Катаюсь...
— А на які ж м'ятні?
Засміялися обидва.
Несподівано і щиро.
Подивилися один на одного й знову засміялися.
— Слівця у вас!
— Безполєзні...
— Я б не сказав. А м'ятних, як ви кажете, ще трохи є. Я чимало працював, — кивнув головою на заднє сидіння, на рулони паперу, фарби.
Зігнав посмішку з лиця. Закінчив несподівано серйозно, з якоюсь байдужою покорою в голосі:
— Нікому це не потрібне...
— Не беруть?
— Не в тому суть.
— Ну да, звісне діло...
*
Антін давно вже підвів голову, уважно слухав Маркесову розповідь. Вітя іронічно посміхався. Скориставшись паузою /Іван прикурював/, втрутився:
— Тепер це модно: утікати від світу – інтелектуальна анемія...
— Помовч! – гримнув Антін. І немов вибачаючись за різке слово, додав м'якше:
— Потім роз'ясниш.
*
Водій раптом так несподівано загальмував машину, що Маркес дістав лобом вітрового скла.
— Ого!
— Вибачте.
Зупинились навпроти баюри. Баюра глибока, літом з неї пісок беруть. А тепер – налита каламутною пінявою водою. Тече з поля, тече з шляху. Плавають у воді бруднуваті уламки криги, плаває солома і торішнє листя. Над баюрою, мов на високому березі, стоїть верба, розполоскала коріння до самої води. Торік грім її розбив, обпалив, окорив. Так і стоїть, розчахнута до самого низу. Чорна. Тілько одна жива гілка залишилась, та й вона повисла, як перебита рука. Обвалилась піщана брила з-під верби, важко бухнула у воду. Погнало бульбашки з дна. Коріння пружно випросталось і захиталось над водою.
Водій вийшов з машини, довго дивився на вербу, на баюру, на паруючий степ. Спитав не обертаючись :
— Ви дуже поспішаєте?
— Комісія...
— Шкода.
Ще раз подивився на вербу.
Зітхнув.
Знехотя вернувся до машини.
— А ви змалювать хотіли? – догадався Іван. – Так малюйте!
Зніяковів. Завовтузився. Незграбно виліз із машини.
— Чого ви ради мене будете... Встигнемо з козами на торг.
— А вам не попаде? – повеселів водій.
Не чекаючи відповіді, кинувся до машини, вхопив усе своє приладдя і побіг до баюри, підстрибуючи, як хлопчик. З розгону, на розбираючи, сів на снігу. Прилаштував на колінах аркуш картону, вмочив щіточку прямо в струмок під ногами і замислився над фарбами.
Малював енергійно, впевнено. Спочатку Іван нічого не міг розібрати: миготіли перед очима лише вогкі яскраві плями, не схожі ні нащо.
"Не дарма в тебе й не беруть, голубчику..."
— Іване Марковичу! – гукнув художник, не підводячи голови. — Не в службу а в дружбу, захопіть будь ласка, сигарети в машині. Вони там, на сидінні.
Іван не стояв над душею. ( Не любив і сам, коли хтось сопе за плечима під час роботи). Обійшов баюру, нагріб жменю сухого снігу, помив чобіт у калюжі. Пройшов у поле, поспитав ногою ріллю. Нога не провалювалась – земля відтала тільки зверху, пальців на два.
Коли знову підійшов і глянув на аркуш, яскраві плями неначе пригасли, не кричали вже і не різали ока. Темним силуетом проступав розчахнутий вербовий стовбур, сліпуче виблискувала вода проти сонця і рудими патьоками стікало з піщаного берега покручене коріння. Невеличка акварель дихала такою свіжістю, сонцем і березнем, що стискала душу хтозна й чим – ні пояснити, ні відійти.
Маркес дивився тепер на художника з дитячим захопленням і неприхованим подивом. І вірив і не вірив. На аркуш уже не дивився, а дивився на руки, на лице, що було не таке вже й молоде, коли уважніше до нього придивитися. Стомлене. Під оком жилка тремтить і смикається. Захотілося сказати якісь такі слова, щоб на душі в нього повеселіло. Але нічого не придумав путнього і засмутився.
Художник ретельно вимив щіточку, поклав на коробку з фарбами. З насолодою закурив, випростуючи занімілі ноги.
— А взагалі жити можна, дядьку Іване.
— А чого ж не можна... можна, раз живемо .
— Можна, — задумливо повторив художник.
І замовк уже до самої Бобровиці. Зупинив машину проти лікарні.
— Приїхали, — заметушився Маркес.
Простягнув ще раз зім'ятого карбованця :
— Може б все-таки узяли... на пиво...
— Сховайте.
— Ну, як знаєте. Спасибі вам.
Художник перехилився, дістав з заднього сидіння пляшку:
— Давайте краще випʼємо з вами, на прощання. На жаль, нічого кращого не можу запропонувати. Хоча й мусив би... Прекрасна і чиста душа в вас. І глибока... Я бачив, як ви на акварель дивилися... Це вам щире спасибі, дядьку Іване, — схвильований художник простягнув склянку. Але випити Маркес навідріз відмовився:
— Другим разом з дорогою б душею, а сьогодні – ні. Боюсь.
— Так строго?
— Як на суді.
— Що ж, вам видніше.
Ще раз кріпко потиснули руки і пішов Маркес. Але на п'ятому кроці завагався, вернувся. І чи не вперше прямо й щиро подивився у вічі художникові. І сказав глухо, ніби соромився своєї грубуватої ласки:
— Не беріть усього до серця... Бо здурієте. А за привітне слово – спасибі ще раз. Одвикли ми од таких слів... Одучили...
Пішов уже не обертаючись.
Вимахувала вбік дерев'янка, мелькаючи порожньою холошею.
Підстрибувала довга тінь, мов бігла за Маркесом.
Інваліди юрмились біля лікарні, грілися на весняному сонці, очікували своєї черги. Попід парканом стояли "Запорожці", коляски, сани.
"А до чорта нас... Поки дома сидимо, наче й війни не було..."
Першим до хрусту руку Маркесові потиснув Федір Бодня з Пісок. Постарів Бодня, лице ніби ще всохло, поглибшали зморшки. А шапка все одно набакир і чуб з-під шапки їжаком, як і двадцять років тому. Горбоносий, злий, очі наскрізь пропікають.
"Ногу" дома відчепив, приїхав на милицях. Його навіть тут побоювались. Колишній розвідник він і тепер міг кому завгодно в'язи скрутить, не так може силою, як люттю й відчайдушністю. Всі й досі ще пам'ятали, як він років п'ять тому влаштував розгром у виконкомі. Після комісії достоявся на шляху до смерку – жодна машина не взяла. Тоді Федір пішов у виконком, знайшов шофера самого голови і попросив відвезти додому.
— А ти що за гусь? – зареготав шофер, до краю здивований таким наївним нерозумінням вічних категорій чину і звання.
Федір пояснив шоферові милицею, а потім підняв його з землі, поставив на ноги і сказав:
— Відвези, бо вб'ю!..
Що й було виконано без балачок. Правда, наступного дня Федора чуть світ залигали. Але, — на подив усіх шоферів, — увечері випустили. Голова виконкому сам приходив до міліції, з годину говорив з Федором, сміявся, а потім відвіз у Піски...
— Здоров, Маркес! – Федір так трусонув Іванову руку, що тому шапка насунулась на очі. – Що, й досі Надя б'є?!
Лице Маркесове засвітилось, заграло всіма зморшками. На душі стало спокійно й весело, неначе знову / як бувало після поранень/ вернувся в рідний полк. І нога ніби при ньому, і в хлопців усе на місці: ні милиць, ні сивих чубів. І про Надю спорить не став, піддакнув.
— Правильно робить! – гримів Федір на весь двір. – Тебе й треба бить! Ти печериця, а не солдат !
Їх ураз оточили цілим кагалом.
— По чому там бить, він же як турецький барабан !
— На скажи, він хоч і дохлий, а жилавий ...
— Хха-ха-ха!!
Маркес стояв посеред гурту. Всміхався. А очі блищали сльозою. Якщо й любив ще когось в цьому заплутаному світі, то оцих сивих солдат, які знали, що таке війна і що таке
справжнє товариство.
До них підійшов і Микола Паривон, колишній балтієць.
Був Микола високий, і як не сутулився, а все одно стирчав над усіма. Зубоскалити не любив, був людиною нервовою, швидко запалювався, доскіпуючись у кожному ділі глузду. Він і зараз безупину переходив од одної групи до іншої і ставив усім одне й те ж запитання, сердито гупаючи протезом об мерзлу землю:
— Як думаєте, визначить комісія мені сьогодні "Запорожця", чи не визначить?
— Ні, — серйозно, без тіні усмішки чи іронії відповідав йому Степан Кадук, круглий червонощокий здоровань, веселий і непосидющий, про якого всі говорили, що не розбереш, де в Степана перед, а де зад.
— Ні, — повторив Степан спокійнісінько, довірливо дивлячись у вічі морякові, — не визначать.
— А ти почім знаєш? – підскочив Микола, ладний ухопити Кадука за комір:
— Бо він тобі не підходить. Глянь на себе – хто ти є? Кінь! Тільки захарчований і поставлений дубела. На задні ноги. Тебе вчетверо треба скласти, щоб у машину запхнуть.
— Дурак ти! Мордатий!
Округ засміялися.
— А ти не пирскай, — спокійно продовжував Степан під веселий регіт.
— Чув, "Фіат" уже пішов? Так в ньому буде спеціальний скляний ковпак для таких дурнів, як ти. Над кабіною, роздвижний. Підрегулював по висоті – і газуй. Срака в машині, а голова на воздусі!..
До соцзабезу викликали сьогодні лише "безногих". Проводилася комісія, щоб встановити, кому /згідно інструкції/ в першу чергу надати право на безкоштовне одержання спецмашини.
...Підійшла, нарешті, й Маркесова черга. Він нашвидку роздягнувся, кинув куфайку на стілець, якось відразу ще понижчав, знітився. Обережно прочинив двері:
— Можна?..
— Заходь, герой! – гукнув один з лікарів, що курили біля вікна. – Ну як, нога не виросла?
— Та от, жду... мо' на весну бруньки пустить, — поляскав Іван по дерев'янці, силою намагаючись і собі попасти в тон жарту.
— Скидай штани.
Лікарів було троє. Двох Маркес знав давно. Той, що вітався – хірург. Головатий, лисий, лице щодня червоне. Завжди кричить. І на операціях кричить. Але не вредний чоловік, війну пройшов. Той що біля столика, завжди пише. На хворого не дивиться. Хіба хірург покличе, то підійде, тикне холодним пальцем, куди накажуть, і знов пише. І кожному намагається занизити групу. Ненависна людина. А третього бачив уперше. Молодий, чорнявий, в окулярах. Ходить і хруськає пальцями. Мовчить. Подивився у вікно і знов хруськає.
Іван відчепив дерев'янку, підтягуючись на руках, доплигав до столу. Медалі дзвеніли в такт його плиганню.
Хірург обернувся:
— Усі регалії начіпляв!? Думаєш, нога не поможе, геройство виручить ?
— Та ні... – зніяковів Маркес. – Це нас до школярів якось водили, заставили пригвинтить...
— Ну-ну, — зніяковів старий хірург.
Підкликав молодого лікаря:
— Починайте.
Лікар ретельно й довго обмацував і міряв Іванову кульшу.
Тихо доповів результати. Лікарі перезирнулися. Перебігла тінь обличчям хірурга. Сестра відійшла до вікна.
— Ну що ж, герой, неприємна це штука відмовляти, але доведеться тобі поки що пішком ходити. Більше ходив, потерпиш... Запишемо на третю чергу. Кульша в тебе довша, чим треба по інструкції...
Маркес мовчки вислухав.