Чума

І

Пріор єзуїтського монастиря в Тернополі, вернувши зі спільної монастирської їдальні, злегка позіваючи, лагодився прилягти і віддихнути після доброго обіду; а що день був літній та гаряченький, то зняв чоботи і реверенду; коли втім хтось застукав до дверей його келії. Пріор наморщив чоло, скривився неприємно і мовчав хвилину і тільки після другого стуку сказав:

— Прошу ввійти!

З низьким, пересадно покірливим поклоном увійшов член конвенту, патер Гаудентій.

— Чого вам потрібно, frater?* — остро запитав його пріор.

— Я хотів просити вас, clarissime*, — зачав патер, зупиняючись край порога, — щоб ви вислухали мене. Я хотів де об чім з вами побесідувати…

— Або що? Сталося щось важного? — різко запитав пріор.

— Н-ні, — протягнув патер, — щоб так щось особливого… ні, борони господи! Але я хотів попросити вас, щоб ви вислухали деякі мої думки і міркування…

— А так, ваші думки! — з якимсь насмішливим відтінком у голосі сказав пріор. — Але чи не можна б ті думки і міркування відложити до відповіднішого часу?

— Розуміється, розуміється, що можна! — поспішно згодився патер. — Тілько ж даруйте, clarissime, я думав, що, власне, тепер час найвідповідніший: шкільної науки нема, а, крім того, ще вам прийдеться швидко висилати звичайний щомісячний рапорт нашому преосвященному вітцю провінціалові.

— Рапорт! — майже аж скрикнув пріор і цілковито прочунявся з тої полудрімоти, в котру почала було заколисувати його неголосна і одностайна мова патерова, в супроводі бренькоту великих мух на шибках ократованого вікна келії та цвіркоту воробців посеред гілляк густих вишень, що так і нависали до самого вікна. — Рапорт! — повторив він ще раз і спідлоба позирнув на патера. — А вам яке діло до рапорту!

— Сохрани господи! — поквапно звинявся патер Гаудентій. — Я дуже добре знаю, clarissime, що рапорт ваше діло, і, власне, для того осмілююсь трудити вас своєю просьбою, щоб ви могли виложити мої думки й міркування і подати їх у свойому рапорті вітцю провінціалові, розуміється, коли вони покажуться вам того гідними і до чогось здалими.

Але пріор, хоч і не зводив з патера Гаудентія свого пильного погляду, не слухав уже його підлесливої, трохи водавої і одностайної бесіди. Нова думка раптово шибнула в нього і заняла всю його увагу. Він знав, що кождий патер має право секретно звертатися до провінціала з "рефератами", тобто з доносами на іншу братію, а в тім числі й на самого нього, пріора. Але донедавна так якось складалися діла в монастирі, що тернопільський конвент жив як одна сім’я і ніхто із-за взаїмних доносів не мав ніяких клопотів. Аж в сьому році справа нагло змінилася на гірше. Ні з того ні з сього двох патерів перенесли з Тернополя до якогось гірського монастиря в Тіролі, що вважався місцем карної висилки, а замість них прислали двох нових. Від тої пори немов мішок розв’язався з усякими виговорами, реколекціями і іншими прикростями, що так і сипались з Кракова на нещасний тернопільський конвент. Пріор і всі патери в голову заходили, хто се так їм прислуговується. Підозрівали раз того, раз іншого з-поміж себе, тим більше, що всі чули себе винуватими в не одній поблажливості, в не одному занедбанні монастирської дисципліни.

Патера Гаудентія якось найменше підозрівали, щоб то він міг чинити ті "пакості": раз для того, що від його приїзду до Тернополя минуло вже більше як чотири роки, а перші роки його пробутку між тернопільськими єзуїтами, власне, були такі сумирні і щасливі; а по-друге, патер Гаудентій мав серед решти братії славу Якима-просторіки або навіть якогось дурнуватого. Слава та, очевидно, дуже нелюба була патерові; але, проте, він завсіди піддержував її різними нехитрими способами. Почалась вона і прилипла до нього головно із-за преславного "місіонерського походу сам на сам" до Люблінської губернії для католицької пропаганди серед тамошніх уніатів. Похід той скінчився не дуже-то геройською втекою патера з границь Росії, де він, подібно як стародавній пророк Йона, пробув усього три дні і відки вернувся без пам’яті від переполоху і удару, одержаного поночі карабіновою кольбою з могучої руки пограничного об’їздчика. З правдиво комічними жалобами розповідав патер про сей свій подвиг, а оповідання його за кождим разом доводило всю братію до вибухів невдержимого реготу. А сам патер Гаудентій, немов і не запримічаючи того вражіння, кривився і кулився при тім, як півтора нещастя, і, запалюючись оповіданням, то блід, то тремтів, то хлипав, що, очевидно, ще до більшого сміху побуджувало його слухачів. А при тім патер виглядав таким простодушним, одвертим і незлобним, що годі було навіть уявити собі, щоб він міг писати доноси на своїх собратів.

А все-таки, з якогось неясного підшепту, власне ся думка проблиснула в голові пріора в тій хвилі, коли патер спімнув про щомісячний рапорт. Він пригадав собі все, що знав про минувшину патера Гаудентія. Він був сином бідного мазурського хлопа. В р. 1847 тарнівський єпископ Войтарович узяв його до себе на виховання. По смерті єпископа він учився у єзуїтів у Кракові, кінчив науки у Римі, де й став монахом і приступив до закону "Імені Ісусового". Не знав пріор, яку славу здобув собі Гаудентій у Римі; знав лиш те тільки, що по кількох літах сам генерал єзуїтського закону Беккс вислав його на місію до Люблінської губернії, де патер здобув таке блискуче "посрамленіє". Аж тепер, розміркувавши всі ті обставини, пріор в одній хвилі прийшов до переконання, що, знаючи надзвичайну важність "позиції" католицизму в Люблінській губернії і загалом у Росії, римські верховоди мусили прецінь добре розміркувати, кому повіряють таке діло, як місія, значить, і в молодім патері мусили добачити якусь запоруку її корисного поводження. А з того виходило, що патер Гаудентій не мусив бути таким дурником і просторікою, якого видавав досі із себе. Коли ж воно так, то пріорові відразу все вияснювалося, і патер Гаудентій, може й сам сього не догадуючись, в одній хвилі виріс в його очах. Ціле поступування того придуркуватого патера відразу набирало зовсім іншого значення, виростало до розміру дуже хитро придуманої і зручно переведеної, чисто єзуїтської інтриги. При тім же пріор віддавна вже догадувався, що в Римі невдоволені заходами і роботою тернопільського конвенту, що від нього, як від крайньої твердині на сході, ждуть чогось більшого; без відома почував він, що наближається якась переміна. І, вдивлюючись пильно спідлоба в патера Гаудентія, він небезосновно догадувався, що се іменно й є віщун або навіть чільна сторожа того нового напряму в діяльності закону, що мусив змести його, як змів відісланих до Тіролю фратрів.

Під впливом тих думок і здогадів, що в одній хвилі прокинулися в пріоровій голові, лице його приняло якийсь заклопотаний вид, і він, помовчавши хвилину, так якось поспішно і уривчасто сказав:

— Еге, ось воно як! Думки і міркування… Що ж, діло непогане! Розуміється, розуміється, розміркуємо і спишемо… Сідайте, reverendissime*, сідайте, коли ласка, ось тут! Я весь на ваші услуги.

Тонкий іронічний усміх пробіг по лиці патера Гаудентія, коли він, низесенько кланяючись, засів на простому дерев’яному кріслі за столом, при котрім з другого боку засів пріор.

— Ну, reverendissime, — сказав пріор, коли вони оба засіли один насупротив другого,— про що таке ви хочете виложити мені свої думки?

— Одна тілько у мене дума, clarissime, всім нам спільна: добро і зріст нашої святої католицької церкви, — відповів патер Гаудентій. — Вам, clarissime, очевидно, ліпше, ніж мені, відоме положення нашої церкви в тутешнім краю, а особливо положення нашого конвенту тут, на самім східнім аванпості католицизму, перед самим, що так скажу, лицем грізного противника — православія.

"Ага, видно, видно, що я не помилився! — подумав пріор. — Се він, віщун реформи, підісланий до нас на шпигуна. Се він автор доносів! Ну, добре; тепер бодай я знаю, з ким маю діло".

І, звертаючись до патера, немов зачудуваний, сказав:

— Але ж, даруйте, reverendissime, я, признатись вам, не зовсім ясно розумію, до чого се ви річ ведете.

— Зараз буду мати честь вияснити вам се, — поквапно відмовив патер, — покірно прошу вислухати мене. Я хотів тілько застерегтись перед вами, що я ані на хвилиночку не позволив собі ніколи сумніватися про вашу глибоку мудрість, докладне знання і вірне зрозуміння окружаючих нас обставин. І коли я власним почином позволив собі позбирати деякі відомості, що дотикають теперішнього положення, і виснувати з них деякі виводи, так се зовсім не з недовір’я до вашого проводу, але радше тілько з гарячої дбайливості про наше спільне святе діло.

Зачудування пріора перейшло в нетерпеливість. Він почував якесь обридження і ненависть до того приниженого лицеміра і донощика, що ось сидів перед ним; але рівночасно не міг не признати, що той в сьому разі поступає зовсім в дусі правил єзуїтського закону. Та тільки ж сим разом річ доторкалась до пріора особисто, і для того чоловік в нім узяв верх над єзуїтом. Догадуючись, що перед ним сидить його таємний ворог і шпигун, він зважився говорити з ним попросту, без звичайного фарисейства. "Поки що я ще тут старший, — думав він, — і мушу дати йому се почути; а там нехай буде, що буде!"

— Знаєте, reverendissime,— промовив він якимсь різким і згірдним тоном,— говоріть зі мною попросту й одверто. Я в Римі не бував, дипломатії ніколи не вчився і завсіди думав, що за нею криється порядна порція нещирості. А при тім же я міркую, що ми свої люди, так і говорімо ж без непотрібної крутанини.

Патер Гаудентій знов усміхнувся іронічно, немов почував вдоволення із-за того, що так швидко вивів з терпцю старого пріора і заставив його так одверто висказати свою нехіть до нього.

— Що ж, воля ваша, clarissime,— сказав він усе тим самим переборщено-смиренним голосом.— Моя душа чиста від скази нещирості, особливо перед лицем мого наставника, которий повинен бути для мене першим по бозі.

— До річі, reverendissime, до річі!— перервав йому пріор.

— Річ моя ось яка,— говорив далі патер Гаудентій з незрушимим супокоєм.— Відомо вам, clarissime, до якої мети, до якого завдання намагає в сьому краю наш святий закон. Заповідне слово, виголошене святійшим папою Урбаном, "Orientem esse convertendum"*, містить в собі всю нашу програму.