На голові шапка, схожа на єпископську митру, бо ж козак волів радше вийти поміж люди без штанів, ніж бодай без драної бирки па голові чи в руках. На ногах, чи де там треба,— рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти або й з повних тридцяти шести англійського суіша (бач, де ховаються первісні джерела прибутків англійських капіталістів!), з матнею мало не до самої землі, а в матню засунуто чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину (тільки зайвину, зауважте!) бліх. На тулубі ж, або на корпусі, висловлюючись по-вче-ному,— черкеска штофна, зелспа — аж очі вбирає! — черкеска, по якій пущено "трави", себто розводи, ще й з брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, що трималися па срібних гапликах, вся цяцькована золотими ґудзями та шнурами. На крючечках, попришиваних до черкески, почіпляно по пістолю, поперек обкручений малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпалися на череві, а за пояс той ввіткнуто кинджал, та ще прилаштовано срібну мережану порохівницю, а тоді ще п шаблю на двох кільцях. А поверх усього того (ще забули ми про чоботи, але про них сказано, що вони червопі, саджені, може, й самоцвітами чи там чим бог послав, сап'янові, м'які, як сон, як дим і тумап) незмінний і неодмінний жупан, без якого ніякий козак не козак, широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати козака від удару шаблі ворожої, жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з ґудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть, так, щоб можна було просовувати в ті вильоти руки, і тоді па кожній руці виходило мовби по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялися позаду.
Уявити отаку мальовничу й, прямо скажемо, малореальну постать, дивлячись на сучасного Щуся або Самуся, було незмога, для самодіяльної сцени, для драмгуртка чи для танцювального ансамблю ще б сяк-так, але до передового колгоспного виробництва воно ніяк не тулилося навіть у тому випадку, коли б ми твердо домовилися, наприклад, відновити й відродити таке архаїчне поняття, як "кум".
Але в світі чимало диваків, і є серед них такі, що й хлібом но годуй, а дай тільки зачепитися за якийсь спогад або за слово — і піде в них, як з води, і піде, й піде...
7
Одному з таких диваків закортіло, хоч ти його ріж, довести, що Світлоярськ, себто Карпів Яр по-старому,— це село не звичайне собі, а козацьке, засноване ще в ті часи, коли... Та всі вчили історію і знають про ті часи.
Дивак прибув мало не з самої столиці, папери в нього були відповідно повноважні, в колгоспній конторі товаришеві порадили ввернутися до сільради, там він був прийнятий самим дядьком Зновобрать, який, почувши про історію, про минувшину, про козаків, почухав те традиційне для українського народу місце, де в усі часи шукано мудрості, і сказав:
— Воно б і я вам, дорогенький товаришу, міг би популярно пояснити, що й до чого, та тут треба неабиякого мудрагеля, мене ж, кажеться-говориться, заїло коров'яче питання...
— Коров'яче? — не зрозумів високовчений товариш.
— Ну, як би вам популярно? Нащот коров'ячого, оцього... Ви чоловік учений, знаєте, як воно колись називалося... Ото, що в італійців чи там де, коли вони малювати почали...
— Ренесанс?
— От-от, тільки по-нашому.
— Відродження? Але ж не розумію... Корови й епоха Відродження?
— Вам епоха, а мені треба відродити корову в приватному секторі. Кожному колгоспникові — корову в господарство! Ось лозунг. А то всі тепер рота роззявляють на магазин. Молока дай, сметани дай, масла дай, усього йому дай з магазину, а де воно там візьметься, коли навіть дід Гнат свою корову продав!
— Дід Гпат?
— Ну, паш вічний чередник. Сімдесят років чередникував. Стаж у чоловіка. А тепер корівчину за хвоста й з двору! Чули таке? Пу, та вам воно неінтересно. Нащот же козаків у нас тут Обеліск є, він усі традиції осягнув, найперший наш знавець і, можна б сказати, революціонер, хоч трохи й забирає ліворуч.
Сказано, то й зроблено. Покликано до сільради дядька Обеліска, допущено в кабінет до Зновобрать, познайомлено з прибулим товаришем і без зволікань запитано про козаків і заспування ними села Карпів Яр.
— Це ж про яких ви козаків? — прищулився дядько Обеліск.
— Про запорозьких,— спокійно пояснив товариш із столиці. Дядько Обеліск занудьгував одразу й відверто.
— В пас тут є письменник, до деякої міри земляк, то він мене теж допікав. А я йому категорично й з усією, значить, революційністю: не було.
— Не було? — аж злякався командирований.— Та як же?
— А так. Червоні козаки в громадянську були. Заскакували на півдня і встигли навіть мітинг провести коло попової хати. А запорозькі? І пе чули, і не знаємо, і взагалі — пе було!
— Товаришу Обеліск! — сплеснув руками товариш із столиці, наївно вважаючи, що дядькове прізвище справді Обеліск, а не Надутий, але це незнання ііому пробачено з усією широтою натури, яка була притаманна не тільки самому Обеліску, а й усім світлоя-рівцям, яких колись називали незугарним словом "карпоярівці". Дядько Обеліск мовчки слухав далі, навіть повернув голову до товариша з столиці — мовляв, що ж ти там ще нам скажош-загу-каєш?
— Ви кажете, не було? — обурювався й дивувався водночас столичний житель.— А Січ? А лицарі свободи? А Карл Маркс про першу в Європі республіку запорожців?
— Нащот Карла Маркса, то я не читав,— щиро визнав дядько Обеліск,— хоч марксизм і сповідую. А нащот козаків, отих, що ви ними так переймаєтесь, то ви пошукайте, мо', й знайдете, у вас, видать, час є, а пам ніколи. Я ж розмишляю собі так. Що то за народ оті козаки були? Ну, втікали в очерети на Дніпро. Чого втікали? Від жінок — ясно. Бо наша вкраїнська жінка така, що од неї сам чорт утече, не те що козак. Значить, утікали од женщин і ховалися в очеретах.
—
Тут столичний мудрагель пригадав, ніби щось подібне писав колись і такий знавець запорозької старовини, як академік Явор-ницький: "Запорожці дуже кохалися в бджолах, випасували коней і жили без жінок".
— Коли б саме це, то воно й нічого б. Так трудовою ж діяльністю не займалися? Не розвивали ні тваринництва, ні інших галузей. Промисловість їм і пе спилася. Аби оце вони збереглися й досі, була б Україна індустріальною державою? Дзуськи! Та ще й бракопьєрили па всю губу. Рибу неводами та сітками як повиловлювали, то й досі її в Дніпрі чортма! А диму напустили! Варили з ранку до вечора куліш, гнали самогонку, кип'ятили смолу човни свої обмазувати — досі оп дим стоїть стіною од Запоріжжя до Дніпропетровська, ніяк вітри не розвіють! А ви кажете...
Тут автор нарешті міг би визнати, що отим столичним товаришем був саме він, тобто автор. Міг би він висловити й свою незгоду з дядьком Обеліском у його лівацько-спрощепих поглядах на історію. При цьому автор не став би вдаватися до вчених авторитетів чи там спростовувати дядька Обеліска фактами історії. Він просто і скромно послався б па своє власне прізвище, походясення якого він відкрив, ретельно і вперто досліджуючи своє генеаналогічне дерево, що, як нетрудно здогадатися, було, як у всіх українців, дубом, росло довго, славилося міцністю й твердістю, мужньо змагалося з стихіями і щедро передавало всім відгалуженням роду Загребельних ще одну, скажемо відверто, досить делікатну особливість, завдяки якій жоден з авторових предків не знав розумової праці на відміну від тих, хто складав біблію, дав світові Гомера, Данте й Шекспіра. Автор мав би виправдати сподівання своїх предків, надолужувати все, прогаяне ними, і від вдячності за високу місію, покладену на нього, а також за предківську історичну витривалість, не шкодуючи свого часу, а також своїх високоцін-них розумових зусиль, він кинувся досліджувати корені, де пе на останньому місці було прізвище.
Хоч один наш відомий поет з невідомих причин чомусь і відмовляє українському народові в праві на прізвища, наполягаючи більше на його, мовляв, безіменності: "Наша генеалогія — вся в чорноземлі. Гречка передавала її гороху і просу. Пшениця передавала її житу й вівсу. Тембр твоєї дьогтьової генеалогії ти чуєш в зелених органах дубів і лип. Так, ми до тебе рвемось крізь це книгокняжжя, ми — репані, ми, що вгноїли масну цю землю. Крізь історичний асфальт княжих прізвищ пробиваємось до тебе травою зеленою — її безіменністю..." Не записували імен — то правда. В книгах стоять імена королів. Але ж не означає це безіменності народу цілого. І прізвища теж ми мали. Бо що таке прізвище? Це, коли хочете, перша ознака високої цивілізації народу. Колись люди називалися просто: Адам, Єва, Авель, Каїн, Грицько, Отецько, Гаврило... Навіть у славетних греків що маємо? Хто знає, яке прізвище в Сократа або в Ахілла? А в Агамемнона? І взагалі що це таке — Агамемнон? Для бугая або жеребця воно й нічого, а для героя
ЗО
Троянської війни ніяк не личить. Може, Клітемнестра й убила його через це наймення, хоч, відверто кажучи, ім'я Клітемнестра теж пе викликає особливого захвату і нагадус не вродливу гречанку, а щось медичне або зоопаркове.
Так от про Загребельних. Де взялося це прізвище? Може, це комусь і пе сподобається, але ж — од козаків. І не від козаків взагалі, а від конкретного запорозького козака Носа, що мав ім'я Павло, жив у сімнадцятому столітті, первісне прізвище міг мати, а міг і не мати, бо відомий був просто як Павло, а ще: був надзвичайним і повноважним послом Запорозької козацької республіки, акредитованим при дворі французького короля Людовіка XIV.
Тут необхідні пояснення: Людовік XIV, як відомо, любив, щоб його називали королем-сонцем, ще любив він садя*ати на європейські престоли своїх родичів або тих, хто йому подобався чи просто вмів запобігати його ласки. Для такого поводження наука приберегла навіть відповідний термін: непотизм. Бо паука без термінів — однаково що полова без остюків. Та щоб не морочитися з цим хит-ромудро-латипським непотизмом, найпростіше вжити наше слово "кумівство" — і одразу все стане зрозумілим. Ну, то от. У Польщі на той час не стало короля. Ян Казимир після невдалих восп з Богданом Хмельницьким і тяжкої розрухи в Польщі зрікся престолу.