Хлопчаки тікають хто куди.
Сама ж заступниця стоїть на площі і слухає розповідь капітана далекого плавання Данила Реви про арктичну навігацію. Поруч з капітаном — інший, вже річковий, капітан Андрій Притуляк з маленькою гарною донечкою на руках, а у донечки в руках — лялька, неначе портретик її в мініатюрі.
Тут же неподалік три колгоспниці тихенько осуджують заступницю міністра:
— Подумаєш, цяця,— ще відвертається!
— Еге! Думає, що вже як ЗІМ і павутинки... А вчилась як, пам'ятаєш? Гірше за нас вчилась...
їм, звичайно, і на думку не спадає, що заступниця міністра з невідомих причин почуває себе трохи ніяково перед ними і навіть соромиться; вони ж сприймають це як її гордість і зарозумілість, і самі теж почувають якусь ніяковість, змішану з образою і навіть заздрістю.
Підходить стара колгоспниця Христя Глібова.
— Ой яке наше село стало пишне та веселе!— Христя з цікавістю вдивляється в обличчя гостей.— Вже хоч достатку й чортма, так люди зате ай-яй-яй!.. як мак процвітають... Здрастуйте!
— Здрастуйте, тітко Христино!
— Доброго здоров'я!
— Дайте я подивлюсь на вас та полюбуюсь, а то все прощаємось, та проводжаємо, та плачемо,— бо ніхто вже не повертається! Як згадаю життя — одні прощання. Чи вже нема нам радощів дома? Чи земля набридла?
— Ні, не набридла нам земля.
— Брешете! Та все полковники, та генерали, та інтелі-ге-е-снтні всі один в один. Уже Брикун Харко, нащо дурний, і той... Не бачили Брикуна?..
Ось і Брикун якраз виходить з похилої старої хати. Одяг, постать, хода — достойність, не впізнати колишнього першого ябедника і склочника колгоспу. Двадцять років не видно було тут Брикуна. Спочатку чутка пішла, що його за щось нібито несправедливо заарештовано, потім час узяв своє, і думати про нього перестали.
— Дивіться, Брикун об'явився!
— Що ви кажете? Де?!
— Ось, іде! А казали: заарештований.
— Брикун?
— Харко... Ох і важна фігура!
— Ліквідували його установу як непотрібну, де він трубив по-пустому двадцять років.
— Сказитися,— діяч! Сміються.
До мене підходить друг мого дитинства Григорій Безверхий, архітектор, брат художника Федора Безверхого, що страждає задишкою. Подібно до брата, він любить рідне село, любить потихеньку і старі церкви, і хати, але творчість його присвячена головним чином проблемам столиці, притому не звичайним будинкам, призначеним для проживання людей, а спорудам, які не будуються, а "воздвигаються". Його покликання — пантеони, павільйони, палаци культури, урядові санаторії з безліччю колон, пілястрів і класичних урн, які він щедро розставляє де треба і не треба, поки не досяг лауреатських висот. Крім урн, в спорудженні яких він далеко перевершив усіх класиків зодчества, він збагатив архітектуру пишних під'їздів велетенськими кулями з полірованого граніту та покритими швидкісним цементом сходами, які легко й дуже швидко виказують своє цегляне походження. У створенні сходів фантазія його бездонна. Він творить їх навіть на рівних місцях, щоб людям, очевидно, було куди підніматися.
Останнім часом він створив проект колгоспного клубу для рідного села. І хоч клуб у проекті був пишно названий Палацом культури, він несподівано викликав обурення Зарудного і майже всього правління колгоспу, про що стане відомо трохи пізніше. Зараз же мій друг схвильований і зворушений зустріччю зі мною так само, як і я.
— Здрастуйте!
— Привіт! З приїздом.
— Уявити собі не можете... Тобто ніколи в житті... Ай-яй-яй!..
— Я теж. Розумію...
— Як багато нас, дивіться.
— І які різні всі! Вся країна, як у дзеркалі,— величезний шлях!
— Як далеко пішли ми... Я ніколи не думав...
— Так. Я приголомшений. Наче я народився знову або воскрес.
— Летить життя!
— Так. І радісно, і жаль, і навіть соромно, га?
— Розумію. Забули. Не можна так забувати! Не можна... До нас підходить генерал Порохня. Він у такому ж стані, як і ми.
— Юрію Григоровичу, привіт! Впізнаєте?
— Звичайно.
— Ваш учень. Читав про вас, будинки ваші бачив, ваші картини...
— Мовчіть — заплачемо.
Потискаємо один одному руки. Любим один одного,— щасливі, просвітлені й сумні.
— Скажіть мені, сусіди, гості дорогі...— Жінка підходить стара з незвичайним виразом суворого обличчя.— Десять років день і ніч прошу: скажи мені, сонце ясне, і ви скажіть, зорі золоті,— чи стоїть і досі мій менший син Іван на майдані в Берліні?
— Так!— відповідають військові.— Стоїть на майдані ваш син!
— З мечем в одній руці, з дитятком у другій коло серця?
— Стоїть, мамо, з мечем.
— Глядіть, щоб стояв. Не упускав дитя і меч. Степаниду Воронцову знає вся округа. Семеро її синів
загинуло в війні. Не витримав, пом> гився розум матері, і коли їй одного разу Іванова вдова показала журнал "Огонёк" з кольоровою фотографією пам'ятника загиблим воїнам у Берліні, вона, приголомшена схожістю статуї з Іваном, вже не розставалася з журналом.
— Ось він, бачите?— Вона простягає гостям бронзовий образ свого сина.
Під'їжджає Зарудний з районного центру, де його затримали, прикро вразивши різними непогодженими інструкціями. Він почуває, що спізнився і до призначеної зустрічі з гостями, і на будову села на горі. І тому, коли він почне зараз говорити про свою радість, не треба думати, що ця радість засяє раптом на його суворому, не багатому мімічними відтінками обличчі. Голос його також залишиться рівним. Він може показатись наполовину нібито відсутнім: у нього вся душа на будові.
— Дуже радий побачити вас хоч раз усіх вкупі дома! Здрастуйте!— Сава Андрійович вже йде серед гостей, вдивляючись в обличчя, потискуючи руки.— Дуже радий! Дуже приємно і радісно бачити, що так багато розумних і добрих людей дав державі наш колгосп... О!.. Кого я бачу?! Рева?
— Я, Саво Андрійовичу. Привіт!
— З Льодовитого океану?
— Так точно. Дивлюсь навколо, і все сниться мені...
— А се... І ви завітали?..
— Здрастуйте...
— Ой гаразд! Ви тільки подивіться на картину.— Широким рухом Зарудний запрошує мене помилуватися цією справді незвичайною картиною.
— Сто дев'яносто вчителів, агрономів, лікарів, інженерів, офіцерів! Шість полковників, тільки живих: полковник Соки-ренко, Бондаренко, Дорошенко, Демиденко...
— Я!
Білокінь! ■— Я!
— Полковник Чуб! Капітан Льодовитого океану Рева! Генерал Порохня!
— Я!
— Генерал Голубенко!
— Я!
— Генерал армії Федорченко!.. Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте! Може, кому-небудь, особливо після столиці, не дуже весело бачити нас Сьогодні ми нічим не можемо похвастати, крім хіба засухи та пилюки. Не мільйонери. Немає серед нас ні депутатів, ні знаменитостей ко'лгоспних ланів. Не вийшло якось у кас ні геройство, ні депутатство. Людей бракує. Одні виросли і, розпростерши крила, розлетілись по високих державних постах, інші —" без крил розлізлись, треба й не треба, до лихої матері, хто куди, де більше асфальту, електрики, де легше обкладання, і вже звідти критикують нас і навчають сіяти й орати.
— Саво Андрійовичу...
— Не заважай. Я промову цю давно готував. Так... Хай моя промова не зовсім буде правильна в чомусь,— не важно. Важно, товариші, головне. А головне...— Тут голос Зарудно-го затремтів з відчуття незвичайності того, що всі, звичайно, знають, але про що йому хочеться особисто сказати тим, що зібралися:— Буде, товариші, море! Так! Буде море, і наше село піде навіки під воду. Ось тут, де родились наші предки й ми з вами, де ми росли, любили, плакали й веселились, буде морське дно. Де матері наші ще дівчатами колись складали пісні... так... буде дно морське. Художники, звичайно, могли б для музеїв написати сьогодні хоч би сто картин — села старі, ветхі греблі. Так нема художників... нема... Щоб бачили колись, при комунізмі, люди на картинах морське наше дно. Що створилось воно не в якусь там силурійську еру23, що це наше робітничо-селянське людське море. І я подумав: якщо вже не вистачило в них сумління чи розуму чи що інше скувало їх убогі душі,— давай викличу живих. Тоді я попросив написати вам листи.
— Спасибі, Саво Андрійовичу,— почулися голоси.
— Дозвольте! В чім, власне, діло?— Харитон Брикун явно незадоволений.— Для чого мене, наприклад, викликали? Профіль моєї роботи, як сказати... Я...я... я не художник, я — спеціаліст по холодильниках.
— Не перебивайте!
— Тихо!
У Сави Андрійовича і Брикуна стара взаємна неприязнь, простіше кажучи, вони колись люто ненавиділи один одного.
І, звичайно, голові не хотілось би сьогодні бачити Брикуна. І це відчувається в його словах.
— Так... Не тільки орли-соколи злетілись до нас. Прилетіли й дрібніші пташки — заготкурочка, заготкачечка, райгу-сак, райкарась, промцибуля, облсметана. Прибули й такі, сатана б їх душу забрав, що, покинувши землю, чверть століття коптіли десь у канцеляріях або бігали, як приблудні пси, за чужими возами. Навіть у тих, уявіть, мізерних натурах заговорило щось. Повторюю, я дуже щасливий.
При цьому Сава Андрійович ні разу не подивився в бік Брикуна, від чого спеціаліст по холодильниках починає помітно гарячитися.
— Ні, вже ви дозвольте! Я хочу перш за все знати суть справи. А всі ці дрібні пташки і приблудні пси тут ні до чого...
Пронирливий і тонкий Брикун відразу догадується, що камінчик кинуто в його город, тим паче, що при згадці про приблудних псів більшість людей обернулась в його бік. Це дуже вкололо його гордість.
— Якщо, згідно інструкції, дане село йде на дно моря, воно піде незалежно від приїзду всіх тут присутніх або не-приїзду їх, це по-перше. По-друге, навіщо мене особисто викликали?
— Попрощатися з хатою. Приступаємо чистити дно морське від будівель. Все зноситься: хати, садки — все. Значить, у кого є щось отут,— не дивлячись на Брикуна, Сава Андрійович кладе свою квадратну долоню на груди,— будь ласка. У кого — холодильник, пробачте і йдіть собі, щоб мої очі вас не бачили...
Батько генерала Федорченка Максим Тарасович — людина незвичайна, і кожен, навіть Сава Андрійович, завжди підходить до нього з деякою оглядкою й обережністю. Гордості неймовірної, важкий, непримиренний і завжди чим-небудь не-вдоволений. Ніколи не вгадаєш, куди поведе його думка за хвилину. Якби не син, генерал армії, і не поважний вік, невідомо, що б мав він за свій язик. Йому вісімдесят п'ять років, але він применшує свої літа, не бажаючи розлучитись з давньою репутацією кращого тесляра району.