Яка то страшна кривда... А бог би їх усіх скарав та побив... Степана ждала ще одна немила несподіванка. Йому зачитали у засуді ще про загострення кари: щомісяця одну добу темниці, ще й з постом.
1 У відпустку
Він цього досі не знав. Як йому прочитали вирок незрозумілою мовою, то він знав тільки, що має сидіти шість місяців, а більше нічого. Тепер пригадав йому це ключник Панась:
— Степане, завтра твоя темниця...
— Що це таке? — питає товаришів.
— Це така казня, що не має ні вікон, ні постелі, ні печі, ні стола, ні лавки. Треба лежати на голих дошках та не їсти теплої страви, хіба хліб та воду... О, там негаразд, небоже!
— А чи довго?
— Одну добу. Візьми з собою покривало, хліба та ще дещо докупи. Візьми сірників та тютюну. Коли б так довше як добу прийшлось там посидіти, то б чоловік здурів.
У Степана пішов мороз поза шкірою.
— Там, небоже, так тяжко і страшно, що за моєї вже пам'яті двоє арештантів повісилося...
— Чого чоловіка лякаєш! — гримнув Базилько і насупив брови.— Не бійсь нічого, витримаєш... Не знаєте, хто сьогодні вночі має на нашому коридорі варту?
— Фідельський і Шолом'як.
— О, то бестії обидва. З тими нічого не вдієш, вони гірші собак. Коли б так старий Пастернак, то б на ніч міг пустити до казні, але як матимеш хліб, тютюн та сірники, то не буде скучно.
Так потішав його Базилько. Та не велика була для нього потіха, як почув, що в темниці вже недавно двоє арештантів повісилося.
Як лиш смерклося, прийшов ключник з ліхтарем і забрав Степана до темниці. Степан полотнів. Заскрипів ключ у замку, відчинились двері, з котрих повіяло морозом і гниллю. При млявім світлі ліхтаря оглянув її Степан, і йому волосся дибом стало від того, що побачив.
Була це невелика кімната, може, шість кроків завдовжки. Стеля була склеплена, як усі казні. Під одною стіною стояла лежанка, збита з дощок, а одна дощина прибита в узголів'ї трохи вище навскіс. На стінах блистів мороз, наче хто товченого скла насипав. При дверях стояла та необхідна мебель, що її "парашкою" звуть арештанти, а більш нічого. Вікна не було, лише у дверях мала "візирка", яка від коридора засувалась дощаною засувкою.
Ключник замкнув двері, і знову почувся скрегіт ключа в замку. Степан відчув себе неначе в гробниці.
Він не був страхів син. Не раз ніччю ходив по горах, по лісі, ходив нетрями і нічого не лякався. Не лякався серед ночі піти на кладовище... Коли була гостра бардка в руці, він не боявся нічого. Ціле село це знало. Та тут була інша річ. Тут ні бардка, ні пістоль, ні рушниця нічого не поможуть. Навіть сокира цих грубих мурів не розрубає. Степан відкрив широко очі, та нічого не міг побачити. Хоч би тобі один промінчик світла, одна іскорка. Ніде ні щілиночки у дверях... Йому стало страшно... Зразу хотів кричати, бити кулаками об двері, та насилу здержався від цього, бо й так би воно ні на що не придалось. Він став голосно сам до себе говорити, та свого власного голосу не пізнав. Голос ковзався по вкритих інеєм стінках, мандрував по стелі і вертав до його вуха зовсім не таким, яким вийшов з його губ. Голос був глухий, придавлений та немило лящав у вухах. Здавалось Степанові, що цей голос приходить до нього з могили. Степан перехрестився і заспівав собі: "Да воскреснет господь..." Та це ще гірше лящало, мов ножем різало.
Хотів рушити та пройтись по своїй гробниці, але зараз за другим кроком ударив лобом об стіну, якраз там, де він гадав, що є вільне місце. Тепер він наставив наперед себе руки— і ступав так, аж знову наткнувся на лежанку і боляче вдарився в ногу. Зараз став собі нагадувати, як він бачив цю казню при світлі. Йшов обережно мимо лежанки, аж дійшов до стіни. Звідсіля завернув у протилежний бік і знову намацав руками стіну, а опісля натрапив на "парашку". "Аж то я дурень,— скрикнув сам до себе,— таж у мене в кишені є ціла пачка сірників". Засвітив один та зараз закрив очі долонею, бо їх дуже вразило світло. Сірник погас, і треба було світити другий. Трохи звикло око до світла, і він міг розглянутись та обміркувати, куди йому можна ходити. Він трохи заспокоївся. Навпомацки скрутив папіросу і закурив. Від тютюнового диму стало повітря трохи інше, і "парашка" так дуже не смерділа. Він сів на краю лежанки. В коридорі почулися кроки вартового, і трохи відрадніше стало. Він засвистав собі коломийки, та зараз наблизився сторожний дозорець, застукав у двері і крикнув через "візирку":
— Тихо там, не галасуй, бо люди хочуть спати!
"Як не можна свистати, то, либонь, і співати не можна".
Степан підійшов до дверей і став рукою шукати "візирку". Через неї можна буде нігтем відсунути засувку і трохи світла з коридора впаде. Та ба, у "ві-зирці" було вставлене скло, а щойно за ним засувка. Пани гарно обдумали, щоб людям тяжче жити.
Він попрямував до лежанки та знову натрапив на стіну.
"Агі, блуд мене вчепився!"
Засвітив знову сірника і розглянувся. Над дверима високо стирчав забитий у стіну гак. Його прошило морозом поза спину, бо зараз згадав собі нещасних вішальників-арештантів, що покінчили своє нужденне життя самовбивством. Його стало морозити. Він приліг на лежанці і загорнувся покривалом.
Мертвецька тиша залягла всюди. Степан чув свій подих, чув биття свого серця, чув, як у висках била кров, а в ушах шуміло та дзвеніло. Така тиша страшніша від грому.
"Може б заспівати, та прибіг би дозорець, що дееь там у кутку куняє. Прибіг би та накричав. Хай би вже почути хоч лайку та прокльони, аби лише людський голос". Але подумав зараз, що таке може скінчитись чимсь гіршим від лайки та прокльонів, можуть йому яку кару накласти, от хоч би ті страшні кайдани, що там у канцелярії на кілочку висять.
Він передумав і не відкривав до співу рота, не складав губ до свисту, а лежав тихо. Його проймав холод.
Та згодом почулось якесь шарудіння: під лежанкою щось заворушилось. Степанові стало волосся дибом. Дуже налякався. Що це може бути? Таж у цій льодовій гробниці не може нічого живого вдержатися. Навіть стоноги, таргани та блощиці на такім морозі, певне, виздихають... Шарудіння продовжувалось...
В коридорі почулись кроки і якісь голоси. Певно, зміна сторожі. Значить, одинадцята година. В цю хвилину шарудіння зникло, та коли в коридорі затихло, почулось ^знову. Степан подумав, що за годину буде дванадцята. Опівночі духам вільно по світу ходити. Йому знову згадалися вішальники. Бог заборонив накладати руки на людське життя, хоч би й своє власне. Значить, самовбивство — то гріх, і за нього треба покутувати. І ці нещасні, певно, покутують і, певно, приходять сюди в годину духів. Так старі люди говорять, а він цього доволі наслухався при варті на полот нині або перед колибою в лісі. Він вірив, що так справді є. Йому стало ще страшніше. Неодмінно дух того першого вішальника прийшов і намовив цього другого нещасливця, щоб ішов за його приміром. Бо він був уже тоді через свій гріх духом лихим, нечистим, злобним, що на людську душу чатує або бодай людям пакостити хоче. Це вже вампір. А може, тут ще більше нещасливців повісилося? А що буде, як вони всі опівночі сюди разом позлітаються і стануть його теж намовляти, щоб повісився? Чи встоїть перед цею спокусою? Певно. На злих духів є молитва. Є ще і посвячена крейда, та він її не має. Звідкіля її було взяти? А така крейда дуже добра річ. Йому оповідав один старий жовнір, що в одному магазині, де треба було стояти на варті, і вартові тікали... Тоді він роздобув такої крейди, накреслив круг довкола себе і вистояв свій час, бо лихе не сміло цього колеса переступити... Йому остається молитва. А як він не послухає, а вони самі схочуть його повісити? Тоді він пропаде, але душа його буде чиста, бо він сам цього не зробить. А все-таки жаль молодого життя... Його проймало льодом щораз більше і почав дзвонити зубами. Він перехрестився і став молитись...
Шарудіння чимраз збільшувалося, а відтак чути було, як щось по долівці стукотить, бігає, переганяється, часом причувається якийсь голос, начеб щось заскавучало.
"Починається чортове весілля",— подумав і став знову молитися. Щоб не чути цієї стукотні, він заткав покривалом вуха, та це його ще більше дратувало. Він таки хотів чути, що це є, і відкрив уші. Хотів засвітити сірника, та відчув, що його руки задерев'яніли, що не міг ними поворушити. Зібрав усю силу волі і намагався витолкувати собі, що це нічого, це, певно, миші повилазили з дір та й гарці заводять. Миша туди лізе, де може чимсь поживитися. А в церкві? Е, в церкві є що їсти, хоч би той лій у лампочках, що так щедро люди до церкви зносять. Отож це не миші, а духи... покутуючі...
Він переказав усі молитви, які знав. Говорив їх півголосом, щоб сам міг їх. чути та розрадитись, хоч зуби йому щораз більше дзвонили. Не міг зміркувати, як довго він так лежав...
Нараз став відчувати, що йому робиться в тілі тепло. Зуби перестали дзвонити, і він почував себе добре. Але це тривало коротко. Йому ставало чимраз гарячіше, поки його цілком у жар не кинуло, аж мусив із себе скинути покривало. У тілі бушувала кров, мов вода на лотоках, і заливала йому мозок. В казні стало світати та прояснюватися. Та ясність не була від сонячного світла, лише вона виходила десь з-під лежанки. Вона була то жовта, то червона, мов полум'я. Степан бачив виразно і двері з "візир-кою", і "парашку" в куті, і стіни, вкриті блискучим морозом. Відразу знову заясніло у "візирці", і крізь неї вскочив до казні чоловік в арештантській одежі, а за ним другий такий самісінький. У них обох були на шиї ремінці, якими арештанти підперізуються. А рівночасно зашаруділо дуже під лежанкою і звідсіля стали виходити арештанти більші і менші з поголеними головами. Вони побралися за руки і стали танцювати аркана, та якось так тихесенько, начеб до землі ногами не торкали, а танцюйали в повітрі. Вони усі усміхались до Степана і стали на нього моргати та запрошувати знаками до танцю. Та він лише підвівся і присів на лежанці, але до гурту не хотів іти, бо це, певно, нечиста сила. А ті два арештанти з ремінцями на шиї стояли коло дверей і плескали в долоні в такт з танцюючими. Іншої музики не було чути. Вони теж давали Степанові знаки, щоб ішов танцювати, а він не хотів.
А тим часом темниця розширилась.