Ще б трохи — і вони перекинулися б геть і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь.
— Не совайтесь, не ворушіться, кхем, — тихо упрошував Вертутій. — А я легенько підгрібатиму.
Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.
— Брате Сизе, у вас немає шнурка? — неголосно спитав Вертутій.
— А кого ви хочете в'язати?
— Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.
— От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!
— Від щирої душі! Щоб не казали — голодні!
Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку — і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?
— О! А то що? — прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима. — Діду, гляньте! Знову у кущах… Наче два здоровецькі лампіриси…
Сиз і Вертутій повернулись на його голос.
На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало — двома величезними голодними вогнями.
— Ти диви, — притишив голос Сиз. — Мабуть, ті самі, що ми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду…
У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне виття:
— Овв! Ов-ву! Pax, pax!
Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця.
І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою:
— Ов-ву! Ов-во-вов! Pax, pax!
На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас!
І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?
— Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? — занепокоївся Сиз. — У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем по каменю: pax! рах!..
— А ви чули, — прогудів Вертутій і з усіх сил наліг на весла, — ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером…
— Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив…
— Ну-ну-ну! Розкажіть, як воно було, — підсунувся ближче Чублик.
— Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне — страх. Дух від нього густий, вовчий дух, а тільки придивилися — не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова — наче людська. Та найстрашніше — всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, там і смерть… Підкрадається з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацає старого за спину — і дід впав, зчорнів, обвуглився весь, мов спалений корч. Торкнеться до дерева лапищею — і дерево вклякає. Хукне з рота в дупло — і пташенята бідні гинуть. Видно, не наше воно було, приблудне. От і хропло, бігало глухими ночами в нетрях і все живе у пущі топтало. Топтало і жерло. У нас його так і називали: Мертва Паща.
— Ти диви! — сторопіло оглянувся Чублик. — І довго воно в лісі блукало?
— Та довго, сину. І лиха накоїло чимало. Одного боялося кляте — світлячків, а ще більше — великих веселих вогнищ. Все розбійницьке, воно, знаєте, любить темряву, глушину, а тут раптом серед ночі — вогник. А де вогник у лісі — там пісня, розмови веселі, життя. От він, отой лахматий приблуда, стане за деревом, одвернеться і хропе: страшно його вогонь і наші стовуси дратують. Покинуть наші галявину, тоді він вискочить з темряви і давай світлячки топтати, лапами, лапами їх, а годі землю гребе і вогонь засипає і теж лапами зверху. Страшно світляків не любив і боявся, гемон! Та цур йому, навіть на місяць зубами клацав! Як тільки місяць випливе в небо, він тоді в корчі одповзе і землю, землю гребе лапами, в небо кидає. Наче хотів і місяць погасити, щоб темно й страшно було кругом.
— Може, то болотний вовкулака? — глухо озвався Вертутій. — Кажуть, вони водяться в трясовині, в болотних прірвах, і не те що світла, а найменшої іскорки в лісі страхаються: од світла вони сліпнуть і гинуть. Візьми і ткни йому вогнем під ніс — він так і скам'яніє, замре, на трухлявий пень обернеться.
— Хто його знає,— знизав плечима Сиз. — Я ж вам казав: наші теж думали, що то вовк або вовкулака. Аж ні. Щось, брат, страшніше: якийсь нічний сліпець-душо— губ. Підкрадався і, де блимав над озером вогник або хоч маленький світлячок, — хропів, топтав його лапищами, а тоді в глушині, в темряві кидався на наших…
— Хм, навіжене! — стиха буркнув Вертутій. — Що ж то воно? І що з ним при— ключилося? Куди воно втекло-подалося?
— Втекло!.. Таке страховидло втече! Викопали наші яму, якраз там, за Кабанячою річкою. На дно кинули драну свитку одного сивенького діда — для принади. І кажуть: "Ви, діду, тут посидьте, в холодочку. А схочете гриби збирати — збирайте собі на галявині. А ми підемо далі за річку". Пішли. Тільки діда не покинули самого, сховали в рядно. І понесли з собою. А той лахматий приблуда як почув, що дід буцімто сидить в холодочку, очі хижо заблищали, він спрожогу — стриб на свитку! І в яму! Просто в залізні кліщі — лапами! Спіймався! Побили його наші кийками, на мотлох змолотили. Кажуть: хватить йому! Вже тричі дух спустив! І що ви думаєте? На другу ніч прийшли наші до ями, глядь — і сліду нема від приблуди! Втік, забитий з ями вибрався! Тільки залишив там недобрий знак: встромив над ямою патерицю, повісив на неї клубок чорної смаленої шерсті і проткнув той клубок стрілою з очерету. Щоб на ліс, на наші озера стріла показувала!.. Як побачив той знак старий Овид Варсава (а він був мудрий стовус, і онук його, наш професор Варсава, точнісінько в діда свого вдався), як побачив. той знак, стемнів увесь і каже:
— Недобра прикмета! Ви знаєте, що цим знаком передав нам той хижий душогуб? Він, гаспид, рече: "Я прийду до вас через стонадцять років, приведу з печер нових братів-приблуд, і ми стопчемо вас і ваші ліси дотла!"
— Ну, коли-то воно було! — загув розважливо Вертутій. — Воно, може, колись і було, та давно спливло. А може, це й просто вигадка або така давня пригода, що вже вся мохом обросла. Зараз не ті часи. Отроки наші лісові в школу ходять, та й ми з вами, кхем, вже не теє… У вас музей, а в мене вітряків наплодилося, що ого-го!
— Воно, брате, не все, що старе, то й древнє,— мудро зауважив Сиз XII. — Буває давня пригода правдивіша і живучіша за теперішню. І я б думав, що все те старе й мохом побите, та от чуєте: оте нудливе виття-перегукування над озером… Щось на дуже погану пам'ять воно навертає…
Однак нічне виття віддалялось, затихало, глухло в лісах, і Чублик навіть подумав: а може, то йому спросоння здалося? Може, нічого й не було?
Вони вже підпливли до широкої греблі-загати. Похмуро здиблювалися вгору вивернуті колоди, корчі, корневища, весь той чортолом, з якого було колись нагорнуто греблю. Між колодами ховалась принишкла темрява, і десь видзвонював струмок, збігаючи вниз під греблю.
Всі троє примовкли, обережно зійшли з човна.
Вертутій взяв довбанку на плечі і сам, крекчучи, поніс її нагору, крутим косогором у Верхнє озеро.
А ось і воно, Верхнє озеро. Ще більше, ще розлогіше за перше. І місяць тут світив ясніше.
Підпливли до мілкого піщаного берега. І здалеку почули: на березі щось рівно, басовито гуло, як гудуть бджоли на пасіці. То невтомно, день і ніч, працювало Вертутієве господарство: сотні, тисячі млинків. Вони хлюпотіли, перелопачували воду, співали, виторохкували, хурчали, — і все те зливалося в густе джмелине гудіння. Вертутій ожив, закахикав, швидше прив'язав човна і став покваплювати Сиза: ну як вам, мовляв, подобається музика в моїх володіннях?
Гарне місце вибрав для себе Вертутій! Під місяцем сяяв високий пагорб білого— білого чистого піску. І на пагорбі, який овівали вітри з усіх боків, стояв древній корч, ні з яким корчем його не можна було сплутати: на дверях, на віконницях, на димарі, на дашку — скрізь стирчали, тяглися вгору вітрячки. Були вони різні, великі,й маленькі, були й зовсім мініатюрні, співали вони всі теж по-різному, бо зроблені були так: одні з дерева, інші з очерету, а ще інші — з кори, берести, червоного лубу, кленових вертлячків, засушеного листя, з жолудів. А були тут млинки навіть із черепашок, з великої риб'ячої луски, з лебединих пір'їн. І це тільки ті, якими утикав, Вертутій свій зчорнілий від часу, трохи розхитаний вітрами корч.
Далі за корчем починалось царство водяних млинків. З піску Вертутій намив і нагорнув під пагорбом старовинні фортеці, башти, мости, прокопав канави. З озера пустив у канали воду і поставив на протоках рівно двісті водяних млинків. Уявляєте: двісті лотоків і двісті дерев'яних коліс, які б'ють, крутять, переганяють розшумовану воду, і те лопотіння, той шум день і ніч не стихають над озером.
Нарешті, найбільша гордість Вертутія — два ряди піщаних млинків. Згори вузькими жолобками сиплеться на них чистий, ніби пересіяний пісок, і млинки з сухим шелестом крутяться, весело гомонять, збиваючи золотими колами дрібний піщаний пил. В повномісячну ніч любив тут посидіти Вертутій, послухати вічний шум води і піску на березі і філософськи промовити до неба: "Воно, звичайно, м-да, якщо воно, конєшно, той…" І скріпити свою думку солідним прикашлюванням: "Кхем!"
Ось тут і присіли відпочити наші подорожні.
А вони таки добре стомилися: і динями, і втечею від Хворощі, та й скупатися довелось їм в озері. Отож сіли розморено на піску і замислено слухали, як плюскотить вода у лотоках, як гудуть вітрячки на корчі.
Чумацький Віз поволеньки-поволеньки опускав своє зоряне дишло донизу, вже почало сіріти на сході. Млявість, втома огортали нашого Сиза. І тоді над головою його безшумною тінню промайнула зозуля.