Дід Пантелеймон живе, нічого поганого не думаючи — літо було сухе і дощів, що могли б добратися до схованки, не було. Пішов дощ аж на спаса 12. Цілий вечір, цілу ніч ішов. Вранці дід Пантелеймон подибав до свого сейфа, руку в дупло застромля, а там порожнеча! Довго шукав. І аж під обід усе зрозумів. Ось на які гроші Стрепет,— таке прізвище у зятя було, — воза справив, ось на які гроші конячину купив, ось на які гроші придбав на Кубані земельку! Зажурився дід Пантелеймон. Незабаром з журби, що рідні діти покривдили, і помер.
Кузьма Григорович був тоді ще молодим хлопцем, до-броохочим помічником церковного сторожа діда Саврадима — шукав стежок, щоб навчитися дзвонити. Отож того дня сиділи вони обидва під дзвіницею, аж від попа прийшла наймичка Ониська: "Дід Пантелеймон померли, батюшка сказали дзвонити по мертвому".— "Гаразд, дівко",— відповів Саврадим і звернувся до Кузьми Григоровича, що тоді ще Кузьмою просто був:
— От і дочекався. Спробуй подзвони, як воно вийде у тебе.
Що таке дзвін по мертвому? Самотні удари із значними паузами. Еге ж, це так, коли здалеку слухати. А коли сам стоїш під дзвіницею і бемкаєш, то тут чуєш все дихання дзвона, чуєш, як він, пославши удар, довго по тому ще гуде, звучить, перемовляється тихими відлунками і співає, і плаче, голосить і тужить. "Еге ж, то ти, чуєш, Кузьмо,— навчає його Саврадим,— не дуже берися. Рахуй відлунки: п'ятнадцять разів відлунять, тоді знову бий. По мертвому не годиться хапатися. Це ж Пан-телеймонова душа востаннє по землі буде проходити..."
Кузьма Григорович ударив і почав рахувати відлунки. Відрахував п'ятнадцять — ще раз ударив. Знову відрахував і ударив. Тільки здається йому, що в Саврадима рахунок невірний, удар при такій лічбі одривається від удару і кожен удар мовби сам собою живе, а треба, щоб вони один з одного виходили з болем і тривогою, щоб один одного назвучували. Думає про це, а сам вслухається, сперечається з Саврадимом, і ось, коли до дванадцяти підійшов, щось усередині в нього збунтувалося й сказало: "Не чекай п'ятнадцяти, зараз бий!" Звук вийшов не самітний, його наздогнали відлунки першого удару, і він ожив, забринів, зазвучав розпачем, тугою, бо це ж таки був дзвін по мертвому.
Нічні години відбивають, теж не хапаючись. Взимку Кузьма Григорович відбиває їх, починаючи з одинадцятої, а коли й з десятої; влітку ж пів на десяту лише сонце заходить. Тому влітку перший свій удар пошле він в простори лише о дванадцятій, потім о першій, ба, навіть і о другій. Далі мотуз випаде з рук дзвонаря, почне вільно гойдатися над головою, а Кузьма Григорович, опустивши бороду на груди, засне — влітку тут-таки, під дзвіницею; взимку подиба в сторожку, ну, не в сторожку — в церковноприходську школу 13. Тут, у цій школі, два закапелки. В одному живе шкільний учитель, в другому міститься клас — один на три групи; це вдень; вночі ж це і сторожка. Але тепер було літо, ніч після задушливого дня була тепла, Кузьма Григорович з-під дзвіниці нікуди не ходив, задрімав. Отоді й приснилася йому давня історія з дідом Пантелеймоном і Саврадимом, як Саврадим учив його бити через п'ятнадцять відлунків, а він не послухав і бив по-своєму — через дванадцять.
Олександр Терентійович після всіх переживань нарешті заснув. Баба Дар'я ще перекидалася. От поженяться Савка й Марія, а жить з чого будуть? Баба Дар'я як побралася з Олександром Терентійовичем, то до Олександра Терентійовича внесли за нею повну скриню, он вона стоїть — коричнева, в зелену квітку. І сорочка її там для останнього дня лежить. Сказала Варварі: "Як помру, то оцю сорочку на мене надінеш. Це ще покійні мама мені вишили гладдю. Зустрінемося на тому світі, скажу: "Пізнаєте, мамо, сорочку, що ви вишивали?" Важка скриня була. Четверо вносили. Безродний Олексій, покійний Коломиєць Сила, Некрій Іван, Захожай Гнат. Здорові були парубки, а й у них чуби попріли. Ще Безродний і сказав тоді: "Та хай їй хрін, твоїй скрині, і важка ж яка, чи не каміння наклала?!" Ні, в неї без каміння було, чесно. А траплялося ж і таке: пнуться родичі, скриню в хату несучи, та всі тільки про око людське, бо в скриню складено натрусом, як купки квасцю на базарі. Ні, в баби Дар'ї без фальшу було... А тепер що діється?! Палажку з чужої кухні заміж віддала. І Мотря з наймів не вилазить. Нащо Катерина, ледь од землі відірвалася, а вже й вона в ту осоружну якономію бігає, де тлять небритими галушками, житнім глевтяком, кандьором, що через нього й Рябко не перескочить, зомліє...
Питає баба Дар'я у Катрі: "А що ж ти сьогодні, дочко, там їла?" — "Сьогодні, мамо, рябка нам Ганна зварила, солонини не помила, то черв'яки з неї й повипадали. І в наш бачок аж три черв'яки потрапило. Халявиха Вірка і-і! як гидувала, а я зібрала ложкою, повикидала, кажу: "їжте, дівчата, до вечора далеко, не ївши охлянете". Ну й їли, бідолашні. Так Катерину вона, баба Дар'я, хоч приголубить дома, молочка кухлик наллє, а в тієї ж Марії Савчиної — ні батька, ні матері...
З цими думками й задрімала баба Дар'я. Тільки склепила очі, так одразу й уявилось: вийшла з хати, надворі ж так сонячно, так гарно, а біля грушки Варвара. Зібралася сказати Варварі: "Щоб пасмуги після супоні на спині в Савки не так боліли, візьми свіженького вершка та й позмазуй..." — і не доказала, так і скинулася; в церкві дзвонили по мертвому. Прокинулася баба Дар'я. По кому ж це дзвонять? Чи не дід Ладимиренко помер? Так неначе не схоже. Позавчора ішли на базар, а він сидить під вербою, дітям мороку майструє, сивий, як молоком облитий. Сказала йому баба Дар'я: "Здрастуйте, діду". А він їй: "Здоров, дочко". Дочко. Еге ж, а їй самій... скільки ж це буде?
Це ж уже, либонь, їй шістдесят... Скільки за цей вік надивилася, натерпілася... Коли прийшла воля, їй уже сімнадцять було и. І після волі нічого путнього не бачила, а до волі, згадаєш,:— волосся сторч стане. І оцей Ладимиренко — який же й недобрий був! Виплете карбача, а він як вужака, ще й довжелезний, викачаний з ременя, наконечник уплете та й вузлики позав'язує. Знали способи, як катувати людину. Ударить по живому тілі, ще й на себе потягне, щоб побільшити муку. І чого б то? Не за своє, за панське.
Таке до волі було. А що робилося вже й по волі — й не сказати! Надто поки діти ще не підросли. Як підросли, то все ж хоч жива копійка в хаті завелася. Баба Дар'я лежить, перебирає в голові минуле. Все тяжке та невеселе. Ну, що тут веселого? Не було одного разу чим податок виплатити, от схопили Олександра Терентійовича, замкнули в холодну і, не випускаючи навіть за нуждою, з одного ранку до другого продержали. Вночі ж мороз ударив. Відчинив вранці двері в холодну сторож, покійний Яким, а всі стіни памороззю взялися. ї Олександр Терен-тійович увесь в паморозі, аж сивий, закляк у кутку, після того три тижні прохворів. Було й таке — і все за оті податки й недоїмки!
І серед усіх цих спогадів блиснула бабі Дар'ї одна радісна пляма: як на зелені свята,— того року, як їй сімнадцять вийшло,— на каруселі каталася з Іваном Красиною. Зустрілася ка храму, він і каже: "Давай на каруселі покатаємося". А за катання п'ять копійок треба платити, за двох аж десять. Де ж таких грошей узяти! Стоїть бідолашна Дар'я — не знає, що думати, що казати. Адже ж десять копійок! І покататися хочеться, та так хочеться, що й ноги трусяться. А він узяв Дар'ю Олександрівну за руку. "Ходім,— каже,— гроші є!" І сіли. Увесь світ перед очима захитався, а тут ще шарманка так грає, так грає: "Розлука ти, розлука, чужая сторона..." Вигін цвіте людом, хрест на дзвіниці виблискує, сонце так і приска теплом. Крутиться карусель, голова в Дар'ї крутиться, а Іван біля неї, дивиться, очей не зводить, каже: "Яка ж ти гарна! Гарнішої і на світі нема!" Та зник десь Іван. Як пішов у Таврію, так уже й не повернувся додому. Згадала баба Дар'я про Івана й зітхнула. І не було між ними нічого, крім каруселі цієї, а чогось так жаль, так жаль...
В цей час Савка спав на примістці у Марії, і не тільки в Марії, а й з Марією. Так тоді заведено було. Натомлені за день,— він — лантухами, важким танцюванням навколо тих лантухів, вона — сапкою, сонцем, цілоденною спекою і довгою дорогою,— вони, обнявшися міцно і націлувавшися, позавмирали. Кажуть, нема сили, могутнішої за ваблення. І це, можливо, так. Страшна, незборима це сила. Все, що живе на світі, прагне попаруватися, щоб залишити після себе свій рід.
Але в тієї ж людини є щось могутніше за силу ваблення. Це її моральні сили.
Вони обоє лежали разом на вузькій примістці, але Марії й на думку не могло спасти віддатися Савці. Так само й Савка не міг помислити звести з розуму Марію. Проти сили пристрасті вони виставили непереборні моральні вали, вироблені впродовж століть. Як набирсувалася, Марія прилягла Савці на груди почала розповідати. Адже за тиждень скільки всього назбиралося!
На хуторі було дві казарми — одна для дівчат, друга для хлопців. Дівчачу казарму після вечері замикав дід Бардадим і сам лягав спати під дверима казарми.
Савка добре знав Левка Бардадима і, як Марія стихла, сказав:
— Літ п'ять тому у нього й бриль був, та з того часу, як його пожували голодні воли, почав шапку носити, літо й зиму, отаку руду-руду, з овечого смуху. Чи, може, нову вже купив?
— Та ти що! — засміялася Марія.— Бардадим — нову? Світ ще ж не став догори ногами!
І ось оцей Бардадим і мав на обов'язку боронити від хлопців дівчачу казарму; хто ж набридав, міг і карбачем потягти. А дівчатам скучно самим спати, а надто тим, у кого тут, на хуторі, свої хлопці. Треба діда Бардадима обдурити. А як це зробити? Була на хуторі одна пришелепувата дівка, Фійонка, груба, тілиста, негарна. Дівчата й навчили її: "Хоч хлопці обминають тебе, так чим не козак Бардадим? Що з бородою? Дарма. Тільки волі йому не давай". От увечері як полягали всі спати, підлізла Фійонка до Бардадима, торсає його, бо він уже й задрімав був. "Чуєте, чуєте, це я, Фійонка, лягайте зі мною, тільки волі собі не давайте: як буде байструк, то вам баба і бороду вискубе!" Дідові й сподобалося, що не сам буде м'яти солому, пригорнув Фійонку до себе. Подобається йому Фійонка. І він Фійонці сподобався. Як почали товктися, то Бардадим і про все на світі забув.