А до того ще з обох боків обрамоване цілим лісом овочевих дерев! Що? Може, брешу?. А знаєте, reverendissime, як зоветься той ліс?. "Покутний", он як. А чому? Пустопаш там була, коли я прибув сюди; так! Так і звалась "Неужиток". А отсе я на сповіді, замість звичайної покути: п’ять раз "Отче наш", п’ять раз "Богородице", а раз "Вірую", зачав кождому завдавати таку покуту, щоб зразу коло своєї хати, а далі й на тій пустопаші засадив або защепив одно овочеве деревце, а за тяжчий гріх, то й кілька. Ну, через 50 літ і ліс виріс, і все село обсадили, де тілько було яке вільне місце. За овочі з Покутного селяни касу заложили таку, що з самих процентів усі податки краєві, повітові, громадські і шкільні оплачують; а що роздається бідним та потрібним, се і в коляду не кладу. Як же вам здається, reverendissime, чи мила богу така покута, чи ні?
— Не хуліть бога, панотче! — остро відгризнувся патер.— Хто може знати, що миле богу, а що ні! Хто постигне глибину путей господніх? Але накілько мій слабий розум може судити, то кажу вам сміло: не мила і не може бути мила.
— Не мила? А то чому? — з неукритим зачудуванням запитав о. Чимчикевич.
— А тому, що до покути бог вимагає серця сокрушенного і смиренного; а ви що даєте йому? Далі, бог жадає, щоб чоловік якмога відривався від усього земного, від світової суєти; а ви своєю роботою хіба ж не прив’язуєте їх серця ще більше до сього світа? Ні, отче, хибна ваша дорога! Бог не може благословити такого діла. Противно, бог уже тепер простер над вами свою руку, посилає вам віщунів свого гніву, і горе вам, коли завчасу не покаєтеся і не вернете на шлях правди!
При сих словах патер встав мимоволі і простяг праву руку наперед. Лице його сіяло, очі блищали, на чолі і устах нависала строгість розгніваного судії.
— Віщунів? Яких віщунів? — дрижачи і блідніючи, запитав о. Чимчикевич.
— То-то й горе, що ви не бачите їх? Посилає найстрашнішу духову заразу: духову сліпоту, двоєвірство і байдужність!
— Двоєвірство і байдужність? Як же ви се розумієте?
— Зовсім попросту. Ваша паства не вміє відрізнити доброго від злого, Христа від Беліала, святої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любісінько ходять за границю на православні служби божі. Хіба ж се нічого?
— А, так от про що ви! — сказав Чимчикевич, відітхнувши свобідніше і з легшим серцем.— Ну, се, здається, не такий ще тяжкий гріх.
— Не тяжкий гріх! — аж закричав патер.
— Думаю, що ні. Адже ж і там одного бога хвалять, ще й так само, як у нас.
— Одного бога! — розізлився патер.— От і турки також одного бога хвалять. То ви, певно, позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?
— Ну, reverendissime, се вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тілько що вони самі нерадо йдуть туди, бо нічого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих догматичних тонкостей, що розрізняють нас, ані я сам не второпаю, ані мої мужики.
— Ех, панотче, панотче! — з жалістю промовив патер Гаудентій, киваючи головою.— І ви се говорите! Ви, католицький священик, можете так говорити, а навіть так робити!
— Що ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що ж я винен, що говорю і роблю тілько те, що знаю?
— Значить, треба розширювати своє знання або…
— Або що?
— Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.
— А… хто ж мені допоможе? — пренаївно запитав Чимчикевич.
— Ну, се хіба велике діло? От і я сам готов.
— Ви, reverendissime? А то як?
— Можу вам зобов’язатися хоч і щонеділі говорити в церкві казання, а не тілько завтра.
— Завтра, як то? Не тілько завтра? — з зачудуванням питав Чимчикевич.
— Ну, так! Адже ж я того й приїхав! — відповів патер, зі свого боку також зачудуваний зачудуванням Чимчикевича.
— Чого приїхали?
— Щоб завтра казання казати в вашій церкві. Адже ж ви вже повідомлені про се?
— Я? Сохрани господи! Я повідомлений?
— Ну, так! Адже ж наш пріор, знаєте, в Тернополі, мав писати вам про се!
— Ваш пріор! Во ім’я отца і сина!. Але ж я не знаю вашого пріора!
— Як то? Невже він не писав вам? Невже ви не дістали ніякого письма?
— Письмо якесь я на сьому тижні дістав,— відказав Чимчикевич змішаний,— але я не знав, від кого воно і про що писане.
— Як то не знали?
— Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучився, щоб прочитати: і літери, здається, деякі розбираю, а слово хоть би тобі однісіньке! Ніде гріха діти, плюнув я на нього та й сховав. Ось вам воно; погляньте, чи се від вашого пріора?
І о. Чимчикевич подав патерові зім’яте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на нього, сам не знаючи, що про се думати, і тільки охнув: письмо було писане по латині, котру Чимчикевич іще перед п’ятдесятьма роками вспів забути всю до нащадку!
— От воно як! — промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка.— Що ж тепер буде?
— Не знаю, reverendissime.
— Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мені моя власть наказала.
— Що ж,— смирно відказав Чимчикевич,— з богом, reverendissime. Тілько, що мені моя власть скаже?
— Ваша власть? Яка?
— Ну, митрополит, консисторія. Чи, може, ви маєте їх дозвіл?
— Ні. А хіба ж се не від вас залежить?
— Авжеж, що ні. Без вищого дозволу я не можу допустити священика іншого обряду проповідати в моїй церкві.
Патер Гаудентій стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місія! Ах, і завсіди мусять його переслідувати ті дурниці, ті дрібнички життя, на котрі він не звертає уваги і котрі можуть іноді попсувати все діло. Але ні, то не може бути, бодай тепер ні! В якімсь нервовім зворушенні став він ходити по кімнаті, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинився перед Чимчикевичем.
— Так се ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповідання в вашій церкві?
— Ні, reverendissime, не маю.
— Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?
— Там можете.
— Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.
— Добре. Тілько, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мені за се якої халепи.
— Від кого?
— А от хоть би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі, будь-що-будь, публічне місце, а проповідь, будь-що-будь — бесіда. А староста у нас острий, службистий. Набіжить і запитає: "А що се у вас, отче, без дозволу власті на публічному місці якісь зборища збираються, бесіди говоряться?" І що ж я на се скажу?
— Смійтеся з того, панотче!
— Ну, ви собі, reverendissime, смійтеся на здоров’є! А по мні мурашки бігають. Пощо мені клопоту на здорову голову? А ліпше знаєте що? У вас коні добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнів вам кажучи, їдьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежити від мене. Потрудіться, reverendissime; нехай се буде богу на славу, а для мене, старого, спокійніше.
Патер Гаудентій думав було зразу противитися і переконувати Чимчикевича, що його побоювання даремні; але ледве замітна іронічна нотка в остатніх словах "попа" поразила його мов грім. Він зміркував відразу, що занадто мало цінив собі того старця і що за тою дитинячою простотою і наївністю у нього криється щось більше глибоке, якесь зовсім незвичайне "собі на умі". Не кажучи ні слова більше, червоний і розсерджений, патер схопив капелюх і вискочив на ганок.
— Запрягати! — крикнув він на все горло, побачивши, що сонце вже почало спускатися, і нагадавши собі, що до города добрі дві милі.
— От проклятий піп! — воркотів він собі під носом, дожидаючи, поки запряжуть його бричку.— Замучив мене зовсім! Здається — ніби глупий, мов пень, а тим часом він тугий, як лико. Але ж бо і я собі нівроку мудрий, тілько часу збавив даремнісінько! Чорт би його взяв з тим дозволом! Найшов, що видумати! І як то мені упоратися сьогодні?.
— А що, прошу єгомостя? Чи я не говорив, що вони скоро поїдуть? — промовив усміхаючись Прокіп до Чимчикевича, запираючи ворота по від’їзді гостей.
— Так-то так, Прокопе,— сумовито сказав о. Чимчикевич,— поїхали-то вони поїхали, але не сьогодні, так завтра вернуться знов.
— А най бог боронить! — крикнув Прокіп.— А чого їм від нас треба, прошу єгомостя?
— Чого? — повторив о. Чимчикевич.— Чого, питаєш? Слухай же, Прокопе! Ти мене давно знаєш. Як ти гадаєш: дбав я про громадян? Учив їх добру? Давав їм добрий приклад? Був я для вас добрим попом?
— Падлюка був би той, хто б інакше говорив! — крикнув Прокіп.— Не попом, а батьком рідним! От чим ви були для нас!
— Ну, не говори так, Прокопе! Знаю я свої хиби. Але того, що мені сказав сей єзуїт, я до нинішнього дня не знав і не думав.
— То се єзуїт? А що ж він сказав вам?
— Сказав, що мої парафіяни бога не знають, в двох богів вірять, а то тому, що і тут, і до Почаєва до церкви ходять, а в Почаєві, мовляв, уже не той бог, що тутечки. Чуєш, небоже? І за се, грозив, не мине нас кара божа.
— От що він вам крякав! А крякали би над ним ворони!
— Не клени, Прокопе! І для того, говорив, треба нас усіх просвіщати, навернути на правдиву єзуїтську віру; і він се зробить.
— Він? А не діждав би! А як же він нас навертатиме?
— Буде вам щонеділі казання говорити.
— Тілько всього? Ну, чували ми їх казання! Се ще не великий страх! Нехай собі говорить. Я думав, що, може, зо староства наказ прийде, а староство жандармам накаже. От тоді справді був би клопіт, бо не стілько би навернули, скілько здерли б. А казання — н-ну!
І, махнувши рукою, Прокіп побрів на обійстя до свого діла. А о. Чимчикевич довго ще сидів на ганку своєї старої хати, під тінню густо обвитої розцвілої фасолі, сидів і думав про нежданий візит єзуїта, про розмову з ним і його дивний замір.
"Ой, не проста, не припадкова то річ,— думав він.— Не на мене одного гострять зуби ті єзуїти; тілько здається, що мене першого хочуть проковтнути. Що ж? Божа воля! Просив я господа, щоб дозволив мені вмерти супокійно; та здається, що за мої гріхи не вислухав мене бог, і прийдеться, мабуть, власними старими очима побачити ще початок нової боротьби, а може, і свої старі кості в ній зложити. Його свята воля! А люта буде боротьба, страшна! І хто то в ній переможе? Находить на нас чорна хмара з заходу, грізна, узброєна просвітою, хитрощами, інтригою, протекціями і всякими мудрими штуками; а що ж ми поставимо насупротив неї? Находить велика пошесть, страшна чума, котра може змести нас з лиця землі, як вода злизує мул.