Насправді єдине, що в танзанійському шарлатані було справді цікавим, це дивовижна міміка. Без сумніву, природний потяг його лицьових м'язів до видозмінювань і мавпування надовго псував настрій Роуену Аткінсону[35], звісно, якщо він переглянув хоча б один із моїх тодішніх репортажів.
Власне, це я до того, що стан і якість африканських доріг не мали б мене вразити, але вразити таки спромоглися. Щойно ми виїхали за межі столиці, залишки твердого покриття надійно пірнули під товстий піскуватий шар червоної глини, подекуди ( і що далі від Найробі то частіше) під цією глиною таїлися не лише залишки асфальту, а й чималі вибоїни. Мінівен тоді несамовито підкидало або шпурляло вбік, Самсон лаявся, а я непокоївся за збереження камкордерів, адаптерів, акумуляторів, штативів та іншого репортерського обладнання у валізах. Іноді складалося враження, що через розм'яклу дорогу перебрів табун слонів, угрузаючи кожною ногою в землю дюймів на чотири-п'ять принаймні, після чого ці сліди миттєво затверднули. Тоді Самсон пускав Тойоту узбіччям.
Попри жахливий стан дороги, рух у обидва боки виявився доволі інтенсивним, іноді навіть виникали спонтанні затори. За моїми спостереженнями приблизно чверть відчайдухів складали представники європеоїдної та жовтої рас (вазунґу їдуть на сафарі! – задовольнив мою цікавість Самсон), решта належала до строкатої мішанини кенійських племен.
Розмаїттю рухомого складу на шляху від Найробі до Наньюкі позаздрив би й Лондон Класік Кар Шоу[36], одного разу мені навіть здалося, що назустріч нам прошмигнув раритетний Ягуар Марк п'ятдесят дев'ятого року, хоча я міг і помилитися. Прикро гальмували рух найрізноманітніших марок і модифікацій трактори з пристосованими для пасажирських перевезень причепами. В одному місці, десь за Макую, з такої гарби на дорогу впала клітка з курми, транспортний засіб зупинився й водії та пасажири з умить утвореної довжелезної валки автомобілів терпляче чекали, поки галасливі власниці животини злізуть з причепа, повиловлюють переполохану птицю й завантажаться з нею назад.
Руїру – Тіка – Макую – Саґана… Ми їхали на північ, минаючи містечко за містечком, вздовж узбіч нескінченним закільцьованим кінороликом мерехтіли заправки, базарчики, продуктові та сувенірні крамнички, курні мангали, на яких смажилося якесь їдло, обміннки валют, розкладки з дріб'язком, і знову заправки, знов базарчики... Варто було Тойоті зупинитися, як її вмить обступали торгівці сувенірами, тицяли нам у вікна разки намиста, браслети та інші прикраси з бісеру, маски, фігурки людей і тварин, витіювато орнаментоване взуття, розмальований посуд…
– Замана сана[37]! Замана сана! – лементував зморшкуватий дід у заяложених шортах, пхаючи мені під ніс величезні мідні завушниці з загадковою чеканкою.
Таких як він, надто наполегливих, "комерсантів" Самсон відгонив кількома гучними уривистими фразами.
В місцях, де закільцьований кіноролик миготливого кенійського буття ненадовго рвався, перспектива відкривалася моїм очам у вигляді висушених, витолочених людьми й худобою пустирищ, у глибині яких купкою пласких валунів тіснилися масайські (коментар Самсона) хутори, де-не-де рудий буш приречено досліджували табунці худющих кіз, рідше – корів.
Після повороту на Ньєрі кількість автомандрівників помітно зменшилась, і я їх, відверто кажучи, розумів, оскільки ту непевну, наче вирвами видзьобану ямами порохню, якою ми поїхали далі, жоден європеєць не позначив би як дорогу. Скоро, якраз після чергового скреготу підвіски мінівена, Самсон спрямував мою увагу кудись над верхівки зібраних у невеличкий гайок парасолеподібних акацій:
– Кенія! – Погоджуючись із ним, я втомлено кивнув. – Гора! Ол-Доньо-Кері[38]! – наполягав водій і лише тоді в далекому синьому мареві за гайком я розгледів темну, майже чорну скелю, яка ніби вгризалася в небо вищербленим зубом якоїсь велетенської тварюки.
Далі я вже не випускав її з поля зору. Схоже, ми огинали другу за висотою вершину Африки величезним півколом і я намилувався красунею вдосталь. Тут, біля її підніжжя, зелені було більше, війнуло свіжістю, в одному місці я розгледів у заростях родину величавих жирафів.
Не заїжджаючи в Наньюкі, Самсон звернув прямо до готелю під задовгою як на мій смак назвою Фермонт Маунт Кенія Сафарі Клаб, що ховався в савані десь між містом і горою. Побачивши, в якому дивовижному едемі промайнуть дні мого відрядження, я почав, було, пройматися відчуттям невимовної вдячності до слоноподібного Джейсона Шумана, мого гучноголосого боса, ладного оплачувати своїм співробітникам такі розкішні умови праці, втім вчасно згадав, що вибором готелю й бронюванням апартаментів у ньому, займалася, власне, крейдяношкіра й волошковокоса Фріда, тож відчуттям невимовної вдячності я маю пройматися в першу чергу до неї.
Перевантаживши мої валізи з мінівена на відкритий автомобільчик готелю й отримавши слова вдячності, Самсон поїхав. Від головного корпусу Фермонт Маунт Кенія Сафарі Клабу до будиночка, що за розкішшю й розміром не поступався, либонь, помешканню таланливого работоргівця вісімнадцятого століття, мене везли на тому таки автомобільчику, а я озирав тим часом навколишні краєвиди й поринав у підсилену втомою солодку млість.
По суті готель був не чим іншим, як величезним, гарно доглянутим садом, у наймальовничіших місцях якого понаставляли будиночків для пожильців. Само собою, навколо буяли цілі хащі екзотичних квітів, необхідне затінення їм забезпечували розкішні пальми, акації та інші, незнайомі мені, дерева. Поміж пальм і квітучих чагарників по дбайливо підстриженому трав'яному килиму неквапно прогулювались павичі, блищало прохолодною гладінню штучне озеро, а над усіма цими пишнотами в чарівливій близькості панувала величава Кенія.
Занісши мої речі в будиночок, служник перевірив, чи працюють у ньому кондиціонери й поїхав, наостанок порадивши не залишати відчиненими двері на терасу, бо до мене в гості можуть завітати мавпи. Я прийняв душ, пообідав замовленими в номер стейком під грибною підливою, томатним супом і копченим шотландським лососем та й завалився спати – нічний переліт і денна подорож висотали мої сили до краю, до того ж уже поночіло. Нехай – на пошуки чи то чаклуна чи то правдовидця Мгамби я вирушу завтра.
Лука. Травневі грози й бурхливий взяток з акації
На додачу до круп Лука взяв у Люби хлібину, півлітра олії, брусок яготинського масла, пачку вермішелі, оселедця (свіжі – щойно завезли! – переконувала продавчиня), пральний порошок і лампочку – перегоріла в повітці. Повертаючи решту, молодиця журно глянула на покупця, Люба завжди кидала на Луку журний погляд – сельчани знали, що Савка – її чоловік-паливода, бува, й руку піднімає на благовірну, тож продавчиня либонь приміряла цього ставного, нестарого ще й незрозуміло чому самотнього пасічника до себе.
Поки Лука скуповувався, на лавці біля "сільпо", як за звичкою називали поташняни свій заклад торгівлі, вродилося двоє місцевих п'яничок, Мишко й Трифілій на прізвисько Треф. Не інакше, як підстерігали! – подумки усміхнувся Лука, ставши на ґанку, а Мишко, вгледівши відвідувача крамниці, прискалив жовте від тютюну око:
– То пригости пивасиком, пасічнику! А ми тобі в пригоді станемо!
Лука залишив біля друзяк торбу з крамом і повернувся до Люби по пиво. Він не хотів заїдатися з цими незлобивими пустоплясами, як, власне, й із будь-яким іншим поташнянином, до того ж Мишко з Трефом завжди готові були допомогти по господарству, а таке варто цінувати й заохочувати коли хазяйнуєш у селі сам. Взяв три пляшчини Чернігівського, сиділи на лавці, потягували прохолодний напій, насолоджувались весняною теплінню.
Село Поташ вільготно вклалося на західному березі невеличкої річечки, яка давно перетворилася на довгий, порослий рогозою, очеретами й верболозами видолинок. Від любо обрамлених славнозвісними українськими садочками хат стелилися в долину барвисті рушники городів, нижче буйні зарості верболозів межувалися з платинами сіножатей, кожну з яких було дбайливо позначено зграбною копичкою, або й двома. Посеред села, якраз навпроти закритої нині школи, вабила око тиха гладінь невеличкого ставка, головним і незаперечним пожитком від якого були дорідні поташнянські раки, подейкували, що кульгавий Антон – найпідприємливіший із місцевих хазяїв, якийсь час навіть постачав їх до столичного ресторану.
Супротилежний, східний берег видолинка впирався в доволі високе як для рівнинної місцевості, густо заліснене пагорбкувате пасмо, Лука не одразу дізнався, що ця рясна грива є не що інше, як опоетизовані Шевченком Канівські гори.
Розморений випитим Трифілій флегматично відгонив приваблену пивним солодом муху, та виявилася впертою й несподівано їхній тандем народив озвучений п'яничкою афоризм:
– Муха сідає на мене, щоб перевірити чи я ще не труп!
– Ще кілько разів налигаєшся як ото вчора й вона свого дочекається! – заспокоїв товариша Мишко.
– Принаймні не сьогодні! – легковажно відреагував Треф. – Сьогодні мені для старту літра пива потрібна, а Лука більше не дасть!
– Не дам! – підтвердив пасічник.
– До речі, — звертаючись до Луки, змінив тему Мишко, – чув новину? Кажуть, на вокзалі в Корсуні піймали справжнього синього?
– Брехня – всіх синяків давно виловили й знебарвили!
– А я що казав? Ультрамарин – зло! Замах на суспільні підвалини! – вигукнув із робленим пафосом Треф.
– Хтозна-хтозна, — гнув своєї Мишко. – То в них там, у європах, сказано – зроблено, а в наших нетрях…
– А щеплення? – з сумнівом продовжив Лука. — І як би він досі крився?
– Кажуть, щеплення взяло не всіх. А пику тональним кремом мастив!
– А от цікаво, — знову встряв Треф. – Всі знають, що синявість починається з лунки…
– З чого? – не второпав Мишко.
– Ну, з цієї білої дужки на нігті, а от знебарвлення, воно по всьому тілу одночасно відбувається, чи як?
Лука знизав плечима.
– Скоро й ми будемо в європах! – мрійно продовжив Трифілій. – По телику казали: в жовтні самміт – вирішальний! Дві тисячі двадцять шостий зустрінемо вже в Євросоюзі! Чув, Михо, а ти знаєш, що в Європі кожному безробітному по п'ятсот євриків на місяць дають!
– Брешуть!
– Правда, щоб я скурвив! Ех, та за п'ятсот євриків я все Любчине "сільпо" куплю, ги – вкупі з Любкою!
– Ага, готуйся – Савка тобі череп у грудну клітину вжене!
– Це в тобі заздрість говорить! – блаженно оскалився кривими зубами Треф.