Омеляновичу, я потроху дописую до
нашої районної газети. Пишу про колгосп наш, про людей наших, аби про них знали не тільки вдома, а й по всіх усю-дах, бо варті шани та слави. А тут редакція попросила написати про зразкового сім’янина, про справжнього батька, якого можна поставити за приклад.