З бурливих літ

Франко Іван

ПЕРЕДМОВА

Займаючися від довгих літ студіями над розвоєм національного і партійного життя в Галичині, а спеціально над історією "бурливих літ" 1846 — 1848, я мимохіть звертав увагу на деякі постаті та епізоди, що хоч і не стояли на першім плані історичної сцени і для фахового історика тих часів мусять губитися в масі або дають лише якусь одну рисочку для характеристики ширшого історичного тла, та проте приковують до себе увагу белетриста своїм чисто людським змістом, своїм драматизмом. Такі епізоди самі напрошуються під перо повістяра та новеліста, і я не міг опертися тій спокусі. Правда, з намічених мною епізодів я опублікував досі лише два: "Герой поневолі", первісно написане по-польськи як один розділ повісті "Lelum і Роłеlum" і надруковане також по-польськи в скороченні у видаванім д. Катнером календарі "Lwowianka", та ширшу повістку "Гриць і панич", друковану в "Літературно-науковім віснику" 1899 р. Надто були в мене від давніх літ порозпочинані ще деякі оповідання з сього циклу, головно оповідання "Різуни", яке я, одначе, викінчив аж сього року.

В отсьому виданні я міркував ізразу подати всі оповідання "З бурливих літ" в однім томі, але, побачивши, що задля об’єму матеріалу се неможливе, ділю їх на два томики; призначене первісно для сього томика оповідання "Герой поневолі" буде поміщене в другім томику. А тепер іще кілька слів про джерела тих двох повісток, що поміщені в отсьому томику.

Певна річ, історична повість — не історія, а повістяр, навіть коли він користується історичними документами і малює факти згідно з ними, не повинен таїти перед собою і перед публікою, що він ані на хвилю не перестає бути белетристом, "трувером", тобто винахідником, по щасливому вислову середньовікових французів. Історичні документи, навіть хоч як пильно й щедро б він використовував їх, дають йому поодинокі риси до характеристики часу, бліді контури людей і подій. Те, що творить суть артистичного твору — індивідуальне життя, рух і тепло, — мусить автор надати їм сам. Певна річ, і історик має потроху аналогічне завдання, але лиш аналогічне: він мусить із документів відгадати і відтворити перед читачем дух і характер часу, мусить віднайти поза тисячами дрібниць основну течію, поза відірваними явищами — великий закон розвою, поза індивідуальними рисами — типове. Белетрист, навпаки, ловить на льоту самі явища, у вихрі історичних подій він хапається за індивідуальність, виторочуючи її, мов червону нитку з різнобарвної тканини, і тільки на тій індивідуальності, мимохіть, немов рикошетом, показує великі історичні події, дає нам глядіти на них ніби через невеличке віконце. Його ціль тут, як і всюди інде, — малювання людської душі в її поривах, пристрастях, змаганнях, тріумфах і упадках; чим живіше він на данім історичнім тлі змалює своїх героїв власне як людей, а не як манекени в історичних костюмах, тим кращий і тривкіший буде його твір.

Усе те я говорю, розуміється, не pro domo mea*. Наскільки мені вдалося в отсих повістках змалювати живих людей і разом із тим віддати також колорит і настрій даних історичних хвиль, не мені про се судити. Мої міркування нехай будуть свідоцтвом того, як я розумів своє завдання, а не осудом, як я виконав його. Для такого осуду я подав тут деякі матеріали.

Оповідання "Різуни" основане в першій лінії на оповіданні мойого пок[ійного] батька, який не раз, хоч і загально, згадував про переполох, зроблений на Кальварії приходом великої громади мазурських різунів восени 1846 р. Отим-то перший нарис сього оповідання у віршованім обробленні входив у склад поеми "Панські жарти", основаної також на батькових оповіданнях. Та пізніше, перероблюючи сю поему для друку, я викинув сей і деякі зайві епізоди і пробував обробити звістку про прихід різунів на Кальварію в окремій поемці. Та й сей план я закинув, надибавши 1884 р. в архіві д. Вол. Федоровича в Вікні лист одного сучасника, де подано ось яку звістку про сей, історикам того часу, скільки відаю, незвісний, факт. Лист написаний з Бірчі 18 жовтня, три дні по факті, і ось що говорить про нього: "15 tego miesiąca był odpust na Kalwaryi, gdzie się znajdowało z 80 000 ludzi, a trzecia część z tego przez Birczę się wlekła. Możesz sobie przedstawić, jaki to był przyjemny widok przypatrywać się tym zbójcom, którzy szli na Kalwaryę pozbyć się grzechów zabójstwa, których się dopuścili, aby mogli na nowo zabijać i mordować. Na Kalwaryi byłoby niezawodnie przyszło do jakiego zaburzenia, ale były cztery kompanie wojska w bliskości i cztery armaty. Jednakże jednej nocy, jak się zdaje, złodzieje musieli narobić trwogi i wszyscy gdzie kto mógł uciekał, bo jak gruchnęło, że rano już mnóstwo wyrżnęli, to możesz sobie wystawić, co się tam działo: komisarze i księża uniccy z klasztoru aż patynki pogubili, a panny lwowskie w koszulach po lasach się błąkały. Wojsko potem chwaliło się, że jakby nie my, to by tu wszystkich wyrżnęli Polacy, — a to żeby jeszcze większą nienawiść między ludem rozniecić"*.

Автор сього листа підписаний "Adam" — прізвища я не міг довідатися; очевидно, се той сам Адам, який у нарисі Йосифа Якубовича "Światło і cienie" оповідає про свою "Obronę dworu і miasteczka Birczy w ziemi sanockiej r. 1846" (див. Album Lwowskie, wydane przez Henryka Nowakowskiego, Lwów, 1862, стор. 201 — 203). Значить, сей п. Адам потроху історична фігура, хоча теперішні польські історики того часу, як Осташевський-Баранський та Шнір— Пепловський сей епізод поминають мовчанкою.

Далеко виднішою був один із героїв другого оповідання, поміщеного в отсій книжці, Никодим Пшестшельський. Історики польської конспірації 1846 р. подають, що він разом із своїм братом Вінкентієм був організатором революційного руху в Турецькім повіті. Вони оба, як твердить Шнір-Пепловський (Z przeszłości Galicyi 1772 — 1862, tom II, Lwów, 1894,стор. 172 — 173), разом з Альбертом Стшелецьким удержували тісні зносини з повстанцями в Сяноцькім, але ревізія, доконана д[ня] 22 лютого через комісію, прислану з Самбора разом із сильною, військовою асистенцією, перешкодила виконанню їх намірів. Трохи більше деталів подає Осташевський-Баранський (Krwawy rok, opowiadanie historyczne, Złoczów, стор. 166 — 167), хоча наплів дурниць, роблячи організаторами Турецького повіту Льва Мазуркевича, емігранта, та Юліана Госляра, що в сам день різні тільки що прибув із Угорщини до Гачова і там був арештований мазурами (nop. Schnür-Peplowski, Z dziejów Galicyi, t. II, стор. 164). Осташевський-Баранський подає, невідомо на якій підставі (бо похвальним польським звичаєм оба ті пани не цитують своїх джерел), що Никодим і Вінкентій Пшестшельські були державцями Турки, що обік них агітував ще третій Пшестшельський — Альберт, властитель дібр Комарники (Шнір-Пепловський, як ми бачили, знає про Альберта Стшелецького, а не Пшестшельського), і пише, що відділ у Турці був "wcale liczny"*, але в передодень вибуху хтось зрадив конспіраторів. Довідавшися, що староста Гіцгерн уже перед тим вислав сильний відділ війська до Турки (значить, план мусив бути вже перед тим зраджений!), мусили занехати свій намір. І справді, прибув сильний відділ війська під проводом протоколіста Костгайма, який протягом чотирьох днів переводив ревізії. Рівночасно коштом заряду дібр камеральних утворено численні й сильні відділи урльопників під проводом головно стражників фінансових.

Цікаво, що оба польські історики промовчали те, що діялося далі, і при тім промовчали одне дуже інтересне свідоцтво, бо власну заяву Никодима Пшестшельського. Вона була надрукована в 1848 р. в ч[ислі] 8 польської газети "Rada narodowa", виданім д[ня] 29 цвітня. Подаю сей документ, що був головною основою мойого оповідання, в дослівному тексті.

"Ja, Nikodem Przestrzelski, więzień stanu, w r. 1846 w miesiącu lutym przed tajną policyą i strażą finansową uchodząc, d. 25 lutego w wieczór przybyłem do wsi Stuposiany cyrkułu Sianockiego, mej niegdyś dziedzicznej, z prośbą, by mię jej gromada przed ścigającą mię siła ukryła. W tym celu powierzyłem się najprzód kmieciowi Hryc Dziuryk, który z radością mię powitawszy, wszelką pomoc obiecał i słowa swego uroczyście dotrzymał; albowiem najprzód zawiadomił o mym pobycie swych sąsiadów: Fedia Turków, Andreja Mycak wójta, Jurka Majnus, a w końcu całą gromadę, przechował mię częścią w swej chałupie, częścią w lesie, cztery przeszło tygodnie. Gromady tej kmiecie koleją karmili mię, dzieląc się ostatnim kawałkiem chleba ze mną, i koleją dodawali mi codzień innego towarzysza mego ukrycia dla obrony i pociechy mojej, nadto przesyłali mi przez tychże wysłanników wiadomości o usiłowaniach i krokach przez władzę do mego wyśledzenia poczynionych, a w szczególności donieśli mi, że Czaczkowski rządca dóbr kameralnych Łowna w miasteszku Lutowiskach podczas targów i jarmarków głosił i obiecywał 200 zł. m. k. nagrody za wyśledzenie moje, i zarazem przysłali mi zapewnienie, że żadne obietnice nie zdołają nakłonić ich do wydania mię; że mię przeciw każdemu z narażeniem siebie bronić będą. Dotrzymali wiernie tego przyrzeczenia; bo gdy powzięto poszlakę, że się ukrywam w lasach gór Sianockich i wysłano komisarza cyrkułowego i finansowego z oddziałem wojska, aby za pomocą gromad kikunastu wsie okoliczne i lasy wspomniane przejść, przeszlakować, przerewidować, gdy kolej rewizya przyszła na wieś wspomnianą Stuposiany, dwór i mieszkanie p.

1 2 3