От буде сміху, коли довідаються про це в таборі, а особливо такі дівчата, як Печеричка.
А втім, таємниця Оленячого Рога недовго було таємницею. Три стовпи диму на обрії раптом зникли. Замість них з’явилися лише два, близько один біля одного. Вони навперемішку то виривалися вгору, то зникали, ніби їх на деякий час чимсь прикривали. Струмочки диму були тоненькі й тендітні, й означали вони таке: лісом біжить хлопець, наш. Він несе новину. Він має уже, за підрахунком того, хто подає, сигнали, бути в таборі або близько до нього, адже ж дим раптом зникає, а коли з’являється знов, то не двома, а одним звичайним стовпом.
Прочитавши цю звістку, Голомозий глянув на Оленячого Рога. Тіло його в багатьох місцях було подряпане. На п’ятах позасихала брудно-жовта глина. Така глина в Оленячій Долині є лише в яру напівпуті від Великої Ріки до табору. Отже, не було сумніву, що Оленячий Ріг і є той хлопець-гонець, про якого оповіщав Кендюх.
— Чого ж ти мовчиш? — нахмуривши брови, гримнув Голомозий.— Які ти приніс новини?
Оленячий Ріг опустив голову і густо почервонів.
— Табір уже знає про все,— тихо відповів він,— навіть діти знають.
— Але ж ти багато разів злазив на дерево. Ти сидів на дубі, а потім на бересті. Ти багато разів тікав на ялину.
— А ти звідки знаєш? — здивувався Оленячий Ріг.
Голомозий, незважаючи на це запитання, казав далі:
— Ти зустрів Великого Кота, лева, тигра. Чого ти мовчиш про це? Вони бігли до Великої Ріки?
Оленячий Ріг широко розкрив очі. Як же ж це так? Адже він біг лісом сам-один, адже він ще нікому про це не казав і півслова. А проте в таборі вже все знають так, ніби стежили за ним.
— Ти просто дурень,— весело крикнув йому Вогняна Хмара, хлопець на рік старший від Оленячого Рога, торік уже посвячений у дорослу чоловічу громаду, й оглянув Оленячого Рога критичним поглядом з голови до ніг. Не хлопець, а живосвідок: між пальцями на ногах лишай і дубова кора, у волоссі соснова глиця, між ременями торбини цілий берестовий листок, пообчухрувані коліна і зчесано бруд на животі й ліктях. Так похапливо тікають лише від хижого звіра. Однак уголос Вогняна Хмара не сказав нічого. Уміння читати живі сліди — це привілей дорослих, посвячених у вищі "таємниці мисливців. Тим-то Оленячий Ріг так і залишився при своєму здивуванні і найглибшій пошані до обох дорослих Вовків, яким дано було силу — не бачивши, геть усе знати. Поштиво стоячи перед Голомозим, він розповів йому від початку і аж до кінця все, що бачив, сидячи на дереві біля Великої Ріки, і на закінчення обережно запитав про те, яка сила гнала хижаків йому назустріч.
Голомозий не дав прямої відповіді, бо ж Оленячий Ріг, який не пройшов ще посвячення, був у його очах тільки дитиною.
— Виростеш,— сказав він повчально,— будеш усе знати.
Вода кипіла і хвилювалася. На всьому просторі її, скільки було видно, пливли олені невеликими групами, купками і навіть поодинці. Це підтягався хвіст великої армії травоїдів на Оленячу Долину.
Голова армії вже пройшла.
Сотні і тисячі оленів зустріли Руді Вовки на своєму шляху, однак не зачепили навіть найслабшого з них. Хай ідуть. Хай спокійно розтікаються по долині, бо, налякані відразу, вони могли б, не зупиняючись тут, помандрувати далі, за Кам’яний Брід, на високі землі Гірських Ведмедів.
Тим-то Голомозий вжив усіх заходів, щоб показати свій рід сердечно гостинним і щирим. Насамперед зібравши всіх Вовків, вія вивів їх на відкриту з усіх чотирьох боків місцевість і згрупував на горбі. Щоб чотириногі вовки не порушили ладу і не наробили прикростей прибулим гостям, їм старанно поскручували ноги і приховали всередині табору.
Отже, Руді Вовки виступають відкрито й щиро. їхня поведінка не викликає ніяких сумнівів щодо цього. Списи складено в купу і прикрито гіллям. Войовничі малюнки позмивано з тіла і натомість на лобах у мисливців проведено чисті рівні смуги зеленою фарбою. Це смуги миру й дружби. Рогові інструменти — голки, швайки, шила, навіть окраси старанно замасковано лев’ячими хвостами, іклами, шкурами. Руді Вовки — цьому свідок увесь світ — ведуть війну, полюють лише на хижого звіра. Це правда, щира і глибока. Отож оленям нема чого турбуватися. Руді Вовки всі на видноті, всі зверху.
Тим часом з південного боку між низенькими кущами переліску показуються гості.
Перед веде велетень, красень-самець. Він сторожко і відразу зупиняється. Ніздрі його роздуваються, тріпочуть, дрижать. Він втягає повітря, підіймає передню ногу, б’є в землю. З-під ратиці летить трава й земля. О, який він пишний, чудовий, тривожний! Він ще стоїть, але щосекунди може зірватись і зникнути в цій зеленій кучерявій зарості.
Тоді наперед виступає Голомозий. Він, без сумніву, рухається, але лев’ячі хвости не ворухнуться, але ікла Великого Кота спадають на могутні груди так, ніби вони зрослися з тілом. Сиві острішки брів випрямились, очі,— маленькі, чорні, проникливі,— сяють стриманим привітом господаря, що знає ціну і собі, і дорогим гостям.
Олень підніс угору свою чудесну голову.
— О, не турбуйся і не бентежся, дорогий друже,— звертає своє слово до нього господар.— Будь спокійним. Оленяча Долина — розкішна й родюча. Трава тут солодка, рослинність буйна. Її освіжають багаті потоки. Її збагачують крижані джерела. Як же ж тут скрізь привітно, захисно, мило! Іди, друже, просто, нічого не бійся. І ви всі будьте спокійні, розходьтесь, розтікайтесь, куди кому мило,— могутній рід Рудих Вовків тільки буде радий, тільки буде щасливий з цього.
Голомозий закінчив. Налетів звідкись вітер, розкошлав сиві пасма ватажка, заплутавсь у його лев’ячих хвостах, затрубив у ікла. Хвости метнулися. Олень робить красивий скок. Розлягаються кущі калини, терну, крушини, дерези, а над ними, немов хвилі на Великій Ріці у сонячний день, вилискують спини травоїдів.
Голомозий і всі Руді Вовки страшенно задоволені. Таке слово не всяк і не завжди може сказати. Він їх заспокоїв, привітав, висловив найкращі свої почуття.
"Гуляйте у нас, ми дуже раді цьому". Але хіба це неправда? Що ж до будь-яких посутніших моментів у визначенні взаємовідносин обох сторін, то їх Голомозий натхненно обійшов,— бо був він не тільки великий мисливець, але й великий ватажок роду. Красномовство своє він будував завжди так, що воно йшло тільки на користь відважним мисливцям.
Однак Голомозий був не тільки красномовним, але й обережним. Тримавши провід над родом стільки часу, скільки років уже його старшим дітям, а ці й собі вже мають дітей, він з власного досвіду дійшов тих висновків, що все ж не слова, а діла визначають поводження живих істот. Руді Вовки доконечно мусять їсти, але найкращою їхньою їжею є олені. Щоб здобути цю їжу, Руді Вовки мусять полювати, отож убивати оленів, отож безперестанку заходити з ними у ворожі стосунки. Однак гостроту цих стосунків можна коли не зовсім згладити, то принаймні зменшити. Але як?
Та це вже справа ватажка, справа його проникливості, справа уміння і спритності Рудих Вовків.
Отож списи мисливців лежать на горбочку, прикриті гіллям. Тут є бузина. Вона квітне, як і калина, густими білими китицями. Півники квітнуть жовтогаряче. На великих полянах росте червоний, як кров, воронець. Все це стає тепер у пригоді мисливцям.
Вони один за одним підіймають квіти, гілля, і кожен бере з купи свій спис. Гілля у квітах. Квіти розливають пахощі. Мисливцям тяжко розлучитися з своїми величезними букетами. В них розбуркується любов і приязнь до тих пахучих квіток.
Ось Вогняна Хмара одломив кілька зелених гілок з китицями квітів і встромив їх у своє буйне червоногаряче волосся. Три чудові гілки він приладновує за спину, цілий оберемок прив’язує спереду, закриває груди, голову, ноги. І як дивитися на нього здалеку, то це справжнісінький кущ, тільки трішки чудний, адже ж з одного кореня тут ростуть і червоний шелюг, і білоцвітна калина, і жовтогаряча дереза. Але що Вогняна Хмара!
Гляньте на Голомозого. З-під квітів і зелені у нього видно лише оббілований череп, то й туди, зрештою, за допомогою соснової смоли, він встигає приклеїти цілий букет червоних, як кров, воронців, яких нарвала йому Печеричка. Оленячий Ріг бігає між мисливцями, допомагає їм убиратись. Але сам не заквітчується. Хоч він ростом вищий за Вогняну Хмару, але він ще не посвячений, ще дитина.
Він лишиться у таборі вкупі з жінками й хлопчиками, що головами не дістають йому і до грудей. В кращому разі йому дозволяють вкупі зі старшими дітьми йти слідом за мисливцями й добивати поранену та стягати докупи убиту дичину.
Але сьогодні надто урочисті збори. Сьогодні до Великої Ріки підуть лише дорослі мисливці. Жінки ж і діти залишаться на цьому самому пагорку. Залишаться тут і чотириногі. Взагалі всі сьогодні залишаться у таборі, бо, зрештою, що спільного мають Руді Вовки з отим рухомим квітучим підліском?
Однак дивіться. Залишивши пагорок, отой квітучий підлісок вже спустився в долину. Ще трохи часу, і його вже не відрізнити від усіх інших кущів, хіба що занадто вже він яскравий. Густа криваво-червона пляма,— це, можливо, воронці на голові у Голомозого... А втім, може, й ні.
Ну, хто повірить, що Голомозого нема в таборі, коли Довготелеса виразно й голосно,— її чути далеко навколо, і вже напевно її слова долетять до якогось гурту оленів,— гукає на дітвору:
— Забирайтеся геть звідси. Тут спить дід Голомозий. Тихіше, не здіймайте галасу. Вогняна Хмаро, чуєш? Подай сюди оту шкуру! Ні, не ведмежу. Лев’ячу. Подай сюди лев’ячу шкуру...
Поки Довготелеса оберігає спокій Голомозого й ведерозмову з Вогняною Хмарою, Печеричка, Гава, Синиця термосять Кендюха. Він, як завжди, куняє, і ці жваві молодиці ніяк не знайдуть способу якось його розбуркати.
— Кендюше, Кендюше! Щось велике, волохате суне до табору з лісу.
— Ой Кендюше, воно на двох лапах, отакенні плечі, ну ж бо, глянь! Ніс великий, як дві краплі схоже на тебе!
Кендюх сопе й бубонить, а далі прискає і чмихає.
Синиця заливається і кидається навтіки. Ну, кому ж не ясно, що вона підставила спичку і, клюнувши своїм звичаєм, Кендюх настромив на неї свій ніс.
Отже ж, гуляйте собі, олені, в лісі, пасіться. В таборі і навколо нього все гаразд. Ніхто звідси нікуди не виходив. Голомозий, Кендюх, Вогняна Хмара й Око спочивають.