Завсігди Иван Иванович ходив в одинаковім убрані: чорний довгополий аж за коліна сюртук, застягнутий од шиі до пояса на усі ґудзики; на верх сюртука шинеля з сіро-синёго сукна: на голові картуз широкий, у руках товста сучковата грушова палиця: — от и увесь Иван Иванович! Голова лиса, тілько на висках та на потилиці кущики сивого волося; вуси густі, сиві, але короткі, ніби підрізані; лице довге, усе в морщинах, під лівим оком бородавка, очи з-синя чорні наче крило у ворона, а в тих очах так и світився розум, ласка и якесь потайне, глибоке, старе горе. На вид можна було сказать, що Ивану Ивановичу літ під 60 и що він, як кажуть: "не одну повну випив лиха" и пережив не одну безсонну ніч. Жив він у Ніжені з того, що вчив по дворам дітей: він знав и науки и музику и мови: з Німцем говорив як берлінский Німець, з Французом не уступав Парижцю, з Поляками говорив як чистий Поляк, добре різав и по великоруски и по малоруски. Читав в ориґіналах и Петрарку и Шекспіра и Байрона. Байрона здається він вивчив на память. От на сего то чоловіка и вказав Жукові один ніженский педаґоґ, до котрого обернувся Жук за порадою...
— "Добре!" сказав Иван Иванович; "я поіду до вас вчить сина. В городі мені вже остило жить; хочу спочить в селі; добре, поіду."
Жук почав був умовляться за плату. Иван Иванович ёму одрізав так: "Я чоловік одинокий, мені не богато треба на прожиток; а збирать ні для кого то й не люблю я грошей... Мені треба от — що тілько: тепла хата, подушка, сніп соломи, кусок хліба, ложка горячоі страви та шматок мяса... хиба ще тютюну люльку.
— "Та як же таки так," почав говорить Жук; "так якось не яково, безплатно не можна."
— "А коли не можна, то й не треба... й не беріть мене!"
Жук більш не суперечив и взяв до себе Ивана Ивановича. На Наума (1. студня) рано в ранці Жук покликав до себе попа з причтом; одправили молебень и "ввели хлопця в науку.''
Принявся Иван Иванович за Сеню.
— "Як ви ёго учити мете?" спитала раз Жучиха Ивана Ивановича.
— "Се вже моє діло," одрізав він.
— "А чому вчити мете?"
— "Учити му тому, що сам вмію, а до того: любови и правді..."
Жучиха не знала, що на се й сказать. Иван Иванович спав в одній хаті з Сенею. В семій годині з ранку він будив хлопця, велів ёму зараз же витерти усе тіло холодною водою, хутчій одягтись, и виводив ёго гулять на двір. Погулявши приводив ёго снідать; поснідавши витворяв з ним ґімнастичні штуки, давав хлопцю спочить и тогді садив ёго за книжку. Од книжки знов на двір, за ґімнастику. Після обіду хлопя бігало само, а спочивши Иван Иванович начинав вчить ёго музиці. У вечері вчитель росказував що не будь Сені; в 8-ій годині давав ёму вечерять, а в 9-ій виряжав спать. — Гулять водив Сеню Иван Иванович більш туди, де йшли які-будь роботи, звертав хлопячі гадки на роботу, на робітників: инколи було й сам візьме ціп або косу чи заступ, и якийсь час робить у гурті з робітниками; а Сеня дивиться на вчителя, тай собі за роботу. Иван Ивановнч зробив Сені ціп, граблі, лопату; а батько купив різні инструменти столярскі. Дитина не то що привязалась до вчителя, а так полюбила ёго своєю чистою душею, що ні на одну годину не розлучалась з ним.
— "Зовсім ви, Иване Иванович, одбили у мене унука," говорить було Сеніна бабуся.
Усміхнеться на сю річ Иван Иванович и лице ёго якось засяє... Сам Иван Жук тож полюбив щиро Ивана Ивановича: та не можна було й не полюбить ёго, такий він був приязний, жвавий и щирий.
И здавалось, що сама благодать царює и в домі и в семьі Жука. Ніколи у семьі ёго не показалась ні одна чорна хмара; з роду між подружєм не пробігла чорна кішка!.. Хоча Иван Жук и був трохи упрямий, але Олена Василівна своєю добрістю вміла так обійти, так повернуть, що Жук не то що не одмовляв ій ніколи ні в чому, але на кого-б він не розсердився — вона прийде до ёго, візьме за руки и скаже: "годі, Иване! серцем не поможеш", и скаже вона ті слова так мило, так приятно, подивиться на чоловіка таким поглядом, що той зараз и осяде и скаже: "воно й правда! и якого врага я тілько кров свою псую..."
Годів через два після того, як Иван Иванович поселився у Жуківці, раз на весні Жук сидів у своій пасіці. Вже повечеріло: чує Жук, під тином щось пищить. Глянув Жук — дитина; взяв він іі и приніс до дому.
— "А йди сюди, жінко! Бог талан наслав!" гукнув він на Олену Василівну.
— "Що там таке?" спитала жінка.
— "Та ну бо вже швидче йди дивись!"
— "Що се? дитина!.. де ти узяв?"
— "Еге, де узяв! Бог дав... Бач, ти родила одного сина, тай заговіла, а мені мало сина, треба ще дочку... своєі нема, так от чужу Бог посилає. Бери швидче!"
— "Годі шутковать! кажи: де узяв?"
— "Під пасіку хтось підкинув."
— "Отсе! Господи! чи воно-ж хрищене?" Подивились: справді дівчина; бачиться, нехрищена ще. Охристили, нарекли Софією. Доглядать Соню узялась стара Жучиха: "Се на мене Господь зглянувся," говорила вона: "одібрали у мене внука, от Бог и послав мені утіху." Ніхто и не подумав розпитувать, чия то дитина. И росла Соня у Жуків як рідна дочка, и ні змалку ні зрісши не чула вона ні од кого, що вона не сестра Семену, не дочка Ивану Жуку.
Минув ще рік и Олена Василівна порадовала свого Ивана, родивши ёму дочку Орину, и в Жуківщ пішло житє ще веселійш.
Прості селяне любили Жука. Не було в Куликах такоі семьі, котра-б не знала Жука и котрій він не став би коли-будь в якій пригоді, або запомозі. "Жук у нас золотий пан; таких панів мало на світі," говорили Куличане. "Прийди до ёго хоч серед ночи, він не одмовить тобі ні в пораді, ні в запомозі. — 'Позичте, пане, карбованця, чи два.' — А на що тобі? спитає, може на пропій! так и не проси, не дам. — 'Ні, пане, на подушне треба, або на чоботи.' —Добре, на! и дасть, тілько спитає: коли вернеш? 'Як зароблю, пане.' — Е ні, так не можна! треба срок; який хоч срок, а щоб був. — Прийде срок: — вже хоч умри, а принеси Жукові гроші, а то в друге з роду не повірить... Проценту він ніколи не візьме, а срок здорово береже. И в самого ёго — слово святе!" Так говорили про Жука селяне. За те-ж и слухали вони ёго! Скаже було Иван Жук: "завтра, люде добрі, треба косить!" и усе село вивалить до Жука на косовицю!.. Настане возовиця: "поможіть, хлопці, хліб перевезти," озветься Жук, и дивись: у неділю, після служби божоі, з усего села з навантаженими снопами скриплять вози на Жукове гумно. Усе у Жука робилось толокою! Сусідні пани не долюбляли Жука, особливо після знесеня крепацтва. Наідуть, бувало, и приказчики й самі пани у козаче село Кулики, кликать людей на роботу; сулять добру плату, але ніхто не піде, поки не скінчена робота у Жука. "Не можна йти," кажуть, "не годиться; ще в свого пана не поробили, — після Жуковоі толоки підемо.
Минуло Сені десять літ. Иван Иванович став говорить, чи не пора б ёго в ґімназию везти. — "Добре," сказав Жук, "одвеземо ёго в ґімназию; а ви зостанетесь у нас, поки Соня підросте?"
— "Ні, не зостанусь; бо нічого у вас мені робити," одповів Иван Иванович.
— "Коли так, то не повезу Семена в ґімназию."
И не повіз, поки не прийшла пора вчить Соню. Иван Иванович проготовив Семена добре и оддав ёго в III. кляссу, а тогді взявся вчить и Соню. —
Щастє, кажуть люде, не довго сидить на однім місці. Так вийшло и з Жуками. Не минуло ще й року, як Сеня занедужав, так що ёго мусіли узять до дому. Хлопя поправилось, але Иван Иванович порадив перегодить цілий рік и не везти хлопця в Ніжен в ґімназию, поки не окріпне. Недуг Семена нагнав таку тугу на Жука, що він за час недуга сина посивів, постарів на десять літ и похолов духом...
Настав 1866 рік и приніс у семю Жуків велике горе! Літом лиха болість холєра не минула й Куликів, завернула й до Жука на хутір и вихопила самого Жука и Ивана Ивановича. Не одна Жучиха з дітьми ридала, проводжаючи на гробовище чоловіка свого. За Жуком ридали усі Кулики. Не було там лукавих, напускних сліз: то були слёзи щирі, то була найвисша честь, яку могли оддати селяне помершому Жуку. Не багато єсть панів, котрі б своім житем заробили собі між селянами таку велику повагу и шанобу, якими користовався Иван Жук!...
Сумно якось стало и в домі и в дворі Жука! Олена Василівна ходила, наче не своя... И справді трудно ій було: на іі руках зосталось велике хозяйство и троє дітей: правда, Семен в той час вже був на другім курсі університета; але всеж ще треба було щось и для ёго уділить материнских клопотів... Доучувать Соню и Рисю узяла Олена Василівна ґувернантку, котру ми вже знаєм; знайшов іі Сеня: він не вважав на те, що вона була Німкеня, бо вона добре знала де-які науки и музику; а чого не хватало, він сподівався сам додать своім сестрам — що на вакациях, а що скінчивши університет.
Узялась Олена Василівна за хозяйство, сама до всего доходила и ті клопоти ніби розважали іі. Не любила вона зітхать перед людьми, жалковать на долю и нарікать... Коли було приверне печаль до серця, вона піде у свою кімнату, зачиниться, стане навколішки перед образами и пічне молиться и плакать тихенько, щоб ніхто й не вчув... наплачеться, намолиться, серцю полегшає и знов вона за діло... До того треба сказать, що на світі нема нічого такого, до чого б чоловік не привик: привикне він до всего, инколи — привикне й до тюрми... Привикла и Жучиха до свого сирітства, до свого удовиного житя! Тілько з себе вона не та стала: лице пожовкло, поморщилось, очи позападали, волосє посивіло...
Сусіди не наіздили втішать Олену Василівну: з великими панами вона ніколи не зналась, а полупанки вважали іі за чудачку. Для іх вона справді чудна була. Живе вона у себе на хуторі, нікуди не іздить, ні з ким не водиться; клопочеться тілько коло дітей та хозяйства. Не була вона в институті, держить себе якось просто, з усіми рівно и з козачкою и з панією однаково ласкаво; панских звичаів у іі зовсім нема; заговорить з нею яка пані — вона й говорить и думає якось ориґінально, "по своёму..." Ну хиба же се не чудачка!... А як вмер муж у Олени Василівни — вона стала ще чуднійша дія своіх сусідок: не наділа вона чорного убраня з плерезами, а вбралась у сіру капоту и білий очіпок и не переміняє сего колору... Завсігди вона за ділом; коли не по хозяйству де товчеться, так сидить собі у салі, під вікном, плете чулок и дивиться в вікно на гумно, на дорогу, на село, на небо.