От дурний! Ну, чого ви казитесь?
Гордий. Того, що ви холодна, жорстока, рощотлива жінка.
Прокопенкова. Ой.
Гордий. Так, ви рощотливі й холодні. При красі це додає вам страшної сили. Ви жорстокі й цинічні, але краса усе заступає. От ви, іменно, за грош п'ятаків хочете купити. За одну красу і чесність — і всі геройські якості купити. Ловко! У мене,— як ви колись зволили сказати,— мою жагучість любите, вона хвилює вас!
Прокопенкова (весело-лукаво хитає головою). Атож.
Г о р д и й. У Лобковича — його щирість, чесність. А у Вукула, мабуть, мускули? Так? І до всіх не байдужі. Але позаяк ні в мене, ні в Вукула нема грошей, то ясно, що переможе щирість Лобковича. І це зветься правдою?! Брехнею це зветься, розумієте! Звичайною, поганою брехнею! А "оцінка" ваша є проста продажність проститутки! От і все! Прощайте!
Прокопенкова (тихо, винувато). Ну, не треба мене лаяти. їй-богу ж, це не так. Не йдіть. їй-богу, я вам правду кажу. Ну, який ви!
Гордий. Та навіщо я вам? Навіщо?!
Прокопенкова. Ну, не знаю. Підождіть.
Гордий. Хочеться, щоб я вбив себе або вас?
Прокопенкова (кривиться). Ну от, знову ви гучні слова. А я серйозно хочу...
Гордий. Не гучні це слова! К чорту гучні слова! Мені нічого іншого не зостається зробити. Та зрозумійте ж ви, що я не можу так далі існувати! Дома у мене мовчазне пекло. Жінка — людина тиха й благородна. Але тим більше вона страждає. І головне — непевність становища! От що найбільше мучить. Так або так, але кінець. От чого хоче й вона, і я. А який кінець? Який кінець я можу вибрати, коли я хворий вами? Я злюсь, я дивуюсь, з себе, обурююсь, я розумом дуже добре бачу, що ви не любите, а в той час не можу не бажати вас, не надіятись, не ревнувати. Безглуздя якесь, а зробити нічого не можу. А ви кажете "гучні слова". Не до гучних слів мені. Мені виходу треба. Розумієте ви це? Вихід... або я збожеволію!
Прокопенкова. Ну, добре... Але що ж можу зробити? Ну, я поїду. От скінчу екзамени й поїду. Два тижні потерпіть ще.
Гордий. Та не поїдете ви, а вийдете заміж за Лоб-ковича.
Прокопенкова. Ні, коли це треба, то я поїду.
Гордий. А зі мною не хочете поїхати? Підождіть, Кілю. Ніхто вас так не любитиме, як я. Чуєте? Ви знаєте мене, я не можу удавати, ви самі бачите, як я люблю вас.
Прокопенкова. Олексій Захарович, але ж для мене далеко важніше, щоб я любила. Зрозумійте ж, що я хочу любити. Я, я, я, а не мене!
Гордий. Ви любите мене. Так, ви любите, але ви боїтесь бідності, злиднів. Ви хочете продати себе.
Прокопенкова. Ні, Олексій Захарович! А втім, так, я хочу продати себе, але не тільки за гроші. Я не знаю, за що і як продам, але продам тільки тоді, коли буду вся, з ніг до голови хтіти цього. Підождіть! Може, я схочу продати себе й за вас. Але в цей мент цього бажання нема. Ну, голубчику, не сердьтесь на мене. їй-богу, я не заслуговую. Ви мені дуже подобаєтесь, але коли ви хочете через щось бути нещирим, то... мені стає нудно. А ви ж такий розумний, живий...
Гордий. Словом, "не гарний, але симпатичненький".
На сцену викочується опука. І зараз же за нею вибігає Вукул з ракеткою в руці.
Вукул (радісно). А-а, Калерія Семенівна! А ми ждемо. Доброго здоров'ячка. Що ви так пізно? (Здоровкається з Прокопенковою й Гордим).
Прокопенкова. Хіба пізно? Ні, якраз. Ну, як гра? Хто перемагає?
Вукул (дуже здивовано). Розумієте: Родіон Тимофі-йович! Уявіть собі! Га! Щось, розумієте, надзвичайне, сьогодні виробляє чудеса. їй-богу.
Прокопенкова (дивиться дуже привітно, широко на Вукула, шукаючи його поглядів). Хіба? А ви?
В у к у л. А я, як кінь, сьогодні граю. Ні до чого. Страшенно досадно. Ну, я біжу, там ждуть. Приходьте туди швидше... Ну, та й гарні ж ви сьогодні! (Крутить головою, потім швидко піднімає опуку й біжить).
Гордий. Надзвичайно галантний комплімент одгилив.
Прокопенкова. Ну, до побачення, Олексій Захарович. Ви туди не хочете? (Лице їй розсіяне).
Гордий. Я не хочу, але от ви, здається, не від того.
Прокопенкова. Ну, бувайте!
Гордий (бере її руку, не пускає). Чого ви так зблідли? Прокопенкова. Зблідла? Хіба?.. Ну, пустіть, я піду.
Гордий. Чого ви так зблідли? Чого захапались? Цінності Вукула побачили?
Прокопенкова. Так, побачила. І хочу до нього. Ну, й що?
Гордий (ошелешено). До нього?
Прокопенкова. Так, до нього. Пустіть руку.
Гордий (пускаючи). Ідіть.
Прокопенкова. Бувайте! (Іде за Вукулом).
Гордий непорушно стоїть і дивиться їй услід. Прокопенкова раптом повертає назад, підходить, сідає на лаву, деякий час сидить, хмарно і непорозуміло дивлячись перед себе. Гордий стоїть так само.
Прокопенкова (стріпуючись, злісно). Нічого не розумію! От єрунда яка!.. Що ж це таке?! Гордий. Чого не розумієте?
Прокопенкова (встає, тре лице руками). Чого не розумію? Голова крутиться! Розумієте? Ноги, руки слабнуть, в голові туман, серце пада кудись. І це щоразу, як він підходить до мене. Оцей нерозумний, добродушний, незначний чоловік! Розумієте ви що-небудь? (Рішуче). Ні, це чортзна-що таке! Ні-ні, це ми ще побачимо. Прощайте. Я піду туди.
Гордий. Підождіть, я хочу...
Прокопенкова. Ні-ні, я не можу! Я хочу з цим покінчити! Не сердьтесь, приходьте завтра. (Швидко йде наліво).
Гордий довго дивиться їй услід. На терасу виходить Лобкович. Підходить до столу, випиває й непорушно дивиться в одну точку.
Гордий (бачить його, щось думає і раптом рішуче прямує до тераси. Виходить і говорить одривисто, понуро). Доброго здоров'я, Тимофій Наумович! Мені треба побалакати з вами.
Лобкович (байдуже). Драстуйте. Балакайте.
Гордий. Вибачте, що... що... А втім, нема за що вибачати. Річ в тім, що ваш син Родіон Тимофійович має намір женитися з мадемуазель Прокопенковою. Оскільки мені відомо, він матеріально залежить від вас. Це так?
Лобкович. Ну?
Гордий. Так чи ні? Коли залежить, я буду далі казати. Коли не залежить, мені нема про що говорить. Лобкович. Залежить.
Гордий. В такому разі... В такому разі я мушу вас попередити, що Прокопенкова вашого сина не любить і хоче вийти за нього для грошей. Вона сама мені це сказала. Сказала через те, що вона... що ми в близьких відносинах. Я до вас звертаюсь тому, що люблю її й що в моїх інтересах, щоб вона не вийшла за вашого сина. Але і в його інтересах, бо вона обманює його. Коли ви зичите добра своєму синові, то... ви повинні знати, як бути в такім випадку.
Лобкович. А як це все неправда?
Гордий. Перевірте. Не давайте синові грошей, і, побачите, поки він не матиме грошей, вона не буде його жінкою, перевірте.
Лобкович. Перевірить, кажете? Вона в близьких відносинах з вами? Гордий. Так.
Лобкович. Он як? (Живіше). Перевірити? Так, так... Гм! Так, так... Добре, добре. Для грошей, значить? Йому сказати можна?
Гордий. Можна, але він не повірить. Я не раджу. Він скаже їй, і вона муситиме хитрувати до кінця. Краще не казати. Просто перевірте.
Лобкович. Ага. Так?.. Гм... Все одно. Це добре. Це, знаєте, дуже добре! Дякую вам, дякую. Добре, добре. Це можна, це можна. Неодмінно перевірю!
Гордий (з деяким непорозумінням поглядає на нього. Потім рішуче, понуро). Ну, бувайте здорові. Я поспішаю.
Лобкович. Поспішайте, поспішайте, це добре. Бувайте здорові. Так, так, це добре. Антипович, Антипович! (Заклопотано іде в хату).
Гордий сходить з тераси, дивиться в сад і, нарешті, рішуче й швидко виходить на вулицю.
Лобкович з'являється знов, швидко наливає й випиває дві чарки, одна за одною. Потім швидше, ніж звичайно, ходить по терасі, заклавши
руки за спину й мугикаючи. З саду виходять Родіон і Прокопенкова. Ідуть швидко. Прокопенкова оживлена, озирається назад, неуважна.
Прокопенкова. Але ж ви не сердитесь? Не сердитесь? Ні? Я поїду з вами завтра, ні, завтра не можу, а... а...
Родіон (в помітному піднесенню). Не треба, не треба призначати! Коли-небудь. Коли захочеться! Так? Ну, от. Боюсь, що сідло для Вукула буде занадто низьке. Він трошки вищий за мене. Чи то пак, не занадто, а трохи... (Кричить): Вукул, швидше! Сідло спробуйте!
Прокопенкова. Вукул, швидше! Годі вам... Родіоне Тимофійовичу, у вас насос є? Мій попсований....
Родіон (біля велосипеда). Є, є! І добре функціонує. Чудесно. А шини надуті у вас?
Прокопенкова. Надуті, надуті! Але ви не сердитесь?
Р о д і о н. Та ні ж бо, ні! Господи! Та я... Ех, ви! Ех, ви! Та з ким хочете, як хочете! Бо коли хочеться, Кілю... то... що ж тут? Ну, ви можете не поїхати. Можете, але...
Прокопенкова (озираючись, не слухаючи). Та швидше ви, незграбо! Я палаю від нетерплячки перегнати вас!
З'являється Вукул, в піджаку, поправляючи краватку.
Родіон. Вукуле, сідло спробуйте. Чуєте? Чи не високо? Чи, той, не низько? (Подає велосипед).
Вукул. А ось зараз. (Пробує). Чудово! Як улишю. (Добродушно сміється). Ну, їдемо, Калеріє Семенівно. Бувайте поки що. Родіон Тимофійович, ми, мабуть, пізненько вернемось, то я велосипедик вам завтра заведу. Добре?
Родіон. Коли хочете, коли хочете.
Прокопенкова. Через що пізно?
Вукул. А що ж ви собі гадаєте? Заїдемо куди-небудь, закусимо, поки те та се, то й вечір. Я вас хутко не одпустю, не бійтеся. Ну? Гайда!
Прокопенкова деякий мент стоїть непорушно, поклавши руку на велосипед.
Вукул. Ну ж бо, Калерія Семенівна. Що ж ви?
Прокопенкова (дивиться на Родіона з блідим усміхом). Нічого не розумію. Єрунда якась. Не їхати хіба? Га? Вже не хочеться чогось.
" Родіон. Чому? Ну, от ще! Чому не хочеться? Дайте спокій. їдьте.
В у к у л. Як?! Не хочеться? (Іде до Прокопенкової, бере за руку вище ліктя). Ні, це вже вибачайте. (Ніжно й грубувато). Прошу, прошу! Нема чого. (Веде). Ну, от. Ато "не хочеться".
Прокопенкова (покірно йде, зупиняється). Чекайте. Пустіть руку. Фу, душно стало! (Шукає хустку, спирається на велосипеда). Стомилась я ніби.
В у к у л. Уже стомились? Е, вибачайте! (Знов підхоплює під руку й веде).
Прокопенкова. Ну, їдьмо! (Швидко йде вперед).
Родіон стоїть і дивиться їм услід. Потім сідає на лаву, весь час чудно посміхається.
З саду, задихавшись, швидко виходить О л ь г а, за нею Шелудько.
Ольга. Куди вони пішли? Родіон. Поїхали кататись.
О л ь г а. І ти йому свій велосипед дав? Сам підвів? Сам? Родіон: Сам.
Ольга (регоче). З тебе чудовий муж вийде! Чудовий! Ух, ти! Ганчірка, бовдур!
Родіон. Ольга, не будь смішною. Ольга. Я смішна?! Я?!
Шелудько. Розуміється, ти смішна! Як же ти допустила, що вони поїхали? Як? Дожени, верни, зупини.