Так ти тоді, може, всіх родичів їхніх збереш, сватів пошлеш, п'янство тут розведеш? Це ж усе по їхньому закону.
Степан Макарович. Все, що по закону,— все зроблю. Коли інакше не можна.
Макар Макарович( тихо зі стражданням). Чекайте трохи. Послухай, Лено, я не буду більше про це говорити. Я тобі скажу декілька слів, ти вислухай уважно і дай свою одповідь. Завтра я їду. Я більше не можу. Так от, послухай. Скільки літ я займаюсь наукою? Двадцять з чимсь. Так?.. Я тебе питаю: так?
Морочинська (з непорозумінням). Ну, так...
Макар Макарович. Ти хоч трошки віриш в науку? Ти ж усе-таки дворянка, в інституті колись вчилась. Віриш ти, що наука щось-таки та знає, чи ні?
Морочинська. Ну?
Макар Макарович. Ні, ти не нукай, а говори прямо.
Морочинська. Ну, вірю, та що з того, коли...
Макар Макарович. Ні, ти підожди. Чудесно. Ти віриш в науку. Добре. Тепер я тобі скажу так: я двадцять літ займаюсь наукою, я люблю Антося і бажаю йому всього доброго. Значить, щиро говорю те, що думаю. І от, моя мила, коли ти віриш науці, коли бажаєш добра своєму родові, то подумай над моїми словами. Хай Антось жениться з цею дівчиною! Ні до хазяйства, ні до служби в його нема охоти, не силуй його, хай робить те, що до душі йому. Так лучче буде. Дівчина чудесна: здорова, розумна, з прекрасним серцем, любить Антося, якого тобі ще дідька треба?
Морочинська. Та яке прекрасне серце? Що ти мені говориш? Та це таке лукаве створіння, таке ледаче, брехливе...
Макар Макарович. Еге, Лено, не годиться так, не годиться: ти не хочеш мати її за невістку й порочиш. Дівчина...
Морочинська. Та одчепись ти, хто її порочить? Маєте собі! Я ж її знаю краще, у мене служила, а не в тебе...
Макар М а' к а р о в и ч. Ні, Лено, тут я вже тобі не повірю. Я все ж таки трошки людей умію пізнавати: з таким лицем, як у неї, не може бути погана душа. Тут уже ти собі як знаєш, а я тобі не повірю, в тобі, без твоєї волі, говорить просто досада на неї, а не правда... Так-так, сестро...
Морочинська. Ну, що ти з ним будеш говорити? Та я тобі скажу, наприклад, такий факт з цею самою прекрасною душею. Посилаю я її якось...
Макар Макарович. Лено, я знаю, вона тобі не подобається, але повір мені, вона хороша людина. Повір, що я не дурно прожив стільки на світі й бачив людей. Ти краще подумай над моїми словами, навіть не над моїми, а над наукою, я тобі вже викладав усі міркування, подумай пильно, а потім скажеш свою рішучу думку. Зараз не рішай, подумай, ми собі підем погуляємо, а ти подумай... А тоді скажеш. Більше ж говорити нема сенсу. І від того, як ти рішиш, буде залежати, коли я поїду од вас. Ну, ходім, Степане, а ти думай. Думай, Лено, розважно й серйозно. І пам'ятай, що ти віриш в науку. Ходім.
Брати виходять на веранду... Співає півень. Видно, як Макар Макарович шукає у себе в кишенях і чимсь кидає в кущі туди, де сховалась Саламаха. Потім обоє ходять по веранді. Морочинська якийсь час сидить непорушно, далі глибоко зітхає, рішуче не згоджуючись, крутить головою, підводиться
й іде до себе.
Антось й Г а в р у с ь, прокрадаючись, входять у вітальню.
14*
387
Антось. Ходять там... От якраз найшли місце, де ходити. Що ж його робить тепер? Ще як почне баба кашлять там... Треба сказати, що прийшла. (Іде до дверей в покої, стукає). Мамо! Це я... На хвилинку.
Морочинська (в дверях). Чого ще? Ні! Чуєш? Ні! От вам вся моя одповідь.
Антось. Та що таке? Чого "ні"? Там баба Саламаха прийшла... Вона сидить у кущах, а дядьки ходять по веранді. Що робити?..
Морочинська. От, матінки! Та нащо ж ти її туди привів?! Ну, що ж тепер буде, як вони її знайдуть? Макар проходу не дасть. Ти не казав часом йому нічого?
А н т о с ь. Ну що ви? Я ж обіщав вам... Як тільки їх прогнати з веранди? От задача... Хм! Чекай! Гаврику! Знаєш що? Іди до них і читай дядюшці Макару вірші. їй-богу! Він зараз же втече, Гаврику!
Гавру с ь (ображено). А, Антосю, годі тобі дурні свої жарти показувать.
Антось. Та які жарти?! їй-богу, голубчику, серйозно! Які тут жарти?! Тут...
Морочинська (до Гавру ся). Правда, сину, піди почитай, може, вони підуть собі десь далі...
Г а в р у с ь. Ну, мамо! Це вже... Я не знаю...
За дверима в сіни., чути голосну розмову. Двері розчиняються, і входять Микита й Клим.
Микита (п'яний). Утоплю!.. Утоплю і знать не знаю... Ти мене втопив, ну, й я ж тебе... Пані, до вашої милості... Морочинська. Чого вам треба? Чого лізете сюди? Микита. Пані! Я понімаю. Позвольте вам із'яснить.
На гомін входять Семен Макарович і Макар Макарович.
Степан Макарович. Що таке? Чого вам? Клим. Просто нещастя, паночку!
Микита (до нього). Мовчать!.. Ваше благородіє!.. (До Антося). Паничу, золоте серце! Позвольте вам із'яснить. От мій брат. Ето не брат, а, звиніть, гад. От смотріть: він прибіг за мною. Ти чого? Ти маєш діло до панів? Ну, говори своє діло, ану, говори, з каким ділом ти прийшов, как свиня, сюда в покої!
Макар Макарович щось питає у Морочинської. Та одповідає.
Клим. Прийшов сюди, що ти, п'яний дурак, безпокоїш панів. Ходім додому.
Микита (з страшною зневагою). Пошов вон, свиня!
Макар Макарович (підходячи до них). Так ідіть же ближче в хату. Прошу сісти. Сідайте, будь ласка, і говоріть своє діло. Прошу.
Всі здивовані. Степан Макарович мовчить, але не перечить.
Морочинська. Ще чого не було! Оце так!..
Макар Макарович. Лено, позволь хоч мені не бути варваром. Ввічливість не такий уже великий порок. Прошу, сідайте, будь ласка...
Клим. Та спасибі, паночку; ми й так... Микито, ходім, тобі кажу!
Микита. Покорніше балдарим, ваше благородіє! Ми сідать не можем. Я понімаю, що должен стоять во хрунт перед господами. Ну, тільки ж йому, етому гаду, я не подарую... Ваше благородіє! От пан знають, я — салдат, я царю служив. А етот гад утопив мене. Та йому не з панами сидіть, а з сибіряками. Пані! Пані! Позвольте вам із'яснить. Паничу, золоте серце, не довіряйтеся цьому гаду, он хоче вас обманить. Он свою дочку, мою, звиніть, племінницю, хоче за вас заміж оддать. От це мурло! А вона, єхида, замість того...
Антось. А ви б знаєте що зробили б, дядюшка Микито? Пішли б та краще виспались. Правда!
Клим (що весь час іронічно, з жалем до Микити посміхався). Істинне слово!
Микита. Паничу, золоте серце!
Степан Макарович (до Микити). А ви... А ти... (Розсердившись, рішуче). А ти звідки знаєш, що тут обман?
Клим (зітхнувши). От іменно!
Микита. Паночку! Все село знає...
Клим. Все село знає, що я не позволяю своїй дочці того, що вони позволяють своїм.
Микита. Брешеш, гад! Смиренник.
Степан Макарович. Ну, йдіть собі. Іди, Микито, проспись. Стидно так. З братом треба в злагоді жить.
Микита. Ваше благородіє! Позвольте ваш вопрос. А как нада тому...
Антось (беручи його за плечі, злегка підштовхуючи до дверей). Ну, може, підем вже, дядюшка Микито? Годі, ходімте... Беріть, дядьку Климе, ведіть.
Микита. Паничу! Ну, будете ж ви... Ну, глядіть... (Зникає в дверях).
Клим. Просю прощення. Звиніть на милость. Що скажете? (Виходить).
Морочинська. От вам родичі! Хороші? (Виходить до себе).
Макар Макарович (задумливо і змішано ходить по хаті). Та-ак... Розуміється, це небажане явище, але... А у нас що робиться?
Антось (понуро). В двадцять раз гірше!
Гаврусь нерішуче наближається до Макара Макаровича.
Степан Макарович. Чи гірше, чи ні, але культурніше, у кожнім разі.
Антось (кида поглядом в сад і згадує про бабу Сала-маху). А може б, ви, дядюшка, пройшли б тепер на конюшню,— здається, пригнали жеребців.
Макар Макарович. А, які тепер жеребці! Досить півнів та вас.
Гаврусь (підходить). Дядю!
Макар Макарович (злякано). Почекай, почекай, Гаврусь. Потім, ради бога... Прочитаєш потім. Справді, Степане, може б, ти показав мені жеребців? Ходім... (Поспішно іде в сіни. За ним Степан Макарович).
Гаврусь (обіжено). Я нічого не збирався читать, я хотів тільки спитать...
Макар Макарович. Потім, голубчику, потім. Ходім, Степане. (Виходять).
Антось (задоволено). Ну, молодчина Гаврусь! Спасибі. Бачиш, я казав!
Гаврусь (сердито). А, йди к чортам! Я зовсім не хотів йому нічого читать. А ще культурний чоловік, учений! Дуже треба... "Потім"! Зовсім ніколи не буду читати, коли так.
Антось. Е, Гаврику, чого там обижатись? Плюнь. Тут ось який клопіт... І потім, ця неприємна комбінація з тою бабою. Не рад, що ув'язався. Ах, все якось так... Ну, нічого, якось буде... Слухай, Гаврику, поможи ще трохи... Ти постережи в сінях, а я проведу бабу до мами. Добре?
Гаврусь. Я не хочу піддержувати всякі забобони! Це — свинство, Антосю, що ти користуєшся...
Антось (роздратовано). А, Гаврику, дай хоч ти мені спокій! Ти розсердився на дядька, а зо мною знов принци-піальні балачки заводити хочеш. Я ж тобі вже говорив, ну й годі про це. Поможи лучче. Постережи, щоб не прийшли... Постережеш? Баба недовго. Я їй казав. Раз-два, і кінець. Сам знаю, голубчику, що свинство і гидко, та що робить, як нема нічого іншого. Ну?
Гаврусь. Та недовго, а то можуть вернутись...
Антось. Добре, добре. Одна минута. Ну, йди, а я за бабою...
Гаврусь виходить в сіни.
Антось (вибігає на веранду й гукає). Бабо... Бабо...
Баба Саламаха виходить з кущів і йде за Антосем у вітальню.
Антось. Почекайте трохи, я покличу пані. (Стукає в двері). Мамо! Мамо!
Морочинська (в дверях). А чого? А, привів-таки.7. Добрий вечір, бабо!.. А де ж дядьки, Антосю?
Саламаха низько вклоняється. *
Антось. Пішли в стайню. Ви швидше там, бабо, бо тут... Ви ж наготовили все, мамо, що казали баба?
Морочинська. Та наготовила, хай простить мене бог... То ходімте, бабо...
Саламаха. Як іти, то йти... (Обидві виходять).
Морочинська (вертаючись, в дверях). Сину! Ти ж постережеш?
Антось. Постережу, постережу, не бійтеся. Можете сміло, не пущу нікого. Як і буде хтось тут зі мною балакать, не бійтеся. Тільки недовго!
Морочинська. Ну, гляди. (Заходить до себе).
Антось задумливо ходить по хаті, незадоволено часом покручуючи головою й посміхаючись.
Гаврусь (зазираючи в двері). Уже пішла?
Антось. Уже, уже. Ти ж, Гаврику, гляди. Неприємно тобі, правда? Свинство роблю й тебе до цього прилучаю... Ну, нічого. Не хочеться, Гаврику, з мамою сваритись. Може, баба просто налякає, і все піде мирно. Я ж не можу маму переробить, раз вона вірить в це, то що ж тут зробиш. Правда? Ну, так нехай забобон її на користь принаймні буде.