Незабаром він зупинився неподалік скверу, але з нього ніхто не виходив. Тищенкові це здалося дивним.
— Це наші, — озвався чоловік за кермом, завваживши його занепокоєння.
...Їх ніхто не зустрів. Коли б за ними хтось спотерігав, то цей "хтось" помітив би, як із легковика, що припаркувався біля парадного, вийшли двоє — літній чоловік у простенькому одязі, мабуть, водій, і чорноволосий молодик у джинсах і картатій сорочці; решта двоє залишилися в машині.
Якщо зовні сквер і будинок свідчили про занепад організації, яка всім тим володіла, то всередині було все навпаки. У фойє, якраз навпроти парадних дверей, висів портрет особи на повний зріст при всіх регаліях і відзнаках. То був портрет людини, чия духовна сутність тепер клубочилася над непритомним тілом Тищенка і чию смерть він спостерігав у пам’яті Вселенського Розуму, в потойбіччі. Людина була немов жива. Власне, живим здавалося все, крім очей. Портрет ніби малювали двоє, один — геніальний художник — створив обличчя, постать, чуб, одяг; другий — початківець — зобразив очі. Біля портрета стояла почесна варта в одязі часів урядування Особи, а в просторому фойє та в коридорі висіли прапори з усілякими державними символами — переважно у вигляді знарядь праці — молотка, кельми, циркуля, коси тощо. На обличчях двох у почесній варті не здригнувся жоден м’яз. Певно, вони й гадки не мали, хто розглядає портрет.
Тищенко хоч і знав, куди треба йти, але подивився на водія, мовляв, веди.
...У цьому великому приміщенні, схожому на актову залу, він уже бував, коли його наймали за провідника. Різниця між першими його відвідинами і тим, як зустріли його тепер, була така сама, як між двома його подобами — власною і теперішньою. Тоді йому показали на стілець усередині П-подібного столу, а тепер посадовили на чільне місце. А ті півтора десятка співголів, що минулого разу сиділи за столом по периметру, тепер дивилися на нього очікувально, виказуючи відданість і увагу. На них були однакові сталевого кольору кітелі — щось на зразок парадної уніформи. Тим часом Тищенко не поспішав.
— Чи надійно засекречено метод перевтілення? — нарешті озвався він.
Відповів чоловік з ясними світлосірими очима — він головував за цим столом.
— Сам метод, а точніше ідею, описано в науковій літературі, отже, це не таємниця. А от технічні засоби і спосіб транспортування душі... даруйте, сутности, у світ Вселенського Духу — за сімома замками. Коли деталі приладу було виготовлено і їх залишилося тільки скласти докупи, ми тему закрили...
Поки чоловік розповідав, як учених спершу розігнали, а потім у різний спосіб знищували, Тищенко потай спостерігав за людьми за столом, намагаючись угадати реакцію на його запитання. І тут він завважив, що їхні очі, такі різні барвою і формою (розкосі азіатські, блакитні нордичні, чорні негроїдні), були немовби намальовані, як на портреті у фойє. "Очі закритих людських сутностей, — подумав він. — Отже — жодного орієнтиру..."
— Там, — Тищенко кивнув кудись убік, — багато люду. — Чому не працюють?
Ті, що сиділи за столом, похнюпились. Озвався все той же сіроокий чоловік:
— Відтоді як ви... Відтепер світ сильно змінився. Чітку організацію суспільства, що ви по собі лишили, наші попередники і ми підтримували досить довго. Організм розвивався, зростав, мужнів... Усі були нагодовані й зодягнені. Мирний труд і спокій надійно охороняли... Ми досягли того, чого прагнули, — рівності для всіх. І саме звідси пішли проблеми. Соціологічна служба констатувала швидкий занепад творчого потенціалу. З’ясувалося, що люди не бажають бути рівними, кожен прагне дістати свою винагороду, адекватну своїй праці. Перестало вже діяти й заохочення символами, ну, всілякі там відзнаки...
Поки чоловік оповідав, Тищенко гарячково обмірковував ситуацію. Першої-ліпшої хвилини "месія" міг прокинутись і повідомити, хто він насправді.
— Так, проблеми... — мовив Тищенко, не переймаючись тим, що перебив оповідача на півслові. — Проблеми — функції порядку. Зміниш порядок — відпадуть проблеми. — Цю фразу, почуту від "месії" в потойбіччі, він повторював уже вдруге. Хоч його й оточували закриті сутності, він відчув, що вона справила враження. — Але порядок можуть змінити тільки особистості, які не бояться... Коротко, потрібні будуть соратники... Чи можна використати того-таки провідника?
Голова на мить знітився, а тоді сказав:
— На жаль, деталі транспортування, е-е... нам невідомі. Це може сказати тільки керівник Центру перевтілення.
Іван Іванович прибув на виклик в офіс "Порядку" і нерішуче переступив поріг зали засідань. На ньому був той самий кітель з дорогого сукна, а на пещеному обличчі з великим, бульбою, носом вгадувалася боязкість і відданість. Чоловік, який був за старшого, запросив його сісти. Щойно гість опинився за столом, як він ніби приріс до єдиного сталево-сірого багатоголового тіла.
— Чи може ваш Центр доправити з потойбічного світу з десяток осіб? — запитав Тищенко.
На обличчі Івана Івановича майнула заклопотаність.
— Це дуже складно, — відказав він. — Потрібні добровольці. І не перші-ліпші, а такі люди, чиї енергетичні оболонки відповідали б умовам... Це перше. Друге — такий доброволець мусить мати здібності блискавично реагувати на мінливі обставини, хоч би які незвичайні ті були. І третє — там, у голографічному вимірі, в нього мусять бути родичі або друзі. Щоб розшукати таких людей, потрібен час.
— А мого провідника не можна використати вдруге?
— В принципі можна. Але з ним щось скоїлося. Він вас мало не вбив.
— Так... — зітхнув Тищенко, — якесь психічне збурення...
— Мабуть, так, — погодився Іван Іванович. — Гадаю, деформація ментальної аури... Проспиться — обстежу.
— І скільки він спатиме? — поцікавилася лже-Особа.
Тищенко, як фахівець із надзвичайних ситуацій, добре знав особливості свого організму. Снодійне, як і алкоголь, не мало на нього великого впливу. Колись він створив кооператив, що займався довозом тягачів та метео— і геологічного обладнання спершу в Арктику, а потім в інші важкодоступні точки планети. Уже тоді це була організація смертників. Проте з часом кількість трагічних випадків зменшувалась. Відбувався диявольський відбір — виживали ті, хто сполучав у собі високу професійну майстерність зі сміливістю і здатністю вмить і точно оцінювати ситуацію. І тепер Тищенко намагався змоделювати подальший розвиток подій. "Месія" хотів його вбити, бо збагнув, що йому підсунули не ту плоть для втілення. І тільки-но "скафандр" (хоч і не той) оживе, прибулець спробує переконати працівників Центру перевтілення, що їх усіх ошукано. Підміну викриють негайно: досить зафільмувати енергетичні оболонки "месії" і порівняти з відеозаписом аури Тищенка. Така ідентифікація буде точніша, ніж за відбитками пальців.
— Провідника охороняють? — поцікавився Тищенко.
— В охороні немає потреби, — відказав Іван Іванович. — Замовлення він виконав, гроші отримав ще раніше... Втім, з огляду на психічний стан, я його замкнув.
— Де?
— У себе в лабораторії.
І тут у свідомості лідера кооперативу "Експарка" виснувалась єдино правильна думка: його власну плоть слід негайно умертвити. І наказ про вбивство мусить віддати він сам.
— Це ідеальна людина для відряджень у потойбіччя, — провадив тим часом керівник Центру. — З його втратою одразу ж виникли б проблеми: пошуки нового кандидата на провідника, та й клопіт із трупом.
— А чи не можна взяти його на постійну роботу? — подав голос голова. — Може, навіть зробити одним із нас.
— Одним із нас він не стане, — відказав Іван Іванович. — Це індивідуаліст. До речі, організований ним кооператив був чи не з перших, що вийшов із-під нашого впливу.
Люди за столом насторожено перезирнулись, але керівник Центру заспокоїв:
— Ні, до нашої системи вони не ставились вороже, але й не схвалювали... Зрештою, там у них були свої проблеми — ротація кадрів через високу смертність. По суті — це єдина організація, де добровільно торгують життям. Вони не відмовляються від замовлень навіть тоді, коли на виживання лишається якихось десять відсотків. Ми теж не раз користувалися їхніми послугами, правда, через підставних... Пам’ятаєте, перший вантаж лантанових металів із сузір’я Кассіопеї? То була їхня робота. До речі, дуже вчасно — ми тоді зробили великий ривок у космічній техніці й озброєнні...
Іван Іванович інформував і водночас виказував глибоку ерудицію. Тим самим він презентував себе новому лідерові "Порядку". І робив те скромно — як виконавець, що не зазіхає на керівне крісло. За часів урядування Особи саме такі люди були в пошані.
Раптом відчинилися двері, й до приміщення зайшов водій, який привіз сюди Тищенка. Він попрохав Івана Івановича вийти на хвилинку.
— Та кажіть, що сталося, — озвався старший за столом, наказуючи поглядом керівникові Центру сидіти.
— Провідник утік, — сказав водій.
— Утік? — здивувався Іван Іванович. — Як?
— Підтяг дротом до вікна виноградну лозу, прикрутив її до батареї...
— Хе-хе, елегантно... — Керівник Центру не приховував утіхи. — Фахівець! А тільки нащо було тікати? Заждав би часину, та й вийшов би у двері.
— Хто повідомив? — поцікавився Тищенко.
— Охоронці порядку сказали вахтерові, а вже той зателефонував сюди.
— Краще б затримали, а вже тоді казали вахтерові, — озвався один із тих, хто сидів за столом.
— Намагалися, але він виявився спритнішим. Там, на проспекті, ще повно люду. Він зник у натовті.
Подвійне відчуття охопило Тищенка — полегкости, бо викриття його як лже-Особи відтягується, і тривоги, дух-бо сваволі блукає поміж людей, ще й у його — Тищенковій — подобі. Він потай окинув поглядом обличчя сусідів за столом — на них навіть не вгадувалося занепокоєння. Ці люди були переконані, що втікачеві від них не сховатись, або ж він їх більше не цікавить. Тільки на широкому виді керівника Центру вираз іронії поступився місцем збентеженню.
— Нікуди він від нас не дінеться, — повагавшись, мовив Іван Іванович. — Забився вже, мабуть, у свою нору, яку вони називають офісом "Експарки", і запиває небезпечне відрядження холодним пивом.
"Хай їм чорт!" — подумав Тищенко. — Навіть про те, що полюбляю пиво, знають!".
— Гадаю, найрозумніше — дати провідникові оговтатись, — провадив тим часом керівник Центру.